Раді Вас бачити!

Наступного ранку Троянда прокинулася з усмішкою.

Учорашній день був таким дивним, веселим і незабутнім, що вона ще довго згадувала сміх Данила, жарти тата й те, як тікала від собаки.

Телефон лежав на тумбочці.

Раптом екран засвітився.

Нове повідомлення.

Троянда сонно потягнулася до телефону.

Відправник: Максим ????

Серце чомусь забилося швидше.

Вона відкрила повідомлення.

«Доброго ранку, Трояндо. Сподіваюся, ти сьогодні не тікаєш від собак ????»

Дівчина одразу засміялася.

«Дуже смішно.»

Відповідь прийшла майже миттєво.

«Я старався.»

«Не помітно.»

«Ображаєш фотографа.»

«Ображаю.»

Троянда сама не помітила, як почала усміхатися.

У цей момент у двері постукали.

— Заходьте!

До кімнати зазирнула мама.

— Доню, ти знову усміхаєшся телефону.

— Мамо!

— Що "мамо"?

— Нічого.

Мама хитро примружилася.

— Ага.

— Там просто повідомлення.

— Від кого?

— Від друга.

— Звичайно.

Троянда закотила очі.

Коли мама пішла, телефон знову завібрував.

«До речі, сьогодні зустрічаємося всі разом.»

«Хто всі?»

«Я, ти, Данило, Соломія.»

«І що будемо робити?»

«Сюрприз.»

«Максиме!»

«Мені подобається тебе дратувати ????»

Троянда засміялася.

Через кілька годин вони зустрілися в міському парку.

Першою прибігла Соломія.

— ТРОЯНДО!

І міцно обійняла подругу.

— Привіт!

— Я скучила.

— Ми бачилися вчора.

— І що?

Троянда лише розсміялася.

Невдовзі прийшли Максим і Данило.

— Привіт усім, — сказав Максим.

— Привіт! — відповіла Соломія.

Данило усміхнувся.

— Сподіваюся, сьогодні ніхто не буде тікати від собак.

— Данило!

Усі дружно засміялися.

Вони гуляли парком, їли морозиво, фотографувалися і жартували.

Для Троянди це було дивне відчуття.

Ще зовсім недавно вона проводила більшість часу сама або з родиною.

А тепер поруч були друзі.

Справжні друзі.

Люди, з якими можна сміятися до сліз.

Люди, які раді бачити тебе просто тому, що це ти.

І від цього ставало дуже тепло на душі.

Коли вони сіли біля фонтану, Соломія раптом підморгнула Троянді.

— Я зараз повернуся.

— Куди?

— У мене важлива місія.

І, схопивши Данила за рукав, потягнула його геть.

— Гей! — обурився він.

— Ходімо.

— Чому?

— Потім поясню.

За хвилину Троянда й Максим залишилися самі.

Запанувала тиха, трохи незручна пауза.

— Соломія зробила це спеціально, так? — запитала Троянда.

— Сто відсотків.

Вони обоє засміялися.

Максим подивився на фонтан.

— Знаєш...

— Що?

— Я радий, що тоді в парку переплутали модель.

Троянда усміхнулася.

— А я рада, що випадково погодилася.

На кілька секунд їхні погляди зустрілися.

І чомусь обом стало трохи ніяково.

Але дуже приємно.

І саме тоді телефон Троянди несподівано завібрував.

Незнайомий номер.

Повідомлення складалося лише з одного речення:

«Я знаю секрет, про який ти навіть не здогадуєшся...»

Троянда завмерла.

Усмішка зникла з її обличчя.

— Щось сталося? — занепокоєно запитав Максим.

Дівчина мовчки показала йому екран.

І вперше за довгий час їй стало по-справжньому тривожно...

Максим уважно прочитав повідомлення.

Його усмішка одразу зникла.

— Дивно.

— Дуже дивно, — тихо відповіла Троянда.

— Ти знаєш цей номер?

— Ні.

— Може, чийсь жарт?

— Не знаю.

На душі стало неспокійно.

Усі веселощі раптом кудись зникли.

Максим помітив це.

— Гей.

— Що?

— Не хвилюйся завчасно.

— Легко сказати.

— Я серйозно.

Він сів трохи ближче.

— Поки ми не знаємо, хто це написав, немає сенсу придумувати страшні історії.

Троянда подивилася на нього.

Його голос був спокійним.

І чомусь поруч із ним ставало легше.

— Дякую.

— За що?

— За те, що завжди знаходиш правильні слова.

Максим усміхнувся.

— Не завжди.

— Майже завжди.

Кілька секунд вони мовчали.

Навколо шумів фонтан.

Сонячні промені відбивалися у воді.

Літній день був таким красивим, що навіть тривожне повідомлення не могло повністю його зіпсувати.

— Трояндо?

— Так?

— Можна дещо сказати?

— Можна.

Максим на мить замислився.

— Ти дуже змінилася за цей час.

— У якому сенсі?

— Коли я вперше тебе побачив, ти боялася навіть дивитися в камеру.

— Це правда.

— А тепер даєш інтерв'ю і сперечаєшся з журналістами через своє ім'я.

Троянда засміялася.

— Бо мене звати Троянда.

— Я знаю.

— І не Роза.

— Я теж знаю.

— Це важливо.

— Дуже важливо.

Вони знову розсміялися.

Максим дивився на неї трохи довше, ніж зазвичай.

І від цього погляду серце Троянди починало битися швидше.

— Що?

— Нічого.

— Максиме.

— Що?

— Ти дивно дивишся.

— Можливо.

— Чому?

Хлопець усміхнувся.

— Просто думаю.

— Про що?

— Що іноді випадкові зустрічі змінюють усе життя.

Троянда відчула, як її щоки почали рожевіти.

Вона швидко відвела погляд до фонтану.

І чомусь усміхнулася.

Саме в цей момент повернулися Соломія та Данило.

— Ми нічого не пропустили? — хитро запитала Соломія.

— Пропустили, — відповів Максим.

— Що саме?

— Морозиво.

— Це трагедія, — серйозно сказав Данило.

Усі засміялися.

Але Троянда помітила, що на душі їй стало набагато спокійніше.

Невідоме повідомлення все ще залишалося загадкою.

Та зараз поруч були люди, яким вона довіряла.

Її друзі.

І Максим.

Особливо Максим.

І хоча вона ще не наважувалася назвати свої почуття, серце вже починало розуміти те, що розум поки не хотів визнавати...

Коли Соломія та Данило відійшли купувати морозиво, Троянда й Максим знову залишилися удвох.

На цей раз тиша була іншою.

Не незручною.

Теплою.

Такою, коли не потрібно поспішати щось говорити.

Максим дивився на фонтан.

Троянда дивилася на воду.

Але чомусь вони обидва думали одне про одного.

— Про що задумалась? — тихо запитав Максим.

— Не знаю.

— Це не відповідь.

— Тоді думаю про те, як швидко все змінилося.

— Я теж.

Троянда усміхнулася.

— Ще кілька тижнів тому ми навіть не були знайомі.

— А тепер я знаю, що ти любиш бузок.

— І лаванду.

— І лаванду.

— А ще не люблю, коли мене називають Розою.

— Це я теж запам'ятав.

Вона засміялася.

— А я знаю, що ти любиш фотографувати все підряд.

— Не все.

— Все.

— Не все.

— Максиме.

— Гаразд, майже все.

Вони розсміялися.

Вітерець легенько колихав волосся Троянди.

Максим на мить замовк.

— Знаєш...

— Що?

— Моя улюблена фотографія не з журналу.

— Справді?

— Так.

— А яка?

Хлопець дістав телефон.

Кілька секунд шукав фото.

Потім показав екран.

Троянда здивувалася.

На знімку була вона.

Сміялася.

Щиро.

Без позування.

Без камер для журналів.

Просто сиділа на лавці й розмовляла з друзями.

— Коли ти це сфотографував?

— Того дня в парку.

— Але ж я навіть не бачила.

— Саме тому фото хороше.

Троянда довго дивилася на світлину.

— Чому саме вона?

Максим відповів не одразу.

— Бо тут ти справжня.

Серце дівчини раптом забилося швидше.

Дуже швидко.

Вона опустила очі.

І відчула, що починає хвилюватися.

Без причини.

Або причина все ж була.

Максим.

— Дякую, — тихо сказала вона.

— За що?

— За те, що бачиш мене такою.

Хлопець усміхнувся.

І вперше за весь час їхнього знайомства між ними запанувала особлива тиша.

Тиша, у якій не потрібно було нічого пояснювати.

Бо іноді серце говорить голосніше за слова.

І хоча жоден із них ще не наважувався зізнатися у своїх почуттях, обоє вже розуміли:

ця історія для них стала чимось набагато більшим за випадкову фотосесію.

Сонце вже почало сідати.

Парк повільно занурювався у вечірні барви.

Соломія та Данило пішли трохи вперед, жваво сперечаючись про смаки морозива.

А Троянда й Максим відстали.

Вони йшли поруч мовчки.

Але цього разу мовчання було приємним.

— День був хороший, — тихо сказала Троянда.

— Дуже.

— Дякую за нього.

Максим усміхнувся.

— Тобі дякувати треба не мені.

— А кому?

— Тій дівчині, яка одного разу випадково погодилася на фотосесію.

Троянда засміялася.

— Виходить, собі?

— Саме так.

Вони зупинилися біля клумби з трояндами.

На кілька секунд запанувала тиша.

Максим дивився на неї.

Троянда дивилася на нього.

І вперше ніхто не відводив погляду.

Серце калатало так сильно, що їй здавалося, ніби його можна почути.

— Максиме...

— Так?

— Я рада, що ми познайомилися.

Хлопець усміхнувся.

— Я теж.

Вітер легенько колихнув волосся Троянди.

Максим обережно заправив пасмо їй за вухо.

Від цього простого дотику вона ледь не забула, як дихати.

І раптом зрозуміла:

саме цього хлопця вона чекала.

Того, поруч із ким добре.

Спокійно.

Тепло.

По-справжньому.

Максим зробив крок ближче.

— Трояндо...

Вона підняла очі.

І в наступну мить він ніжно поцілував її в щоку.

Зовсім легко.

Майже несміливо.

Троянда відчула, як її щоки миттєво стали гарячими.

А Максим трохи збентежено усміхнувся.

— Вибач... Я просто дуже хотів це зробити.

Троянда кілька секунд мовчала.

Потім засміялася.

— Не вибачайся.

— Ні?

— Ні.

Їхні погляди знову зустрілися.

І обидва усміхнулися.

Попереду чекало ще багато пригод.

Але тепер вони точно знали:

ця історія тільки починається.