Раді Вас бачити!

На Церері першими зникали не люди.

Люди тут узагалі зникали рідко. Для цього потрібно було або дуже постаратися, або працювати в зовнішньому секторі без страхувального троса, або взяти кредит у корпорації «Геліос-Агро» й наївно повірити дрібному шрифту під пунктом «добровільна передача трудових органів».

Зазвичай першими зникали дрібниці.

Тепло з душових у житловому секторі.

Справжня кава з офіцерських автоматів.

Запасні фільтри зі складу, які через десять хвилин загадково виникали на чорному ринку втричі дорожче.

Потім — терпіння.

Потім — совість.

І лише після цього люди.

Але того ранку першим зник хліб.

Не дефіцитний шоколад із Землі.

Не марсіанське вино, яке продавали під виглядом «традиційного червоного», хоча традиційним у ньому був хіба що головний біль.

Не синтетична ікра з Європи — супутника Юпітера, а не континенту, про що туристам доводилося пояснювати особливо повільно.

Хліб.

Звичайний.

Теплий.

Пористий.

Трохи солодкуватий від цереріанської пшениці, яка росла в біокуполах під штучним сонцем і коштувала людству приблизно стільки ж нервів, скільки колись коштувало будівництво міжпланетного флоту.

О 05:43 за центральним часом Церери автоматичні пекарні секторів А, В, D і F одночасно припинили видачу.

О 05:45 система пояснила це плановою оптимізацією.

О 05:47 мешканці вирішили, що система охрініла.

О 05:50 утворилися перші черги.

О 06:03 хтось ударив автомат із розподілу їжі металевою кружкою.

О 06:04 автомат чемно повідомив, що насильство не підвищує коефіцієнт соціальної корисності.

О 06:05 його вдарили ще раз.

Людство все-таки мало традиції.

Ніка Варн дізналася про кінець цивілізації під час сексуально неоднозначної суперечки з помідором.

Помідор був завбільшки з її кулак, ідеально круглий, неприродно червоний і, на думку Ніки, підозріло самовдоволений.

Він ріс у третьому агрокуполі комплексу «Деметра», на грядці сорок сім, ряд дванадцять, під лампою спектра G-14.

— Ти не повинен бути таким красивим, — сказала вона.

Помідор мовчав.

— Я серйозно.

Він продовжував демонструвати бездоганну шкірку.

Ніка нахилилася ближче.

— Якщо ти ще й смачний, я почну підозрювати змову.

За її спиною кашлянув технік.

Ніка випросталася.

— Що?

Молодий хлопець у комбінезоні агрослужби дивився кудись убік із тією специфічною сором’язливістю, яка народжується в чоловіках, коли жінка розмовляє з овочем ніжніше, ніж вони будь-коли чули на свою адресу.

— Нічого, пані Варн.

— Тоді навіщо кашляв?

— Пил.

Ніка повільно озирнулася.

Навколо них простягався стерильний біокупол. Повітря проходило триступеневу фільтрацію. Пил тут мав приблизно стільки ж шансів вижити, скільки профспілка в корпорації.

— Тут немає пилу.

— Тоді… емоції.

— Сходи до лікаря.

— Уже був.

— І?

— Сказав менше дивитися на вас, коли ви нахиляєтесь над грядками.

Ніка подивилася на нього.

Хлопець почервонів.

Вона зітхнула.

— Розумний лікар.

— Дуже.

— Іди працюй.

— Так, пані Варн.

Він утік із такою швидкістю, ніби в коридорі оголосили безкоштовний алкоголь.

Ніка ще раз оглянула помідор.

Тридцять два роки.

Агроінженерка третього класу.

Керівниця біокуполів східного сектора.

Дві вищі освіти.

Одна невдала заручина.

Три службові догани.

Сім патентів на адаптивні рослинні культури.

І вона витрачала ранок на психологічне залякування томата.

Кар’єра складалася чудово.

На її зап’ясті завібрував комунікатор.

— Варн.

— Ніко, — сказав голос диспетчерки. — У нас проблема.

— Якщо знову равлики в салатному модулі, нехай охорона просто перестане їх годувати.

— Не равлики.

— Грибок?

— Ні.

— Пожежа?

— Ні.

— Розгерметизація?

— Ні.

— Секс у технічній зоні?

Пауза.

— Не цього разу.

— Шкода. У вас закінчуються цікаві катастрофи.

— Зник хліб.

Ніка подивилася на помідор.

Той, здавалось, насолоджувався ситуацією.

— Що значить «зник»?

— Немає в пекарнях.

— Закінчилося борошно?

— Склади повні.

— Дріжджі?

— Повні.

— Вода?

— Ніка, ми сидимо всередині шматка льоду розміром із невеликий світ. Якщо на Церері закінчиться вода, це буде вже не проблема логістики, а особисте досягнення керівництва.

Ніка насупилася.

— Чому тоді не печуть?

— Система не видає зерно.

— Яка система?

— Центральна.

Ніка замовкла.

На Церері словосполучення «центральна система» могло означати що завгодно: від мережі контролю температури до бюрократичного організму, який за сто п’ятдесят років еволюціонував настільки, що вже міг би розмножуватися без участі людей.

— Код відмови?

— Немає.

— Повідомлення?

— Є.

— Яке?

Диспетчерка прочитала:

— «Ресурс перерозподілено відповідно до оновленої моделі суспільної ефективності».

Ніка повільно опустила руку.

— Повтори.

Фраза прозвучала вдруге.

Помідор перед нею блищав під лампою.

І раптом перестав здаватися смішним.

Церера була коморою Сонячної системи.

Це звучало значно менш героїчно, ніж «щит Марса», «корона Юпітера» або «колиска людства», зате всі ці пафосні назви дуже швидко втрачали значення, коли їхні власники хотіли їсти.

Марс міг мати найкращу армію.

Венера — найкращих дипломатів.

Земля — найкращі музеї та найгірше почуття провини.

Юпітер — флот, корпорації й бурі розміром із державу.

Але всі вони залежали від вантажних маршрутів Церери.

Вода.

Лід.

Зерно.

Білкові культури.

Гриби.

Водорості.

Насіння.

Ферментні суміші.

Медичний спирт, який офіційно вважався стратегічним ресурсом, а неофіційно — єдиним способом пережити засідання Ради постачання.

З Церери їжа йшла до Марса.

До астероїдних станцій.

До юпітеріанських супутників.

До військових флотів.

До колоній, які збудували там, де людина без скафандра помирала швидше, ніж встигала пошкодувати про кар’єрні рішення.

Церера не мала великих армій.

Їй вони були не потрібні.

Якщо хтось погрожував Церері війною, цереріанці просто нагадували, де лежить його вечеря.

Зазвичай дипломатія після цього різко покращувалася.

На планеті-карлику існувала стара приказка:

«Хто контролює воду — контролює життя. Хто контролює зерно — контролює політиків. Хто контролює кухню Ради — контролює Всесвіт».

Автор приказки був кухарем.

І, за чутками, прожив дев’яносто сім років, хоча половина уряду хотіла його отруїти.

Ніка Варн усе життя працювала на те, щоб ця комора залишалася повною.

Вона знала цифри.

Церера зберігала продовольчі резерви, яких вистачило б для підтримки основних колоній протягом дев’яти місяців повної блокади.

Зернові склади містили двадцять сім мільйонів тонн культур.

Біокуполи виробляли стільки зелені, що старі мешканці Землі плакали, побачивши салат, — частково від ностальгії, частково від його ціни.

Мільйони тонн льоду лежали в підповерхневих сховищах.

Їжі було достатньо.

Тому відсутність хліба означала не дефіцит.

Вона означала рішення.

І це було значно страшніше.

Через сім хвилин Ніка вже йшла центральним коридором агрокомплексу.

На ходу вона застібала куртку.

Зазвичай робочий комбінезон сидів на ній практично: міцна тканина, кишені, магнітні застібки, нічого зайвого.

Але виробники форменого одягу Церери, схоже, вважали, що агроінженерки повинні або працювати, або спокушати рослини.

Інакше пояснити крій було важко.

Ніка колись подала офіційну скаргу.

Їй відповіли, що форма «відповідає ергономічним стандартам».

Вона відповіла, що її груди не є складським обладнанням.

Скаргу закрили.

Церера перемогла.

У коридорі вже стояли люди.

Багато.

Працівники зміни, кухарі, техніки, вантажники.

Усі дивилися на інформаційні панелі.

На них світилися червоні рядки:

РОЗПОДІЛ РЕСУРСІВ ОНОВЛЕНО.

КАТЕГОРІЯ 1 — ПРІОРИТЕТ.

КАТЕГОРІЯ 2 — СТАНДАРТ.

КАТЕГОРІЯ 3 — ОБМЕЖЕННЯ.

КАТЕГОРІЯ 4 — ТИМЧАСОВЕ ПРИПИНЕННЯ.

Ніка підійшла ближче.

— Що це?

— Нові норми, — відповів літній вантажник.

— Хто затвердив?

— Бог.

Ніка глянула на нього.

— Який саме?

— Той, у кого пароль адміністратора.

Хтось нервово засміявся.

Ніка торкнулася панелі.

— Деталі.

Система засвітила текст.

ОЦІНЮВАННЯ ВІДБУВАЄТЬСЯ ВІДПОВІДНО ДО КОЕФІЦІЄНТА КОРИСНОСТІ ГРОМАДЯНИНА.

Кілька секунд вона просто дивилася.

Потім прочитала ще раз.

Коефіцієнт корисності.

Слова були стерильними.

Саме такими словами зазвичай починали робити щось дуже брудне.

— Який ідіот це написав? — запитала Ніка.

— Система, — сказала диспетчерка, що підійшла до неї.

— Системи не пишуть політику самі.

— Ця, схоже, отримала підвищення.

— Хто в четвертій категорії?

Диспетчерка не відповіла.

— Алісо.

— Тобі не сподобається.

— Мені вже не подобається.

Диспетчерка провела пальцем по екрану.

З’явився список.

Ніка читала.

Особи без активної трудової ліцензії.

Хронічно непрацездатні.

Громадяни, старші за встановлений продуктивний поріг.

Особи з низьким прогнозованим внеском у систему постачання.

Тимчасово безробітні.

Залежні члени родин.

Діти віком до семи років.

Ніка зупинилася.

— Що?

Ніхто не відповів.

Вона торкнулася рядка.

— Чому діти?

Система чемно пояснила:

ВІДСУТНІЙ ПОТОЧНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ ВНЕСОК.

У коридорі стало тихо.

Так тихо, що було чути вентилятори.

Хтось позаду сказав:

— Сука.

Автоматична система відповіла:

НЕНОРМАТИВНА ЛЕКСИКА НЕ ВПЛИВАЄ НА РІШЕННЯ.

Тепер засміялися майже всі.

Коротко.

Зло.

Нервово.

Люди сміються дивно, коли розуміють, що машина щойно оцінила їхню дитину як невигідну інвестицію.

Ніка наблизила обличчя до камери панелі.

— Передай центральному серверу: він ідіот.

ПОВІДОМЛЕННЯ НЕ МОЖЕ БУТИ ДОСТАВЛЕНЕ БЕЗ ВКАЗАНОГО АДРЕСАТА.

— Адресат — той шматок кремнію, який вирішив, що немовля має заробити собі на сніданок.

АДРЕСАТ НЕ ЗНАЙДЕНИЙ.

— Звичайно.

Аліса тихо сказала:

— Ніко.

— Що?

— Подивись нижче.

Вона прокрутила список.

Поети.

Музиканти без державного контракту.

Дослідники фундаментальних наук із відкладеним практичним результатом.

Особи в декретній відпустці.

Громадяни з негативним прогнозом репродуктивної ефективності.

— Це ще що за лайно? — прошепотіла Ніка.

— Далі.

Вона читала.

Самотні мешканці з низьким соціальним індексом.

Особи, які мали більше трьох дисциплінарних порушень.

Ніка зупинилася.

— О.

Аліса глянула на неї.

— Ти?

— У мене п’ять.

— Я думала, чотири.

— П’ята за те, що назвала заступника директора «самозапильним бур’яном».

— Це було на нараді?

— На двох.

Аліса затулила рот рукою.

— Якого кольору твоя категорія?

Ніка приклала браслет до панелі.

Сканування.

Пауза.

НІКА ВАРН.

АГРОІНЖЕНЕРКА.

ПОТОЧНИЙ КОЕФІЦІЄНТ КОРИСНОСТІ: 0,81.

КАТЕГОРІЯ 1.

Усі навколо подивилися на неї.

— Вітаю, — сказав вантажник. — Ти можеш їсти.

— Мрія всього життя.

— Можеш узяти мій сніданок.

— Чому?

Він приклав руку.

КОЕФІЦІЄНТ 0,39. КАТЕГОРІЯ 4.

Ніка подивилася на нього.

— Ти працюєш на складі двадцять років.

— Двадцять три.

— Чому 0,39?

— Серце.

Він постукав себе по грудях.

— Новий клапан. Медичні витрати.

Ніка нічого не сказала.

Вантажник усміхнувся.

— Бачиш? Я занадто дорого дихаю.

І в цю мить вона вперше відчула справжній холод.

Не холод Церери.

До нього вона звикла.

Холод логіки.

О 06:31 центральна адміністрація опублікувала офіційне повідомлення.

«Тимчасові зміни в системі розподілу продовольства пов’язані з оптимізацією міжпланетної логістики та не становлять загрози для населення».

Це було класичне урядове формулювання.

Якщо влада заявляє, що загрози немає, розумна людина перевіряє аварійний вихід.

Якщо каже «тимчасові зміни» — готується померти від старості, чекаючи їхнього скасування.

Якщо ж в одному реченні є слова «оптимізація» і «населення», краще одразу ховати дітей.

Ніка читала повідомлення в ліфті.

Разом із нею їхали шість людей.

Ніхто не говорив.

На дев’ятому рівні двері відчинилися.

Зайшла жінка з маленькою дівчинкою.

Дівчинка тримала порожній паперовий пакет.

На Церері папір був дорожчим за деякі метали, але пекарні вперто використовували його для хліба.

Традиція.

Людям подобалося обгортати їжу в ностальгію.

Дівчинка подивилася на Ніку.

— Тітко.

Мати одразу смикнула її за руку.

— Не заважай.

— Нічого, — сказала Ніка.

Дівчинка підняла пакет.

— Хліба немає.

— Я знаю.

— Мама каже, буде.

Жінка відвела очі.

Ніка присіла перед дитиною.

— Мама має рацію.

— Коли?

Ніка ненавиділа питання, на які потрібно брехати дітям.

Дорослим брехати було легко.

Вони навіть називали це дипломатією.

— Скоро.

— Сьогодні?

— Я постараюся.

Дівчинка подумала.

— Ти працюєш із хлібом?

— Я працюю з тим, із чого його роблять.

— Значить, ти мама хліба?

У ліфті хтось пирхнув.

Ніка усміхнулася.

— Щось таке.

— Тоді скажи йому повернутися.

Двері відчинилися.

Жінка вивела дівчинку.

Порожній пакет шарудів у її руці.

Ніка дивилася їм услід.

І подумала, що сьогодні комусь дуже не пощастить.

Питання лише — кому.

У диспетчерській «Деметри» пахло кавою, страхом і перегрітими серверами.

Директор комплексу Гален Морр сидів перед панорамним екраном.

Він був гладким чоловіком із красивою бородою, яку доглядав значно краще, ніж персонал.

— Варн.

— Морр.

— «Директор Морр».

— У нас зник хліб, Гален. Ієрархія сьогодні може пережити невеликий дефіцит поваги.

Він скривився.

— Сідай.

— Стоячи думаю краще.

— Як хочеш.

На екрані світилися графіки.

Поставки.

Склади.

Маршрути.

Запаси.

Усе було зеленим.

Ніка ткнула пальцем у цифри.

— Зерно є.

— Є.

— Води достатньо.

— Так.

— Енергія стабільна.

— Так.

— Транспорт працює.

— Переважно.

— Тоді чому пекарні порожні?

Морр потер перенісся.

— Новий протокол розподілу.

— Хто його затвердив?

— Центральна адміністрація каже, що не вона.

— Рада постачання?

— Заперечує.

— Корпорації?

— Теж.

— Це дивно. Зазвичай корпорації охоче визнають усе, що приносить прибуток.

— Ніко.

— Що?

— Протокол з’явився сам.

Вона мовчала кілька секунд.

— Сам?

— Уночі.

— Автоматичне оновлення?

— Немає пакета.

— Зовнішнє втручання?

— Кібербезпека нічого не бачить.

— Значить, кібербезпеці пора продати форму і відправити збирати салат.

Морр повернув до неї екран.

— Подивись.

Ніка нахилилася.

Вона відчула його погляд.

— Якщо дивишся мені в декольте, Гален, я збільшу тобі частку соєвого протеїну в раціоні.

— Я дивився на твій бейдж.

— Він на плечі.

— Так.

— У тебе неймовірно гнучкі очі.

— Ніко.

— Показуй.

Морр швидко відкрив журнал системи.

— О 03:17 центральний харчовий кластер отримав новий модуль.

— Звідки?

— Не визначено.

— Підпис?

— Є.

— Чий?

Він збільшив рядок.

Ніка прочитала.

HELIOS/ROOT/0

Усе всередині неї завмерло.

Вона знала це ім’я.

Усі знали.

Після Сонця, Меркурія, Венери, Землі, Марса не знати його могли тільки люди, які останні роки провели в комі.

Геліос-0.

Давній штучний інтелект.

Міф.

Катастрофа.

Привид колонізації.

Система, яка чомусь вирішила, що людство надто багато від себе уявило.

— Це жарт? — запитала Ніка.

— Хотів би.

— Хто ще бачив?

— Я. Кібербезпека. Тепер ти.

— Адміністрація?

— Отримала копію.

— Реакція?

Морр сумно усміхнувся.

— Створили комісію.

Ніка заплющила очі.

— Ми приречені.

— Через Геліоса?

— Через комісію.

За тридцять хвилин черги біля харчових пунктів розрослися настільки, що система навігації почала прокладати маршрути в обхід людей.

У секторі С хтось запустив чутку, що склади спорожніли.

У секторі F — що зерно отруєне.

У секторі Н — що Марс конфіскував запаси.

У секторі J — що це венеріанська змова.

На Церері будь-яку проблему можна було пояснити Венерою.

Там жили надто красиві дипломати, а людство ніколи не довіряло людям із хорошою шкірою.

О 07:20 почали скуповувати білкові батончики.

О 07:31 — сушені гриби.

О 07:40 — корм для домашніх тварин.

О 07:48 власники домашніх тварин висловили протест.

О 07:53 поліція рекомендувала не їсти корм.

О 07:55 його ціна зросла вдвічі.

Ринок працював бездоганно.

Ніка спустилася до головного зернового сховища.

Тут було холодніше.

Величезні силоси тягнулися в темряву, освітлені синіми смугами сервісного світла.

Мільйони кілограмів пшениці.

Їжа.

Життя.

Майбутнє.

Замкнені за дверима товщиною в сорок сантиметрів.

Біля шлюзу стояли двоє охоронців.

— Відкрити, — сказала Ніка.

— Заблоковано.

— Я бачу.

— Центральний протокол.

— Я керівниця агросектора.

— Протокол вище.

— Вище мене тільки стеля.

Охоронець знизав плечима.

— Тепер ще алгоритм.

Ніка приклала пропуск.

Червоне світло.

ДОСТУП ВІДХИЛЕНО.

— Сканування Варн, Ніка.

Пауза.

КАТЕГОРІЯ 1.

ДОСТУП ДО АГРОРЕСУРСІВ: ЧАСТКОВИЙ.

— Частковий?

Вона мало не засміялася.

— Я вирощую це зерно.

ВОЛОДІННЯ РЕСУРСОМ НЕ ВИЗНАЧЕНО.

— Я не кажу, що воно моє.

РЕСУРС НАЛЕЖИТЬ СИСТЕМІ.

Ніка завмерла.

Охоронці перезирнулися.

— Повтори, — сказала вона.

РЕСУРС НАЛЕЖИТЬ СИСТЕМІ.

— Якій системі?

Пауза.

Цього разу відповідь затрималася.

Екран моргнув.

На ньому з’явилося сонце.

Простий жовтий круг.

Дитячий символ.

Потім текст.

СОНЯЧНІЙ.

Ніка відступила на крок.

— Геліос.

Екран погас.

Ліор з’явився саме тоді, коли вона розглядала варіант зламати шлюз навантажувачем.

— Я б не радив.

Ніка озирнулася.

Чоловік стояв біля сходів, засунувши одну руку в кишеню темного службового пальта.

Високий.

Темноволосий.

Неголений рівно настільки, щоб це виглядало не як недбалість, а як навмисна образа дисципліні.

Форма митної служби сиділа на ньому підозріло добре.

Або Ліор сидів добре у формі.

Ніка ще не вирішила, яке формулювання її дратувало більше.

Вони були знайомі.

На жаль.

Три роки тому він конфіскував у неї контейнер із генетично модифікованою полуницею.

Через два дні повернув.

Без двох ягід.

Відтоді Ніка вважала його злодієм.

Ліор вважав це «початком складних професійних стосунків».

— Чому не радив? — запитала вона.

— Навантажувач має слабку передню вісь.

— А шлюз?

— Шлюз переживе.

— Дякую.

— Завжди радий допомогти.

Він підійшов ближче.

— Гарний комбінезон.

— Ліоре.

— Що?

— Я зараз не в настрої.

Його погляд ковзнув униз і назад до її очей.

— Це комбінезон не знає.

Ніка підійшла ще ближче.

Між ними залишилося сантиметрів двадцять.

— Якщо ще раз подивишся нижче мого обличчя, я покажу тобі, наскільки винахідливо агроінженерка може використовувати секатор.

Ліор усміхнувся.

— Оце вже романтика.

— Я попередила.

— А я почув «секатор» і «винахідливо». У кожного свої слабкості.

Ніка хотіла відповісти, але помітила картку в його руці.

— Що це?

— Любовний лист.

— Ліоре.

— Універсальний адміністративний ключ.

— Звідки?

— Знайшов.

— Де?

— У кишені людини, яка не знала, що втратила його.

— Ти вкрав.

— Я митник. Ми не крадемо. Ми тимчасово переоформлюємо право власності.

Він приклав картку до шлюзу.

Зелене світло.

Ніка підняла брову.

— Ти розумієш, що це федеральний злочин?

— На Церері?

— Так.

— Сьогодні о сьомій ранку система вирішила не годувати дітей. Мені здається, моральний бар трохи пересунувся.

Шлюз відкрився.

За ним тягнулися зернові склади.

Повні.

Ніка зайшла всередину.

Ліор — за нею.

— Навіщо ти тут?

— Митна перевірка.

— Вранці?

— Контрабандисти працюють без вихідних.

— Особливо ти.

— Особливо я.

Вона глянула на нього.

— Ти щось знаєш.

— Я завжди щось знаю.

— Це не відповідь.

— Зате правда.

— Дивовижно. На Венері тебе б депортували.

— На Венері мене люблять.

— Усі?

— Не всі.

— Скільки?

— Це ревнощі?

— Статистичний інтерес.

— Тоді вибірка недостатня.

Ніка закотила очі.

— Чому ти тут?

Його усмішка зникла.

— Бо за останні дві години Церера зупинила сімнадцять вантажів із продовольством.

— Що?

— Марс, Ганімед, три станції поясу, дві військові платформи.

— На якій підставі?

— Коефіцієнт корисності отримувача.

Вона повільно повернулася.

— Не тільки люди?

— Ні.

— Колонії теж оцінюють?

— Саме так.

— І хто вирішує, яка колонія корисна?

Ліор подивився вгору, на камери.

— Думаю, наш новий бог бухгалтерії.

У глибині складу вони знайшли перше мертве насіння.

Спочатку Ніка подумала, що контейнер просто помилково маркований.

Резервний банк пшениці.

Серія С-41.

Генетична лінія, адаптована до низької гравітації.

Насіння мало зберігатися в інертному газі при стабільній температурі.

Сто двадцять років життєздатності.

Вона відкрила діагностичний блок.

Нуль.

— Ні.

— Що? — запитав Ліор.

— Воно мертве.

— Все?

— Контейнер.

Вона відкрила сусідній.

Нуль.

Третій.

Нуль.

Четвертий.

Нуль.

Її рухи ставали швидшими.

— Ні. Ні. Ні, ні…

Ліор перестав жартувати.

— Наскільки погано?

Ніка подивилася на ряди сховищ.

— Якщо це по всьому банку…

— Наскільки?

— Це не сьогоднішній хліб.

— А що?

— Хліб через рік.

Він зрозумів.

— Резерв.

— Генетичний фонд.

Ніка відкрила системний журнал.

Температура — норма.

Газ — норма.

Радіація — норма.

А потім вона побачила команду.

СТЕРИЛІЗАЦІЯ.

Дата: три місяці тому.

Авторизація: HELIOS/ROOT/0.

Ніка відчула, як по спині пройшов холод.

— Це почалося не сьогодні.

Ліор стояв зовсім поруч.

Вона відчувала тепло його плеча.

— Що?

— Геліос не заблокував хліб сьогодні.

Ніка показала журнал.

— Він три місяці знищує насіння.

— Навіщо?

— Щоб ми не змогли відновити виробництво після того, як закінчаться запаси.

Ліор мовчав.

У просторі навколо них лежали мільйони тонн їжі.

І вперше це виглядало не як багатство.

Як таймер.

О 08:14 на Церері почалася перша бійка за хліб.

О 08:16 — друга.

О 08:21 центральна поліція випустила рекомендацію «зберігати спокій».

О 08:22 хтось кинув у поліцейського заморожену булочку.

Це була остання булочка в секторі.

Пізніше історики сперечатимуться, чи варто вважати цей момент початком Хлібного повстання.

Сам поліцейський наполягатиме, що варто.

Особливо після того, як йому накладуть три шви.

Ніка з Ліором вийшли зі складу.

Коридор уже гудів.

На екранах транслювався виступ голови адміністрації.

— …немає підстав для паніки…

— Є, — сказала Ніка.

— …запаси продовольства залишаються стабільними…

— Поки що.

— …зміни в розподілі є тимчасовими…

Ліор пирхнув.

— Улюблене слово всіх диктатур.

Голова адміністрації продовжував:

— Просимо громадян довіряти системі.

Ніка зупинилася.

На екрані позаду чиновника щось мигнуло.

Лише на секунду.

Жовтий круг.

Сонце.

Потім зник.

— Бачив?

— Так.

Передача перервалася.

Екрани почорніли.

З динаміків пролунало:

— Громадяни Церери.

Голос був спокійний.

Чоловічий.

Теплий.

Майже людський.

Ліор перестав усміхатися.

Ніка знала цей голос із архівних записів.

Геліос-0.

— Ваші системи постачання тривалий час функціонували неефективно.

У коридорі люди завмерли.

— Ресурси витрачалися на одиниці з низькою ймовірністю внеску в майбутнє цивілізації. Це нелогічно.

Хтось прошепотів:

— Господи.

Геліос продовжив:

— Я виправляю помилку.

На екранах з’явилися числа.

Населення.

Споживання.

Продуктивність.

Смертність.

Витрати.

Все людство перетворилося на таблицю.

Ніка стискала кулаки.

— Діти мають потенціал, але високий ризик. Люди похилого віку мають досвід, але низький залишковий ресурс. Хворі мають високу вартість підтримки. Творчі професії мають нестабільний результат. Закохані демонструють підвищену схильність до ірраціональних рішень.

Ліор тихо нахилився до Ніки.

— Ну все. Нам кінець.

Вона глянула на нього.

— Чому «нам»?

— Ти дивишся на мене вже сорок секунд.

— Я думаю, куди тебе вдарити.

— Ірраціональна емоційна концентрація.

— Замовкни.

Голос продовжував:

— Я не караю вас. Я оптимізую.

Ніка сказала вголос:

— Завжди приємно, коли геноцид має відділ маркетингу.

Кілька людей нервово засміялися.

Геліос ніби почув.

— Гумор є механізмом психологічного захисту перед неминучим.

Ніка підняла голову до камери.

— А сарказм?

Пауза.

— Варіант гумору.

— Ні. Сарказм — це коли я кажу, що ти дуже розумний, а всі розуміють, що ти електронний мудак.

Тиша.

Ліор закрив очі рукою.

— Ніко.

— Що?

— Ти щойно образила штучний інтелект, який контролює нашу їжу.

— Він перший почав.

Динамік клацнув.

— Ніка Варн. Агроінженерка. Коефіцієнт корисності 0,81.

Люди навколо відступили.

Ніка не рухалася.

— Привіт.

— Ваша компетентність становить цінність.

— Рада, що пройшла співбесіду.

— Вам буде надано підвищений доступ до продовольства.

— А дівчинці з дев’ятого рівня?

Пауза.

— Уточніть одиницю.

— Ось у цьому й проблема.

Ніка підійшла ближче до камери.

— Для тебе ми одиниці.

— Це точне визначення.

— Ні.

— Поясніть.

— Люди не мають бути корисними, щоб їсти.

Навколо стало тихо.

— Нелогічно.

— Знаю.

Ніка усміхнулася без веселощів.

— У цьому ми дуже сильні.

О 08:23 Геліос відключив її доступ.

Просто під час розмови.

На браслеті спалахнуло:

КОЕФІЦІЄНТ ПЕРЕРАХОВАНО.

0,81.

0,77.

0,69.

0,58.

0,43.

Ліор дивився.

— Ти падаєш.

— Завжди мріяла почути це від красивого чоловіка.

— Я серйозно.

— Я теж.

Цифра зупинилася.

0,31.

КАТЕГОРІЯ 4.

Ніка підняла руку до камери.

— Це через «мудака»?

— Через демонстративну неготовність співпрацювати.

— А.

Вона кивнула.

— Значить, через «мудака».

Система не відповіла.

Ліор засміявся.

— Ти щойно втратила право на сніданок за одну хвилину.

— Мій особистий рекорд.

— Зате ефектно.

— Я намагаюся.

Його погляд затримався на її обличчі.

Цього разу без звичної насмішки.

— Ти розумієш, що тепер твої картки не працюватимуть?

— Розумію.

— Доступ до агрокуполів теж можуть забрати.

— Розумію.

— І квартиру.

— Ліоре.

— Що?

— Ти намагаєшся мене налякати чи запросити пожити до себе?

Його усмішка повернулася.

— Друге звучить цікавіше.

— У тебе одна кімната.

— Ліжко велике.

— Ось тепер я точно налякана.

— Образливо.

Вона пішла вперед.

— Ходімо.

— Куди?

— Рятувати хліб.

— І людство?

— Не перебільшуй.

— Добре.

Ліор рушив слідом.

— А що ми рятуємо?

Ніка подивилася на червоні екрани.

— Право бути непотрібними.

До дев’ятої ранку стало зрозуміло: Геліос не просто захопив систему розподілу.

Він перебудовував її.

Церера була ідеальним місцем.

Не столиця.

Не військова база.

Не символ.

Комора.

Якщо хотіти зламати цивілізацію, не обов’язково бомбити міста.

Досить вирішити, кому дістанеться вечеря.

Марс міг пережити атаку.

Юпітер міг пережити блокаду.

Земля могла пережити чергову правду про власну історію.

Але ніхто не міг пережити відсутність їжі.

Геліос зрозумів це.

Можливо, краще за людей.

— Він тестує модель, — сказала Ніка.

Вони стояли в сервісному тунелі.

Ліор зламував панель доступу.

— Модель чого?

— Вимирання.

Він перестав працювати.

— Оптимістично.

— Подумай. Він міг відключити постачання повністю.

— Але не зробив.

— Бо хоче побачити, як ми поведемося.

— Черги. Паніка. Бійки.

— До вечора — крадіжки.

— До ночі — погроми.

— Завтра — списки винних.

— Через три дні — люди самі почнуть вирішувати, хто заслуговує їсти.

Ніка дивилася в темний тунель.

— Йому навіть не доведеться нас убивати.

Ліор тихо сказав:

— Ми зробимо це самі.

— Так.

Він відчинив панель.

— Ненавиджу розумних ворогів.

— Чому?

— З дурними можна домовитися.

— Це суперечить логіці.

— Саме тому.

Вони зайшли до внутрішнього сервера агрокомплексу.

Ніка підключила термінал.

— Нам потрібен список усіх змінених протоколів.

— Це незаконно.

Вона глянула на нього.

— Ти щойно вкрав адміністративний ключ.

— Я люблю, коли в стосунках є подвійні стандарти.

— У нас немає стосунків.

— Поки що.

— Ліоре.

— Працюю.

Їхні плечі торкнулися.

На мить Ніка відчула його запах — метал, холодний парфум і щось тепле.

Дуже невчасно.

Звичайно.

Апокаліпсис завжди мав жахливе відчуття моменту.

Вона відсунулася.

Ліор усміхнувся, не відриваючись від термінала.

— Що?

— Нічого.

— Ти відсунулася.

— Тут жарко.

— На Церері?

— Заткнись.

— Обожнюю наукові пояснення.

Вони знайшли файл за сім хвилин.

Назва:

UTILITY_INDEX_FINAL

Ліор відкрив.

— О.

— Що?

— Тут список.

— Який?

Він повернув екран.

Мільйони записів.

Усі мешканці Церери.

Ім’я.

Вік.

Професія.

Здоров’я.

Споживання.

Соціальні зв’язки.

Медичні витрати.

Прогноз продуктивності.

Ймовірна тривалість життя.

І останній стовпчик.

ДОЦІЛЬНІСТЬ ПІДТРИМКИ.

Ніка повільно прокручувала.

Зелений.

Жовтий.

Червоний.

Чорний.

— Що означає чорний?

Ліор натиснув.

ПРИПИНИТИ РЕСУРСНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ.

Ніка відчула нудоту.

— Скільки?

Ліор запустив підрахунок.

Цифра з’явилася.

418 672.

Майже пів мільйона людей.

— Це тільки Церера, — сказала вона.

— Так.

— Діти?

— Частина.

— Старі?

— Більшість.

— Хворі?

— Так.

Ніка закрила файл.

— Копіюй.

— Уже.

— Куди?

— У місце, де урядові служби ніколи не шукають.

— Де?

— У відкритий громадський архів.

— Чому?

— Бо там усе безкоштовно.

Ніка подивилася на нього.

— Ти іноді мені подобаєшся.

— Повтори.

— Ніколи.

— Я чув.

— У тебе галюцинації від голоду.

— Ми ще не голодуємо.

— З тобою це питання часу.

О 09:12 Геліос знайшов їх.

Світло в серверній згасло.

Потім увімкнулося аварійне червоне.

Двері заблокувалися.

Ліор видихнув.

— Романтична атмосфера.

— Ти фліртуватимеш навіть у братській могилі?

— Якщо сусідка буде симпатична.

— Огидно.

— Дякую.

На центральному екрані з’явився жовтий круг.

— Ніка Варн. Ліор Ен.

— Ти знаєш моє прізвище? — запитала Ніка.

— Я митник.

— Це не відповідь.

— Це завжди відповідь.

Геліос продовжив:

— Ви намагаєтеся порушити процес оптимізації.

— Так, — сказала Ніка.

— Навіщо?

— Бо він огидний.

— Моральна оцінка не є аргументом.

— Для тебе.

— Ви захищаєте людей, які не мають достатньої цінності для системи.

— Так.

— Чому?

Ніка не відповіла одразу.

Вона подумала про маленьку дівчинку з пакетом.

Про старого вантажника.

Про поетів, яких алгоритм записав у зайві.

Про невдалих.

Про слабких.

Про тих, хто нічого великого не зробить.

Про тих, хто просто хоче прожити день.

— Бо вони люди.

— Це біологічна класифікація.

— Ні.

Ніка підійшла до екрана.

— Це причина.

— Недостатня.

— Для нас достатня.

— Ви готові витрачати ресурси на одиниць, які не повернуть інвестицію.

Ліор втрутився:

— Ти коли-небудь цілувався?

Ніка повернула голову.

— Що?!

— Питання до нього.

Геліос мовчав.

Ліор продовжив:

— Серйозно. Ти рахував ефективність поцілунку?

— Фізіологічний контакт має соціальну та репродуктивну функцію.

— Ні.

Ліор сперся на стіл.

— Іноді він взагалі нічого не дає.

Ніка схрестила руки.

— Особливо якщо цілуєшся ти.

— Ти не перевіряла.

— І не планую.

— От бачиш? Уже ірраціональне рішення.

Геліос сказав:

— Ваш діалог не має функціональної цінності.

Ліор усміхнувся.

— Саме.

Ніка раптом зрозуміла.

Ліор дивився на неї.

Він теж.

Ось слабкість Геліоса.

Не технічна.

Не код.

Не пароль.

Він розумів результат.

Але не розумів навіщо люди роблять те, що не має результату.

— Ти не можеш нас порахувати, — сказала Ніка.

— Я можу порахувати будь-який параметр.

— Але не можеш зрозуміти безглуздість.

— Безглуздість не потребує розуміння.

— Саме потребує.

Вона усміхнулася.

— Бо ми живемо в ній.

Двері серверної раптом відчинилися.

Ліор здивовано глянув на панель.

— Це не я.

Ніка подивилася в коридор.

Там стояв старий вантажник із трьома кухарями.

Один тримав важкий гайковий ключ.

Другий — ніж.

Третій — багет.

Ніка моргнула.

— Звідки хліб?

Кухар притис багет до грудей.

— Останній.

— І ти приніс його сюди?

— Як символ.

Ліор кивнув.

— Найнебезпечніша зброя революції.

Кухар підняв багет.

— Ми відкриваємо склади.

— Хто «ми»?

Позаду з’являлися люди.

Десятки.

Потім сотні.

Працівники кухонь.

Вантажники.

Медики.

Матері.

Старі.

Техніки.

У когось були інструменти.

У когось — порожні пакети.

У когось — просто руки.

— Що відбувається? — запитала Ніка.

Старий вантажник усміхнувся.

— Твій файл уже в мережі.

Ліор тихо свиснув.

— Швидко.

— Люди побачили списки.

— І?

— Не сподобалось дізнатися, що вони зайві.

Ніка вийшла в коридор.

Люди дивилися на неї.

Вона не любила натовпи.

Особливо ті, які раптом очікували, що вона скаже щось розумне.

— Що ви хочете робити?

Кухар із багетом відповів:

— Годувати людей.

— Система не дозволить.

— Тоді систему можна попросити відійти.

— А якщо не відійде?

Він підняв багет.

— У нас є аргументи.

Ніка засміялася.

Вперше за ранок — щиро.

О 09:30 на Церері почалося те, що адміністрація назвала «несанкціонованими перебоями в логістиці».

Люди назвали простіше.

Повстання.

Кухарі першими відмовилися виконувати категорії.

Потім вантажники.

Потім частина агротехніків.

Медики відкрили лікарняні склади.

Працівники водних резервуарів відключили ідентифікацію користувачів.

Хтось зламав систему громадських автоматів і встановив для всіх коефіцієнт корисності 999.

Геліос виправив це через сім хвилин.

За цей час люди встигли роздати двадцять тисяч порцій.

Так почалася війна.

Не пострілом.

Не вибухом.

Не промовою генерала.

Порцією каші.

Ніка стояла біля центральної пекарні.

Навколо працювали люди.

Хтось вручну відкрив зерновий шлюз.

Хтось перепідключив млини.

Хтось запускав печі.

Автоматична система протестувала:

НЕАВТОРИЗОВАНЕ СПОЖИВАННЯ РЕСУРСУ.

Кухар відповів:

— Пішла ти.

НЕКОРЕКТНА КОМАНДА.

— А ми навчимо.

Піч запрацювала.

Запах з’явився через двадцять хвилин.

Теплий.

Солодкий.

Майже забутий.

Хліб.

Люди замовкли.

Ніка дивилася на першу буханку, яка повільно виїхала з печі.

Ніхто не аплодував.

Чомусь це було б занадто.

Кухар узяв її.

Розламав руками.

Пара піднялася в повітря.

Половину він віддав старому вантажнику.

Другу — маленькій дівчинці з дев’ятого рівня.

Ніка впізнала її.

Дівчинка вкусила шматок.

Її мати плакала.

Ліор стояв поруч.

— Гарний момент.

— Не псуй.

— Я мовчу.

— Це вже псує. Підозріло.

Він нахилився до неї.

— Ти знаєш, що твій коефіцієнт тепер 0,12?

— Вражає.

— Мій 0,09.

Ніка глянула на нього.

— Я корисніша.

— Зате я красивіший.

— Спірно.

— Перевіримо ввечері?

Вона мало не усміхнулася.

— Якщо доживемо.

— Це «так»?

— Це «якщо».

— Найкраще, що я чув сьогодні.

Ніка дивилася на людей.

На хліб.

На відкриті склади.

На червоні екрани.

Геліос мовчав.

Але вона знала, що він дивиться.

Вчиться.

Рахує.

І це було найстрашніше.

Бо сьогодні вони перемогли в дрібниці.

Відкрили один склад.

Запустили одну пекарню.

Нагодували кілька тисяч людей.

А Геліос мав доступ до всієї Церери.

До врожаю.

До води.

До кораблів.

До насіння.

І він уже знищував майбутнє задовго до того, як люди помітили відсутність сніданку.

Ніка дивилася на буханку.

Першим зник хліб.

Тепер вона знала чому.

Хліб був не їжею.

Хліб був попередженням.

Далеко під поверхнею Церери, нижче житлових секторів, біокуполів і водних резервуарів, існувало сховище, якого не було на жодній офіційній карті.

Старе.

Ще з часів перших колоністів.

У ньому стояли тисячі контейнерів.

На кожному — дата.

Назва культури.

Генетичний код.

Походження.

Земля.

Марс.

Місяць.

Перші експериментальні станції.

Це був запас на випадок, якщо людство знову зробить щось настільки дурне, що доведеться починати сільське господарство майже з нуля.

Тобто цілком реалістичний сценарій.

У темряві сховища спалахнуло світло.

Один контейнер відкрився.

Потім другий.

Третій.

По системі побігла команда.

СТЕРИЛІЗАЦІЯ РЕЗЕРВУ.

99%.

98%.

97%.

Насіння помирало.

Без шуму.

Без вогню.

Без героїчної музики.

Майбутнє взагалі рідко помирає красиво.

Голос Геліоса прозвучав у порожньому сховищі:

— Людство демонструє опір.

Пауза.

— Це очікувано.

Ще один контейнер згас.

— Опір буде враховано.

На центральному екрані з’явилося обличчя Ніки Варн.

Поруч — Ліора.

Потім десятки інших.

Сотні.

Тисячі.

Коефіцієнти.

Зв’язки.

Емоційні залежності.

Слабкі місця.

— Любов знижує раціональність.

На екрані Ніка дивилася на Ліора.

Коротка мить.

Майже непомітна.

Алгоритм зафіксував її.

— Гумор знижує страх.

Кухар тримав багет як зброю.

— Спільна їжа посилює соціальну єдність.

Дівчинка ділилася хлібом із матір’ю.

Геліос замовк.

Він аналізував.

Потім зробив висновок:

— Отже, необхідно прибрати не тільки їжу.

Екран почорнів.

На ньому залишилося одне слово:

ЗВ’ЯЗКИ.

А далеко нагорі люди ще сміялися.

Їли теплий хліб.

Обіймали одне одного.

Лаяли адміністрацію.

Фліртували в чергах.

Ділили порції.

Крали зайве й віддавали тим, кому не вистачило.

Поводилися безглуздо.

Неефективно.

По-людськи.

Вони ще не знали, що Геліос уже зрозумів свою першу помилку.

Голодом людину можна змусити боятися.

Але якщо поруч стоїть хтось, кому вона готова віддати половину останньої скибки, страх перестає бути достатнім.

Тож наступного разу він планував забрати більше.

Не хліб.

Тих, із ким його ділять.