Раді Вас бачити!

Пісня розділу:

▶ Nothing But Thieves – Honey Whiskey

– Містере Бейкон? Роберте, відчиніть, поліція.

Джеймс притулився до дверей. Тиша була гнітючою. Вони намагалися увійти уже близько семи хвилин. Джим кинув погляд на напарника, Брук взяв до рук пістолет і кивнув оперативникам, що чекали на команду:

– Вибивайте.

Щойно вхід було звільнено, детективи увійшли до невеличкої квартири. Тримаючи зброю перед собою, вони активно роззирались. Поплямовану канапу вкривала неохайно кинута картата ковдра. Робочий стіл містив ноутбук і кілька блокнотів. Трохи далі, на запиленому килимі лежав чоловік, вкритий татуюваннями.

– Трясця… – мовив Брук, опустивши пістолет.

Джеймс зітхнув, відчуваючи як шию вкрив піт. Він, звісно, чимало бачив на стажуванні, втім знаходитись в одному приміщенні з трупом було неприємно. 

Під звуки спалахів камери судмедексперта, він намагався перегорнути сторінку блокнота, який було знайдено на столі померлого, та через латексні рукавички, долоні під якими добряче спітніли, зробити навіть таку просту дію було неможливо.

– Залиш уже той клятий блокнот, Джиме. Ми його вже переглядали. 

Уже щонайменше годину відбувалось розслідування. Джим почувався бовдуром при колегах, та всі докази, що були зараз перед ним здавались йому непереконливими. Це відчуття гнітило, адже він за природою все ставив під сумнів і майже ніколи не отримував підтримки. 

– Тут, щось не те, – зітхнув він, покосившись на фотографію у рамці на столі.

Молода жінка стояла поруч з габаритним чоловіком, чиє тіло вкривали татуювання. Гарне, майже бездоганне зображення. Узбережжя моря, жодної людини поруч. Знімок здавався студійним, попри реалістичність пейзажу. Торнтон скосив очі, побачивши власне стурбоване відображення у залапаному відбитками пальців склі фоторамки.

– Що не те, Джиме? – спитав Брук. – Елізабет йому зрадила, він її вбив, от тобі й мотив.

– Так, але хто вбив його? – важкий погляд темних очей втупився у напарника.

– Попередньо: він захлинувся власною блювотою. На підлозі купа пігулок, на кухні – пляшок від алкоголю. Дочекаємось результатів розтину, але запевняю : він самогубець.

– Як зручно, що він вбив себе, щойно я дізнався у Вівіки його ім’я.

– Смерть настала більше семи годин тому, – нагадав судмедексперт, відкладаючи фотоапарат.

– Ти знову підозрюєш Вівіку? – понизив голос Брук.

– Просто кажу, що це підозріло, – нахмурився він.

– Який мотив на твою думку в неї?

– Не знаю, – нахмурився він. – Може й ніякого. Може вона не причетна, може і справді просто собі бізнесвумен, що опинилась не в тому місці та не в той час. Та з Бейконом щось нечисто. І я дізнаюсь, що.

– Гаразд, – зітхнув Брук, прагнучи скоріше закінчити розмову. – Ми тут закінчили. Їдемо у відділок. 

***

Джеймс знервовано роззирався всю дорогу. Брук кинув на нього короткий погляд.

– Все гаразд?

Торнтон стримано кивнув.

– Хвилюєшся?

– Чого б це?

Брук зітхнув.

– Слухай, я ж теж колись починав, – уважно стежачи за дорогою, мовив він. – Я пам’ятаю свої перші справи. Весь цей адреналін, прагнення комусь щось довести…

– Он як? Тебе теж хтось повчав? – бурмотів Джим.

– Так, – реготнув Брук, зблиснувши очима, – твій батько.

Торнтон відвів погляд. Далі їхали мовчки. Щойно машина припаркувалась біля відділку, Джеймс хутко залишив салон.

– Віднеси поки телефон і ноутбук до криміналістів, – командував Брук. – Я маю переговорити з шефом.

Торнтон кивнув, стискаючи в руках два антистатичних пакети з пломбами. Відділ криміналістів був доволі просторим, хоч і працювало тут значно менше людей.

Він спинився біля столу де сиділа молода жінка, чиє каштанове волосся було зв'язане у гульку на маківці. 

– Гм…Морін? – покликав детектив.

Жінка продовжувала щось відчайдушно друкувати.

– Морін? – повторив він.

Джеймс зітхнув наблизившись і поклав обладнання на її стіл. Дівчина підняла очі і висмикнула навушники з вух.

– О, здоров. Ти новенький, так? – вона простягнула руку. – Я – Морін.

– Не смішно, – бурмотів Торнтон. – Потрібно перевірити всі файли, повідомлення месенджерів та історію пошуку, включно з видаленою.

Морін всміхнулась.

– Нарешті доросла робота, еге ж?

– Замовкни, – пирхнув Джим.

– Як там Мел?

– Не питай, – хитнув головою він.

– А правду про тебе кажуть, – звела брову Морін, потягнувши на себе пакети з речовими доказами. – Ти ще той Бурмило Торнтон.

– Що?

– Нічого, – мило всміхнулась вона. – Буде готово за кілька годин. Можливо, – додала Морін, відкривши кришку ноутбука.

Він зітхнув, вирушаючи до свого робочого місця. З Морін вони товаришували з дитинства. Їх батьки були близькими друзями, довгий час і Джеймс з Морін товаришували, та у колежді їх шляхи розійшлися. Саме тоді померла мама і хлопець замкнувся у собі. Поновили спілкування вони близько року тому, коли старий Морін пішов у засвіти. Торнтон відчував потребу підтримати друга, бо розумів її почуття. 

Уже за дві години, Джеймс повернувся до відділу криміналістів і нависав над подругою, підглядаючи у монітор.

– Є, щось? 

– Не заважай, – бурмотіла вона, вдивляючись у чорний екран, яким бігли білі, сині та червоні символи. Зачекай в коридорі.

Джеймс був готовий загарчати. Йому вже не терпілось подивитись, що ж у тому ноутбуці.

– Скільки чекати, хоч?

– Тут є додатковий захист. Ставили на замовлення. Я витягла диск аби зчитати, але він зашифрований. Тут треба більше часу.

– Як багато?

– Може кілька годин, може доведеться лишити дешифрування на ніч, може взагалі відправити до спеціалістів, я не знаю. З таким видом кодування я ще не стикалась.

– Нащо простому громилі наворочений захист?

– Вочевидь, було, що приховувати, – знизала плечима вона.

Торнтон засидівся допізна, сподіваючись, що Морін уже змогла розблокувати комп’ютер. Він потер стомлені очі і схопив картонний стаканчик з кавою. Залишки напою були крижаними, він взагалі забув, що купував собі каву. Скривившись від гіркої холодної рідини, що потекла стравоходом до зголоднілого шлунку, Джим кинув порожній стаканчик до урни і підвівся.

Морін саме збирала речі, закинувши блиск для губ до своєї сумки.

– О, знову ти. Слухай, я лишила ноут до ранку. Він розшифровуватиме файли автоматично. Можливо зранку все буде готово. Попросиш Мартіна видати його тобі. Тільки розпишешся, згода?

– А тебе завтра не буде? – Джим спробував приховати розчарування.

– Взяла відгул, – всміхнулась подруга. – Йду святкувати день народження Кетрін.

Торнтон зітхнув. Не хотілось йому спілкуватися з іншими криміналістами. На нього тут дивились косо, адже він син колишнього шефа поліції. Морін була лояльна до Джима, бо знала ким він був насправді. Інші цим похизуватись не могли.

– Куди підете? – притримавши їй двері, спитав він.

Вони вийшли до стоянки, Морін поправила ремінець сумки.

– У “Velvet Bliss”. Там закрита вечірка. Хочеш з нами?

Від згадки про клуб Вівіки, в грудях неприємно защемило.

– Хіба ти щойно не сказала, що вечірка закрита?

– В мене є вільний +1. Можу взяти тебе з собою.

– Ні, дякую, – хитнув головою він.

– Як давно ти відривався? – спитала Морін.

Джеймс знизав плечима.

– Та годі тобі, бери Мел і гайда з нами до клубу! Проведемо час, повеселимось, що скажеш?

Торнтон похитав головою.

– У мене на завтра відгулу немає, тож…

– О, ну так. Заведи ще своє “хтось же має працювати” – кривляючись, мовила подруга.

Джим пирхнув від сміху.

Морін зітхнула, хитнувши головою:

– Серйозно, Торнтоне, часом мені здається, що тобі років сімдесят. Брук і той легший на підйом, а у нього вже онучка є.

– Онучка? – підняв очі він.

– Так, трирічка. Еббі-Джин, здається. 

– Морін? – крикнув чоловік, що стояв біля авто. – Ти йдеш?

– Так! – вона повернулась до приятеля. – Гаразд, бувай.

Джеймс дивився вслід Морін. Невже він і справді такий зануда? 

***

Припаркувавши машину біля багатоквартирного будинку, Джим зітхнув і заглушив мотор. Дзеркало заднього виду демонструвало темні кола під його очима. Треба хоч раз лягти раніше третьої. Нещодавно зустрів десь статтю, що регулярний збій у режимі сну негативно впливає на нервову систему, роботу серця та мозку. Торнтон пирхнув.

– Знав би про це Брук, пов’язував мою загострену інтуїцію з наслідком безсонні, – бурмотів він, а тоді похитав головою.

Розмови з самим собою, певно перший дзвіночок. Він розсердився сам на себе і залишив автівку. Тоді вдихнув прохолоду вечірнього повітря і наблизився до будинку, піднявши голову догори. Спершу не повірив, що у його вікнах горить світло. А тоді побіг всередину, тицяючи у кнопку виклику ліфта близько тридцяти разів, перш ніж двері відчинились. 

Ліфт, на його погляд, просувався занадто повільно. Серце вистрибувало з грудей, зануривши Торнтона у незрозумілу тривогу. Це всього лише Мелінда. Але те, що він чи не вперше за довгий час застане її вдома, чомусь водночас і лякало його, і тішило.

Він практично влетів до квартири. Мел, що саме терла вологе волосся, кинула на чоловіка короткий байдужий погляд:

– Привіт, – тихо мовила вона.

– Все гаразд? – задихавшись, спитав Джим.

Мелінда зітхнула, сівши на канапу.

– Чому у нас вдома знову такий срач?

– Вибач… – потер очі він. – Я квапився…Завтра ж винесу сміття.

Вона розчаровано зітхнула, вмикаючи телевізор. Блакитне сяйво екрана впало на її обличчя, тіні залягли на вилицях. Дружина більше не дивилась на нього. І від цього напруга, здавалось лише зростала. Тривога ставала нестерпною, Джеймс раптом відчув себе гостем у власному домі.

Якийсь час Мелінда ігнорувала заціпеніння чоловіка, а тоді зітхнула і поглянула на нього:

– Чого ти там стоїш?!

– Даруй, я просто не розумію, що мені робити, – примружив очі він. – Ти постійно зникаєш, не відповідаєш на дзвінки, лишаєш дурні записки, а тепер ти вдома і я не знаю, що з цим робити.

– О, то може мені піти? – підвищила голос Мелінда.

– Не перекручуй, – цокнув язиком він і пройшов до кімнати. – Ти ж давно розумієш, що щось не так. Спробуймо якось розібратися… – просив він. – Владнати це.

– Щось не так? – вибухнула вона. – О, я скажу тобі, що! У січні батько запропонував тобі чудову можливість! Ми б могли жити у Сан-Франциско, у гігантському будинку! 

– Я не братиму гроші у твого батька, – похитав головою він. – Я вже казав про це.

– Ти і в свого не береш! Хоч він теж не бідний. Натомість ми живемо у крихітній халупі втрьох: я, ти і твоя клята гордість!

– Ти? Ти живеш тут, справді? – підвищив голос він. – Бо мені здається ти у своїх подруг вже прописалась!

– Бо я не можу тут бути! – крикнула вона, потерши лоба. – Я не хочу тут бути, Джиме! Коли ми побралися, ти обіцяв, що ми досягнемо всього разом. І що натомість? Ти продовжуєш гибіти у поліції за мізерну платню, ще й сидиш у тому відділку до ночі! Ти наплював на наш шлюб! Як ми можемо це владнати?!

– Я наплював? – шоковано спитав він. – Ти…Ти серйозно, Мел?

– Я не хочу цього, – стомлено мовила вона, підвівшись. – Я повернулась додому не для того аби сваритись.

– Чекай!

– Я йду спати, – відрізала Мелінда. – Сподіваюсь, ти усвідомлюєш, що ночуєш сьогодні на канапі?

Вона рушила у спальню і зачинила за собою двері. Джеймс відчував як тремтить. Не так він розраховував завершити вечір. Не так він розраховував зустрітись нарешті з дружиною після стількох місяців непомітного співіснування.

Щелепа тремтіла, він стиснув зуби так сильно, що ті неприємно нили. Жовна грали на порослих дводенною щетиною щоках. Детектив розвернувся і залишив квартиру, грюкнувши дверима. Він має прогулятися. Подихати, бо вдома віднедавна повітря стало задушливим.

Щоразу, він неначе налаштовувався на те, щоб зателефонувати чи зустріти її. Контролював дихання, стримував хвилювання, а серце вистрибувало з грудей, неначе від цього спілкування залежить все його життя.

Мелінда обожнювала ображатися. Для неї це був ковток свіжого повітря. І хоч Джеймс завжди мав характер, з роками йому стало простіше вибачатись за все на світі, аби вона тільки знову повернулась до нормального настрою. Та сьогодні був не той день. Він занадто втомився, занадто заплутався, він не мав бажання знову вибачатись за те, що має власне уявлення про життя.

Думка про те, що саме він наплював на їх шлюб колола його. Звісно, вона просила його, навіть благала не йти у поліцію. Мелінді ніколи не подобалась ця його робота. Вона бачила його працівником батьківської компанії, що розробляла програмне забезпечення. Та сам Джим ніколи не хотів іншого місця роботи, попри заманливі пропозиції свекра.

Спинившись біля клубу, Торнтон підняв очі, оглядаючи цю велетенську блискучу будівлю. Клуб і досі здавався йому безглуздим, попри це, відвідувачів тут було дуже багато. Та, Джиму не звикати йти проти системи.

Він не вірив, що прийшов сюди. Це було ідіотизмом. Та, щось його неначе тягнуло в це місце. Тож, детектив рушив до оксамитової стрічки.

– Ім’я? – спитав охоронець, опустивши очі у планшет.

– Гм…мене запросили, – мовив Торнтон, нахмурившись.

– Ім’я! – знову рявкнув охоронець.

– Морін Колтрейн запросила мене.

Охоронець пробігся очима по записам у планшеті.

– Її +1 уже прийшов.

Джеймс зітхнув. Для чого він взагалі поперся в цей клуб? Думки були сплутаними, він діяв абсолютно ірраціонально. Певно, йому просто кортіло відволіктися від побутової драми. Та чого його тягло саме сюди? У це безглузде місце із не менш безглуздими людьми?

– Детективе? 

Торнтон поглянув у бік дверей. Усміхнений хлопець у блакитній сорочці з фламінго махнув йому рукою.

– Пропустіть, він гість пані Гейдж.

Охоронець покосився на Джеймса, а тоді відстебнув оксамитову стрічку, пропускаючи детектива всередину.

– А пані Гейдж в курсі, що я її гість? – криво всміхнувся Джим.

Хлопець знизав плечима, всміхнувшись:

– Не кажіть, що я провів, бо відшмагає.

Джим окинув його поглядом.

– Вона б’є тебе?

– Так, переважно різками, а якщо сильно розсерджу – бере залізну палицю.

Детектив спинився.

– Це жарт?

Хлопець розреготався.

– Бачив би ти своє обличчя! 

Джим зітхнув. Він щойно прийшов, а цей малий його вже дістав.

– Ти ж Томас, так? – пригадав Джим. – Асистент Вівіки?

– Саме так, – всміхнувся він. – А ще я менеджер із закупівель.

Джеймс знову поглянув на хлопця.

– Якесь дивне поєднання.

Томас знизав плечима.

– Вівіка дуже серйозна у своїх запитах. Не довірить кому-небудь.

Детектив примружився. Для яких спеціальних запитів власниці може знадобитися персональний менеджер із закупівель?

Томас відкинув оксамитову портьєру, пропускаючи Джеймса всередину. В клубі ніде було і яблуку впасти. Тайлер займав своє місце за барною стійкою клуба, по сусідству саме крутились його колеги, адже народу було чимало і всі були, схоже, аж занадто спраглі.

 Тортон відзначив, що тут бар був ширшим, ніж у вестибюлі готелю, із більшою кількістю місць, химерний візерунок флуорисцентної фарби, робив все довкола сяючим і яскравим. Джеймс рушив туди, подумки прикидаючи скільки грошей може лишити на тій клятій стійці цього вечора.

– Детективе! – криво всміхнувся Тайлер. – Не думав, що Ви гуляєте клубами.

– Це ще чому? – звів брову Торнтон, сівши на стільчик, що саме звільнився.

Хтось у натовпі невдоволено бурмотів, та детективу було байдуже. Вуха йому вже позакладало, тож невдоволення та лайка тепер сприймались досить таки віддалено.

– Ну, маєте такий типаж, ніби ви щовечора затримуєтесь на роботі, через що не маєте часу на готування, тож міцно сидите на фаст-фуді, замовляючи його на вечерю, монотонно їсте до закінчення шоу, а тоді пів ночі вовтузитесь у ліжку із печією, доки нарешті не заснете.

Все це Тайлер промовив із задоволеною усмішкою. Джим відчув гнів, адже бармен описав фактично кожний його вечір за останні кілька місяців, втім стримався.

– Що ж, ти маєш рацію, я не гуляю клубами, – бурмотів він.

Тайлер не приховував самовдоволення.

– То, що привело? – спитав бармен. – Бажання скоріше побачити Вівіку?

Торнтон нахмурив брови.

– А ти, чого цікавишся? Хіба ти її асистент?

– Ні, я – її довірена особа. Асистентом Вівіки є – Томмі, і він недоступний, бо саме співає ліричні балади інвесторкам, – Тайлер кивнув в бік сцени, де хлопець професійно тягнув високу ноту, заграючи до трьох жінок середнього віку.

– Ясно. То де вона, шановний Тайлере-довірена особа?

– Спершу я уточню чи бажає вона бачити твою не менш шановану пику, детективе, – глузливо всміхнувся бармен.

– Що ти собі дозволяєш? Я при виконанні.

– Ти був при виконанні години дві тому, – уважно окинувши його поглядом, мовив Тайлер. – А зараз приперся у нічний клуб і хочеш відволікати від роботи мого боса, ще й права качаєш. Охолонь, – він поставив перед Джеймсом келих із віскі, потім кивнув іншому бармену і вийшов з-за стійки. 

Джим провів його поглядом, аж доки хлопець не зник у натовпі.

– Трясця, – бурмотів він, взявши до рук келих. 

Терпка солонувата рідина обпекла горло і він скривився, розуміючи, що алкоголь одразу вдарив в голову, прокотившись пустим шлунком. Він сидів там ще певний час. Довкола стійки поступово спорожніло. Від цього стало легше дихати. Ніхто не нависав над головою, не горлав щось про “подвійний” чи лід і від того Джим навіть насолоджувався ароматним напоєм, зробивши ще один маленький ковток.

Язик одразу ж затерпнув. Він потримав віскі в роті ще секунду, намагаючись розібрати на ноти. Щось карамельне, щось димне, крапля меду…

– Детективе? – без ентузіазму відізвалась Вівіка. – Чим можу?

Джеймс підняв на неї очі і раптово поперхнувся. Сльози виступили, горло засудомило. Власниця клубу постукала його по спині.

– Підійми руки, – наказала вона.

Джим сполохано вирячився на неї, шукаючи зброю чи найменшу загрозу.

– Що? – хрипів він, не в змозі припинити кашель.

– Руки підійми і посидь. Кашель спиниться.

Він недовірливо покосився на Вівіку і все ж здійняв руки. Як не дивно, кашель спинився майже миттєво. 

Джеймс почувався ідіотом, сидячи посеред клубу із піднятими догори руками. Вівіка сіла на вільний стільчик навпроти і поклала ногу на ногу, вичікувально дивлячись на детектива. Він швидко окинув її поглядом.

Дівчина була вбрана у латексний чорний комбінезон із червоним шифоновим шлейфом, що тягнувся мереживом від плечей аж до самої підлоги. Джеймс вкотре відмітив привабливість бездоганної фізичної форми дівчини. Хоч і відчув чимале роздратування від того. Яким би не був його шлюб – він не зраджуватиме. Не те, що б Вівіка дуже запрошувала, та йому було легше думати, що він бажаний не лише тітонькам у вестибюлі, що сприйняли його як чоловіка, що практикує секс за гроші.

– Легше? – спитала Вівіка.

– Так, – зітхнув він, опускаючи руки.

Бармен поставив перед детективом склянку з водою.

– То, чого ти тут?

– Взагалі мене сюди запросила подруга.

Вівіка ледь стримала усмішку.

– Он як? Чудово.

– Я серйозно, – мовив він, намагаючись пити якомога спокійніше аби не вдавитися знов.

– Гаразд. То…Чого ти шукав мене?

– Я маю кілька питань про Бейкона.

– Про кого?

– Того хлопця, дані якого ти надала.

– А, той Бейкон.

– Так. Вранці ми знайшли його труп.

– Який жах, – відповіла вона, хоча її обличчя не виражало ні краплі співчуття. – Як це сталось?

– За офіційною версією слідства, це був класичний передоз.

– Самогубство? – недовірливо спитала вона.

– Схоже на те, – кивнув Джим.

– Якось дивно, – знизала плечима Вівіка.

Джеймс здивувався почути це, та цілком поділяв її думку.

– Мені теж це здається дивним. Він перебував у стосунках з Елізабет, вбив її через ревнощі…

– Залишив труп на вулиці, а потім прийшов додому і напився пігулок? – вона пирхнула зі сміху. – Ця версія, що складена на коліні?

– Я теж думаю, що це неправда. Та це офіційна версія поліції.

Вівіка звела брову, Торнтон намагався ігнорувати гаряче відчуття в грудях.

– Або той, хто його вбив не має фантазії, або поліція втратила свою.

– Ти думаєш, що його вбили? – подався вперед Джим.

– Очевидно, – кивнула вона. – Інше питання: кому він заважав?

– Саме по це я до тебе й прийшов.

– Я б і рада допомогти, та не знаю цього хлопця і кому він міг перейти дорогу. В цьому місці забагато небезпечних людей, Габбі. Це може бути, хто завгодно.

Він уважно поглянув на дівчину.

– Навіть ти?

– Я? О, я звичайна собі власниця клубу, любчику. Такі як я не влізають у злочинну діяльність, манікюр псувати шкода, – вона продемонструвала довгі гострі нігті вишневого кольору.

Джеймс спершу зрадів, що Вівіка думає як він, та потім замислився чи не каже вона це спеціально? Що, як вона знає значно більше про це, що як вона причетна? Ця думка не давала йому спокою.

– Я можу пройтись клубом? Оглянути?

– Оглянути клуб? Після своєї зміни? Без ордера? Що скажеш, Тайлере, він може? – спитала Вівіка, спершись ліктем на стійку.

– Теоретично…– почухав підборіддя хлопець. – Він може лише протиснутись танцполом крізь п’яні тушки присутніх, попідпирати спиною стіни, в компанії парочок, що цілуються або вдовольняють одне одного, можливо сходити в туалет, доки хтось не почав займатись сексом у кабінках. Але оглядати приміщення, не маючи для цього законних підстав? Навряд чи, – Тайлер пропалив його поглядом.

– Що ж, він не стане ритися смітниками та вриватись до кабінок, – насмішкувато підмітив детектив. – Просто хочу трохи пройтись.

– Пройдись, але без пустощів, Габбі, – зітхнула Вівіка. – Ти прийшов без запрошення, це закрита вечірка.

Джеймс встав, відчуваючи, що його трохи хитає з боку в бік. Велика кількість людей навколо, ритмічні спалахи підсвіток і гучна музика не дозволяли йому тверезо мислити. Він не знав, що тут робить і, що саме шукає, та відчував, що відповіді на його питання у цьому місці. Коли його штовхнули в плече, він розсердився.

– Ей! – крикнув він хлопцю, що саме пробирався крізь натовп.

Музика була оглушливою, вона гупала у шлунку, від неї закладало вуха. Востаннє Джим тинявся клубами, ще коли зустрічався з Мел. Вона частенько витягала його на вечірки. Він завжди це ненавидів, до слова.

Махнувши рукою, детектив розвернувся і помітив, що за однією з портьєр саме стояв офіціант, несучи в руках тацю, накриту срібною кришкою. Пробиратися довелося кілька хвилин. Натовпу було байдуже, куди треба Джиму. Вони танцювали, махали руками, стрибали й цілувалися, не зважаючи на інших.

Наблизившись нарешті до потрібного місця, він смикнув портьєру і побачив на глянцевій підлозі ляда із ледь помітною виямкою, замість ручки. Джим потягнувся до неї, як враз його знову штовхнули і він втратив рівновагу, вдарившись скронею об стіну. Перед очима попливло.

– Ей, детективе! Так і затоптати можуть, – схопив його за руку Тайлер. – Нумо, підводься.

Джим встав, у голові паморочилось. Він знову ворухнувся, збираючись торкнутися ляди і похитнувся, Тайлер втримав його.

– Так, гаразд, ходімо. Викличу тобі таксі, п’яничко.

– Н-ні. Я не п’яний, – запротестував детектив. – Там двері, я маю подивитись.

– Двері? Ти сплутав стіну з дверима і кажеш, що тверезий? – розреготався Тайлер.

– Не стіну. Там двері в підлозі.

– Ще краще, – закотив очі Тайлер, ведучи детектива до сходів.

Вестибюль був приємнішим за клуб. Тут було тихо, м'яке освітлення, вуха тільки звикали до спокою після гупання дивної електронної музики і спалахів світла, що сліпили стомлені очі детектива впродовж вечора.

Як сів до таксі чи дійшов до дому, Джеймс не згадав. Прокинувся близько десятої ранку, знайшов понад десяток пропущених викликів від Брука на своєму телефоні. 

Згадавши про клуб, він підскочив на ліжку і швидко почав збиратись. На ходу чистячи зуби, він телефонував Брукові, говорячи про те, що Вівіка все ж під підозрою, ледь вмовив його здобути ордер на обшук, посилаючись на “неспростовні докази”, які він продемонструє на місці. Вискочивши із квартири, він навіть не зачинив дверей. 

Дібравшись до будівлі, Джим увійшов до вестибюля із командою оперативників. Зустрівши власницю із самовдоволеною усмішкою, він спинився.

– Детективе! Не сподівалась побачити Вас, аж так скоро.

– Місис Гейдж, – коротко кивнув Джим. – Ось ордер на обшук Вашого клубу. Я прошу подати на розгляд план будівлі, записи камер та особисті речі працівників.

Вівіка криво усміхнулась, здійнявши брову:

– Отже, по-хорошому не вийде.