Раді Вас бачити!

Я ніколи не кохав так сильно, як ту жінку, котра померла ще до нашої зустрічі. Вона дихала, хоч її серце вже не билося, і саме вона стала тією, хто змусив мене знову прагнути чогось від життя. Її лють шматувала все довкола, наче дикі звірі рвали темряву на шмаття, і при першій зустрічі я майже був певен, що вона прикінчить мене. Але замість цього вона змусила мене відчути — її тіло, гаряче й холодне водночас, її душу, що стікала крізь мене, наче вогонь у кров. Вона змусила мене бажати її без наміру, без прохань, так, ніби я був приречений на цю жагу ще до народження.

Я мав залишатися в лісі, осторонь людських справ, не наближатися до них і не втручатися. Але я зламав власну обітницю. Відгукнувся на поклик — нічний, потужний, такий несамовитий, що не можна було його заглушити. Голос старійшини вовкунів пронизав мене, заглушив усі думки, і я не міг не прийти.

Я заприсягнувся собі, що це буде востаннє. І все ж… я повернувся.

Після стількох років самотності я повернувся, щоб зустріти її.

Роками я блукав поміж старих модрин — і це був мій вибір. Майже. Я перестав бути людиною, та й звіром у повному сенсі теж не став. Я — вовкун. Той, кого зраджували й забували. Істота десь посередині існування. Моя пітьма сидить глибоко в мені, але варто лише повернутися обличчям до людей — і вона виривається назовні.

Люди… Вони гірші за демонів. Їхня пітьма глибша, їхні вчинки – жорстокіші. Вони творять зло не за покликом природи, а свідомо, із задоволенням. Я випльовував уламки їх кісток, спльовуючи разом із ними рештки своєї людяності. Вони не потрібні мені.

Я – вовкун. І моє місце – не серед людей, а серед диких земель пралісу.

Позаду не залишилося нікого, хто б чекав мене. Один мій друг убив іншого, а я розпатрав його, мов скажений лис беззахисну курку. І тепер я сам. У хащах, де сонце не пробивається крізь гілки. Де не буває людей. Де немає їхніх демонів.

Я не бажаю повертатись.

Вовкунів споконвіку боялись та проклинали. Ми були й суцільним уособленням демонів й тварюками з самого пекла. Але ми такі самі творіння землі, як і люди. І вбиваємо ми не більше, ніж потрібно, щоб вижити, рівно так, як і люди. Рівно так, як і в людей, бувають свої виключення, але ми стараємось обходитись без випадкових жертв. Окрім випадків, коли захищаємо своє: територію, людину, ідеали.

Ми відрізняємось від людей звіриною шкірою, тому ми більше міф, ніж реальність, і краще б так і залишилось. Були часи, коли межа нашого світу і світу людей знаходилась занадто близько, тоді загроза нависала і над нами, і над людським плем’ям. Адже зіткнення наших світів могло принести тільки кров, багато крові. Тому ми й ховаємось у глибинах лісу, в далеких хащах, куди люди переважно не навідуються. Але є і такі, які вживаються серед людей, але приховують свою істину природу. Колись і я був таким.

Далеке середньовіччя вже в минулому, а світ на порозі відкриттів. А шукачів пригод стає забагато, й уже не лишається куточка світу, куди б ті не ступали. Тому моїм сородичам стає важче приховувати свою присутність. Але поки ми тримаємось старих усталених законів, ми здатні зберегти наше існування в таємниці.