Спочатку:
На сторінку книги
Деякий час вони просто стояли перед дверима. Першим порушив мовчання Кайл.
— Ну що ж, — пробурмотів він. — Або вони зараз відчиняться, або ми подолали весь цей шлях, щоб просто подивитися на стіну.
— Не наврочуй, — кинув Азарг.
Він ступив уперед першим і провів долонею по світлому каменю. Пальці ковзнули поверхнею, не знаходячи ні ручки, ні виїмки, ні найменшого натяку на замок.
Кайл спробував слідом натиснути плечем. Двері навіть не ворухнулися.
— Чудово, — буркнув він. — Отже, все-таки стіна.
Азарг насупився, ще раз провів долонею по шву дверей.
— Тут немає замка.
— Ага. Бо це не двері, а знущання. Або якась магічна ілюзія.
Алія мовчки дивилася на світлу поверхню з контуром, який виглядав майже намальованим на стіні. Щось у ньому було неправильне, але що саме — вона не могла зрозуміти.
Їй захотілося роздивитися ближче, і вона ступила вперед, торкнулася каменю кінчиками пальців, не замислюючись, провела по виїмці. І раптом контур під її долонею ледь помітно здригнувся. Лінія спалахнула м’яким світлом — ледь-ледь, майже ліниво, ніби вежа після довгого сну неохоче відгукнулася на дотик.
По шву пробігла бліда іскра. Камінь дверей здригнувся й відійшов убік. Сухе повітря давно запечатаного приміщення вирвалося назовні й торкнулося їхніх облич.
За дверима було темно. Не чорно — просто сутінково. Як у кімнаті зі щільно запнутими шторами. Але вже було видно джерела світла. Магічні світильники в цій місцевості, насиченій ефіром, вочевидь, і досі працювали, реагуючи на появу людей.
— Ну, — тихо сказав Кайл. — Готові дізнатися, що ж там таке?
Усередині вежа виявилася більшою, ніж здавалася зовні. Перший зал одразу здіймався на два поверхи. Угору вели сходи, які розходилися на дві галереї, що вели до окремих приміщень. Усе було збудоване з того самого світлого каменю.
І все було дивовижно цілим. Ні пилу. Ні слідів руйнування. Ні цвілі. Повітря було сухим, прохолодним та нерухомим. Не як у покинутому місці, а як у зачиненій кімнаті, з якої господар вийшов лише годину тому.
По боках нижнього залу було кілька дверей, за якими виявилися кухонні приміщення та комора з люком у льох.
Алія зайшла на кухню першою. На полицях стояв посуд, на столі — дерев’яна дошка й ніж, біля стіни — шафа. Кайл відчинив дверцята й завмер.
— Та ви знущаєтеся!
Усередині лежали продукти. Висохлі, але не зіпсовані. В’язка трав. Мішок із чимось схожим на борошно. Зацукровані до кам’яного стану фрукти. Глиняний глечик із чимось густим на дні. Ніби кухар просто вийшов на хвилину й не повернувся.
Алія повільно провела пальцями по краю столу біля стіни. Ні крихт, ні пилу. Нічого.
Піднявшись на галерею другого поверху, мандрівники виявили кімнати, що явно слугували робочими кабінетами.
На стіні одного з них висіли карти. Старі, вицвілі, але все ще натягнуті на дерев’яні рами. На столі — папери, які не розсипалися на порох і не згнили. Просто лежали там, де їх залишили.
— Ні, — тихо сказав Кайл. — Ні, мені це зовсім не подобається.
Він підійшов до найближчого столу й обережно торкнувся краю. Звичайне дерево. Сухе. На стільниці — подряпини, але жодного сліду гниття чи старіння. Ніби стіл стояв тут не століттями, а кілька днів.
Азарг повільно озирався довкола.
— Час, — тихо сказав він. — Наче він зовсім не торкнувся цього місця…
Вежа всередині виявилася не просто сторожовим постом. Вона була домом.
На першому поверсі — побутові приміщення, на другому — робочі. Карти, столи, полиці з інструментами, креслення, вимірювальні лінійки, скляні колби, металеві деталі дивних приладів.
Ніби вежа не дозволяла часу йти всередині так, як він ішов зовні.
— Значить, він жив тут сам, — тихо сказав Кайл.
— Не впевнений, — відповів Азарг.
Він уже встиг зазирнути до сусідньої кімнати, яка, вочевидь, слугувала для зберігання робочого одягу. Там були речі різних розмірів. Не однієї, а кількох людей.
Алія перевела погляд вище. На полиці над столом лежали книги. Небагато. А поруч — стос зошитів, перев’язаних потемнілим шнурком. Старі записи.
Азарг зняв найближчий. Обережно поклав на стіл. Розв’язав шнурок. Відкрив першу сторінку.
Кілька секунд мовчки вдивлявся в текст.
Потім дуже повільно видихнув.
— Здається… ми знайшли господаря вежі.
