Раді Вас бачити!

Кіра терпляче чекала, поки закінчаться пари, щоб нарешті притиснути двох голубків до стінки й повернути собі повний контроль над ситуацією.

Лебединський і Соболєв щоразу вчасно вислизали з аудиторій, не даючи їй жодної можливості затримати їх на перерві. Здавалося, вони миттєво розчинялися у просторі, а потім, ніби нічого й не сталося, з'являлися на початку наступної пари.

Хитрі, майже насмішкуваті погляди, які вони крадькома кидали на неї, лише підтверджували, що ця гра приносила їм неабияке задоволення. Староста вже поволі закипала від гніву.

Дівчина розуміла: гаяти часу не можна. Зараз у неї ще був шанс, а що буде в п'ятницю — невідомо. Від цих двох можна було чекати чого завгодно. Просто не прийдуть до університету, аби вона не мала жодної можливості на них вплинути. А в понеділок куратор уже затвердить сформовані групи.

Саме тому за п'ятнадцять хвилин до кінця останньої пари Кіра зібрала речі, підвелася й попрямувала до викладачки, яка стояла за кафедрою. Вона не любила брехати, але зараз, ставши якомога ближче до жінки, тихо поскаржилася на сильний менструальний біль, який вже давно минув. Від незручності, її щоки миттєво вкрилися рум'янцем.

Викладачка з розумінням кивнула й відпустила її.

Кіра вийшла, не озираючись, хоча майже фізично відчувала два прискіпливі погляди, що пропікали їй спину, поки вона йшла до дверей.

Староста швидко одягнулася просто на ходу й поспішила до університетської парковки.

День видався особливо холодним, хоча сонце світило напрочуд яскраво. Кутаючись у шарф і щільніше обмотуючи його навколо шиї, Кіра уважно обходила парковку, намагаючись знайти знайомий мотоцикл.

Старенька, але доглянута й відполірована «Хонда» стояла майже біля самого виїзду, ближче до дороги, де гуляв пронизливий вітер.

Кіра обійняла себе руками й кілька хвилин потупцювала на місці перед мотоциклом, намагаючись зігрітися. Потім обійшла його колом, ще трохи розминаючи ноги, і лише тоді сіла на сидіння, втупивши погляд у ріг будівлі, за яким ховався головний вхід до університету.

Вже за мить Кіра вирішила перестрахуватися. Щоб Соболєву не спало на думку заморозити її холодом лише для того, аби втекти від розмови, вона знайшла його профіль у спільному чаті групи й написала:

«Чекаю на парковці. Краще не бісіть мене, бо я із задоволенням розцарапаю твою їздову кобилку!»

Вона задумалася, розглядаючи абсолютно порожню переписку, яку відкривала лише одна її погроза. Дівчина мимоволі хмикнула.

Хлопці ніколи не писали їй в особисті повідомлення, виносячи будь-які питання до спільного чату групи. Іноді навіть навмисне провокували її, аби подивитися, як вона злиться. Староста вперто їх ігнорувала, і хоча в першому семестрі одногрупникам це неабияк подобалося, дуже швидко така розвага всім набридла. 

Кіра відповідала на провокації лише тоді, коли їх кидали їй в очі. А це вже було не так весело, бо за словом вона ніколи в кишеню не лізла.

Староста починала дратуватися, коли шквальний вітер дедалі сильніше бив у спину, змушуючи її тремтіти. Куртка виявилася надто тонкою, адже вона звикла одразу сідати в машину.

Дівчина поглянула на час, потім — на повідомлення, яке вже прочитали, але так і не відповіли.

Кіра терпляче почекала ще п'ять хвилин, а тоді дістала з кишені ключі від машини й рішуче перехопила їх зручніше. Та коли черговий раз подивилася вперед, помітила хлопців, що вже прямували до неї.

Вчасно. Ще секунда — і вони б пояснювалися вже перед подряпаним мотоциклом. 

Соболєв ішов трохи позаду, засунувши руки в кишені, ніби зовсім не поспішав. Лебединський тримався поруч, але поглядав на Кіру значно обережніше, намагаючись вгадати, наскільки все погано.

Зупинившись поруч, Микита хоч і посміхався, та поглядом одразу ковзнув до мотоцикла. Недовірливо перевів очі на старосту, яка мовчки свердлила його поглядом, а тоді, про всяк випадок, обійшов «Хонду» з іншого боку, переконавшись, що вона неушкоджена.

— То це був жарт? — хмикнув Соболєв, схрестивши руки на грудях.

Кіра озирнулася через плече. Дзвякнула ключами, які досі стискала в долоні, й стрімко приставила один із них гострим кінцем до бака, наче пістолет до скроні.

— Думаєш? — вона солодко посміхнулася й невинно закліпала віями.

Усмішка миттєво зникла з Микитиного обличчя. Він помітно напружився, але погляду від Кіри не відвів.

— Що тобі треба? — спитав Кирило, підійшовши ближче.

Кіра смикнула рукою. Обидва хлопці здригнулися. Кирило мимоволі простягнув руку вперед, ніби сподівався встигнути зупинити її, а Микита різко втягнув повітря крізь зуби.

Ключ лише ковзнув над лакованою поверхнею. Не подряпала… Поки що.

— Обережніше, Лебідь. Краще стій там, де стоїш, — попередила вона. — А тепер вирішимо все швидко й без втрат. Згоден, Міку?

Його погляд намертво прикипів до ключа, який упирався в чорний блискучий бак. Він навіть не моргав, коли будь-який необережний рух Кіри міг залишити на фарбі подряпину.

Кирило теж помітно занервував. Спершу подивився на друга, потім — на мотоцикл, після чого примирливо виставив перед собою долоні.

— Кіро... Давай без крайнощів.

— Так, — підхопив Микита. — Ми ж цивілізовані люди.

Староста ледь підняла брову.

— Справді? Це ж просто чудово! Тоді скидай мені список тем для курсового проєкту, а також уже сформовані групи. Зараз.

Вона дістала вільною рукою телефон і мовчки завмерла, очікуючи на добровільну здачу.

— Усе вже вирішено, Шакіро. Невже тебе так зачепило, що ми впоралися без тебе?

Микита помітно розслабився. І наче перевіряв межі дозволеного, поклав одну долоню на бак мотоцикла, а другою сперся на сидіння біля стегна дівчини й нахилився до неї. 

— До речі, після того як ти задавила своїх партнерів на минулих проєктах, з тобою все одно ніхто не хоче мати справу. Тож краще порадій, що ми взяли тебе до себе зі старої дружби.

Староста заскрипіла зубами.

— Сам напросився...

Її рука з ключем різко ковзнула по баку, залишивши за собою неприємний скрегіт. Микита, який уже стояв зовсім поруч, стрімко перехопив її зап'ястя.

— Відчепися! — рявкнула Кіра, намагаючись вирвати руку.

Соболєв тримав міцно, хоча й без зайвої сили. Притиснувшись до її спини, він нахилився вперед і швидко ковзнув поглядом по баку, оцінюючи масштаби лиха.

Подряпина виявилася тонкою, але добре помітною — не більше п'яти сантиметрів завдовжки. Проте саме те, що вона тепер псувала бездоганно відполірований бак, змусило його болісно скривитися.

— Мистецтво — точно не твоя сильна сторона, — видихнув Микита їй просто на вухо.

Староста знову сіпнулася. Цього разу мотоцикл небезпечно хитнувся під нею.

— Та стій же! — не роздумуючи, Соболєв інстинктивно перехопив її за талію, міцно притиснувши до себе, утримуючи разом із мотоциклом від падіння.

Усе сталося настільки швидко, що лише за мить обоє усвідомили, в яких дивних і зовсім неочікуваних обіймах опинилися. 

Кирило мовчки спостерігав за цією картиною. Микита все ще тримав Кіру за талію, майже притиснувши до себе, а вона, хоч і пручалася, так і не змогла вирватися. Щось неприємно кольнуло під його ребрами.

— Ви вже закінчили? — докірливо поцікавився Лебединський.

— Радше ще не починали... — закотив очі Микита. — Посидь уже спокійно! — прогарчав він, коли Кіра знову завовтузилася на сидінні.

Та цього разу вона ненароком відсунулася трохи назад, щільніше притиснувшись сідницями до його паху. Соболєв завмер. Проте цього вже вистачило, щоб на його обличчі промайнуло щире збентеження.

Староста насупилася, але завмерла. Перевівши погляд на Кирила, вона помітила, що той навіть не дивиться їй у вічі. Уся його увага була прикута до руки Микити, яка й досі лежала на її талії. Похмурі брови Лебединського зійшлися на переніссі.

— Сам подумай, Соболь. Я з вас усі соки вичавлю, якщо ти не відступиш. Не думаю, що комусь із нас хочеться проводити разом більше часу, ніж доводиться зараз. Правда ж, Кірюшо?

Кіра багатозначно підморгнула, коли він підняв на неї очі.

— Хм... — удавано замислився Микита. — Можливо, я й міг би скинути тобі всі списки. Але доведеться домовлятися.

— Послухай мене, розумнику. Я вам нічого не винна, щоб із вами ще про щось домовлятися!

— Не винна, — легко погодився Соболєв. — Але й інші не рвуться мати з тобою справу. Ти хоч раз дозволяла людям просто видихнути? Ні. Якщо хтось запізнився — проблема. Пропустив пару — проблема. Не встиг здати роботу — теж проблема. З тобою університет перетворюється на військову службу!

Кіра підтиснула губи. Як би не дратували його слова, частка правди в них усе ж була.

— Закінчив?

— Не зовсім. — Соболєв усміхнувся. — То що? Працюємо разом над проєктом чи домовляємося?

Кіра окинула поглядом обох хлопців. Уявивши, як виглядатиме спільна робота з цією парочкою, лише важко зітхнула.

— Що вам від мене треба? — усе ж вирішила дізнатися, заради чого взагалі влаштували весь цей цирк.

— У суботу нам потрібна одна маленька послуга... — ухильно промовив Микита. — Треба сходити на день народження в одну... дуже непросту родину. До речі, там можна буде придивитися до когось для інтерв'ю. Так би мовити, зберуться самі вершки.

— Ти здурів, Міку?! — Кирило, зрозумів, куди хилить друг, ошелешено перевів на нього погляд.

Кіра одразу зацікавилася. Схоже, ці двоє ще не встигли узгодити свій грандіозний план.

— Усе дуже просто, — хлопець хитро всміхнувся. — У суботу Лебедю потрібна дівчина.

Кирило буквально вдавився повітрям.

— Мені не потрібна дівчина! — той від емоцій аж розвів руками.

— На один вечір — потрібна, — незворушно виправив його Соболєв. — Тим паче така, що будь-кому зможе заткнути рота. Це тобі комплімент, Шакіро, — майже промуркотів він їй на вухо.

— Ти зараз робиш тільки гірше!

— Ну то що? — Микита навіть не глянув на друга, не зводячи погляду з Кіри.

— Кажеш, зберуться самі вершки?.. — вона задумливо закусила губу.

Враховуючи, що часу на пошуки більш-менш відомих людей не так уж і багато, а весь вільний вечір ішов на дім і молодших шкідників, пропозиція вже не здавалася такою безглуздою. Навпаки. Вона могла виявитися напрочуд вигідною.

— А до чого тут дівчина Кирила?

Кутик губ Микити ледь помітно смикнувся, натомість Кирило приречено застогнав.