Раді Вас бачити!

— Кіро, може, нехай наш Андрійко сам дотопає додому? Ми вже цілу вічність чекаємо тільки на нього, — капризно протягнула Діана, переглянувшись із сестрою-близнючкою на задньому сидінні.

Дівчина за кермом дивиться на годинник. Дійсно, минуло вже півгодини, але Андрій ще не вийшов із молодіжного спортивного центру. 

— Сонечко, коли бажаєш комусь неприємностей, вони дуже швидко повертаються до тебе, але вже подвійно, — повчально відповіла Кіра, переводячи погляд із дороги на дзеркало заднього виду. — Не забувай про це.

— Він же спортсмен, — пирхнула Мілана. — Нехай тренується!

— А ти не втомилася сьогодні на балеті? — Кіра ледь усміхнулася. — Не думаю, що тобі захочеться повторювати свої піруети дорогою додому.

— Ти завжди така злюка! — буркнула Мілана й демонстративно відвернулася до вікна. — Он він. Нарешті!

Кіра теж глянула вперед.

Андрій уже майже вискочив на дорогу, але, помітивши знайому машину, різко загальмував. Хлопець повернув до пішохідного переходу й терпляче дочекався зеленого світла.

— Хоч хтось із вас пам'ятає про правила, поки я поруч, — пробурмотіла Кіра.

За хвилину світловолосий хлопець заскочив до машини й так грюкнув дверима, що старша сестра докірливо підняла брову.

— Випадково! — миттєво виправдався Андрій і, повернувшись до молодших сестер, підморгнув. — Привіт, малявки.

— Ми не малявки! — дружно обурилися близнючки.

Діана навіть дотягнулася й легенько, але відчутно стукнула брата по маківці.

— Наступного разу не чекатимемо!

Андрій розсміявся. Розстебнув блискавку рюкзака й дістав білу коробку з пекарні.

— Тобто мені тепер самому це їсти?

Він прочинив кришку.

Усередині лежали пончики: шоколадні — улюблені Діани, з вишнею — для Мілани, і звичайні, щедро присипані цукровою пудрою, які найбільше любила сама Кіра.

Дівчата радісно заверещали, вириваючи з його рук коробку із найсмачнішими пончиками у місті. А ось старша сестра важко зітхнула.

— І що цього разу?

Брат завжди приносив смаколики, коли мав про щось попросити… або мав проблеми, які їй потрібно буде вирішити. 

— Не розумію, про що ти? — Андрій невинно всміхнувся, але усмішка вийшла надто вже винуватою. 

Він поспішно пристебнув пасок безпеки й удав, що повністю зосереджений на цьому надзвичайно складному процесі.

— Це ти мені скажи, — відповіла Кіра, уважно розглядаючи брата.

Погляд ковзнув по його одязі.

Джинси були забруднені на колінах. Світле волосся — скуйовджене, ніс трохи припух і почервонів, а кісточки на руках вкривали свіжі збиті садна.

— Знову, Андрію?

Хлопець кисло скривився й на мить зустрівся з нею поглядом.

— Давай потім, — тихо попросив він, ледь кивнувши в бік молодших сестер.

Кіра мовчки перевела погляд на дорогу.

Розмовляти справді було про що, але не при десятирічних близнючках. Вони будь-яку інформацію використовують собі на користь. Завжди. 

— Дома поговоримо, — коротко сказала Кіра, завів двигун.

До будинку вони доїхали вже під вечір, коли сонце сховалося за дахами сусідніх будинків.

Ледь машина зупинилася на подвір'ї, близнючки вискочили надвір і, весело регочучи, наввипередки помчали до будинку, залишаючи за собою ланцюжок маленьких слідів на свіжому снігу.

Кіра всміхнулася кутиками губ, заглушила двигун.

— Стояти.

Андрій уже майже вислизнув із машини, але завмер. Повільно сів, зачинив дверцята й винувато озирнувся.

— Знав, що пончики не спрацюють...

— Не сьогодні. Розповідай.

Вона відкинулася на спинку сидіння, схрестивши руки на грудях.

— Та нема чого розповідати, — знизав плечима брат.

У свої п'ятнадцять Андрій із завидною регулярністю примудрявся встрявати в бійки, хоча тхеквондо мало навчити його зовсім іншого.

— Напевно, ти забув, але я нагадаю, — спокійно сказала Кіра. — Саме я переконувала тата дозволити тобі повернутися на тренування після минулого разу. І це після того, як пообіцяла, що ти більше не вирішуватимеш усе кулаками.

Брат підтиснув губи й обійняв себе руками.

— Ти ж розумієш, що це нечесно? У тебе вже сім років тренувань за плечима. Якщо вже б'єшся, то апріорі маєш перевагу. Коли тато помітить, вже не буде...

— Наче він взагалі щось помічає! — перебив її брат.

— Помічає, Андрію. Ти ж знаєш, що він працює заради нас. Щоб ми ні в чому не мали потреби.

— Знаю. Але з кожним роком його вдома все менше, — тихо відповів хлопець, піднявши на сестру блакитні очі. — Сама ж бачиш.

Кіра мовчки кивнула.

Бачить і все розуміє. Саме тому щодня після пар забирала молодших із гуртків, перевіряла домашні завдання й готувала вечерю, а також слідкувала за виконанням домашніх обов'язків, щоб хоч трохи полегшити батькові життя.

— Скоро стане легше, — тихо сказала вона. — Я закінчу університет, влаштуюся на роботу, і татові більше не доведеться так надриватися.

Андрій криво всміхнувся, вже не маючи сил вірити, що колись стане по-іншому. 

— То розкажеш, що сталося?

— Нічого такого. Це наше, чоловіче.

— Андрію, я занадто добре знаю, який ти запальний. Кажи правду.

Вона м'яко поклала долоню йому на плече, не відводячи погляду.

— Просто я не збираюся мовчати, коли мене зачіпають.

— А язик тобі навіщо? Щоб ще більше їх роздратувати? Через що цього разу?

Хлопець відвернувся до вікна.

— Та неважливо...

— Андрію.

Він ще кілька секунд мовчав, а тоді забубнів:

— Незабаром випускний. Ми складаємо вже списки батьків на свято... Кілька хлопців зі школи почали на секції язиками чесати.

Він ковтнув клубок у горлі.

— Казали, що ми сироти. Що гроші в дім приносиш ти... Що заробляєш їх бозна-як. Бо ти занадто гарна і... ну ти зрозуміла. Я не буду повторювати це лайно.

— І це все?

— А тобі мало? — різко озвався Андрій. — Ти не така! І ми не сироти, — він стиснув щелепи. — Хоча вони майже праві. Мами немає. Тато постійно на роботі. А я не дозволю, щоб хтось відкривав рота на малявок... чи на тебе.

Кіра мовчки дивилася на брата ще кілька секунд, а тоді тепло усміхнулася.

— Ну ти й халепа... 

Вона легенько скуйовдила йому волосся, через що Андрій зафирчав.

— Якщо кожного разу битимешся через слова дурнів, вони завжди зможуть тобою керувати. Захочуть розлютити — скажуть щось про нас. Захочуть побачити бійку — повторять це. І хто тоді переможе?

Андрій насупився.

— Вони...

— Саме так. А я знаю, що мій брат значно розумніший за них. Тож не даруй їм такої легкої перемоги. 

Вона обережно торкнулася його збитих кісточок.

— Ти сильний. Проте сила не в тому, щоб ударити першим, а щоб розуміти, коли цього робити не варто.

Андрій замислився.

— І ще дещо, — тихо додала Кіра. — Дякую.

— За що? — розгубився хлопець.

— За те, що хотів захистити нас. А тепер іди. У морозильнику є м'ясо, приклади до носа, бо завтра буде гірше.

Андрій приречено кивнув і поплентався до будинку.

Кіра ще трохи посиділа за кермом, дістаючи телефон. На екрані вже чекало повідомлення від тата.

Пробач, люба. Доведеться затриматися у відрядженні ще на два дні. Простеж, щоб Андрій не забував про тренування, а дівчата не сварилися. Люблю вас.

Кіра ледь усміхнулася й швидко набрала у відповідь:

Не хвилюйся. У нас усе добре.

Вона прибрала телефон і на мить заплющила очі.

Унизу живота знову неприємно потягнуло. Менструальний біль, який ще зранку не давав навіть підвестися з ліжка, хоч і притих після знеболювального, досі нагадував про себе.

Пропустити день в університеті для неї було майже катастрофою. Але цього разу організм просто не залишив вибору.

Попереду ще був звичайний вечір. Треба нагодувати всіх, перевірити домашні завдання, простежити, щоб близнючки не посварилися через якусь дрібницю й підготувати речі на завтра.

І лише після цього можна буде відкрити власні конспекти...