Наступного ранку Жослена Бомона вивезли з в'язниці ще до сходу сонця. Він не знав, куди саме його везуть. Ніхто не пояснював. Автомобіль довго трясло розбитою дорогою, за вікнами пропливали сірі силуети дерев у досвітній темряві, поодинокі селища, поля, випалені сонцем, і зрідка — маленькі будинки, біля яких уже починався рух.
Бомон сидів за ґратами на дерев'яній лаві у будці вантажівки, між кількома іншими в'язнями. На ньому залишилася та сама груба тюремна одежина, яку видали після арешту. Зап'ястя були вільними, але двоє охоронців із автоматами сиділи навпроти, не спускаючи з них очей.
Ніхто не розмовляв.
Дорога тривала кілька годин.
Коли сонце нарешті піднялося над обрієм, Бомон побачив попереду кам'янисті схили й кілька низьких будівель, оточених високим парканом. За ним здіймалася хмара білого пилу.
Каменоломня.
Вантажівка зупинилася.
— Виходь! — гаркнув охоронець.
В'язні один за одним зіскочили на землю.
Бомон ступив останнім.
Він підняв голову й подивився навколо. Пекло мало цілком звичайний вигляд. Кілька бараків, збитих із необтесаних дощок, водонапірна вежа, склад, огорожа і сторожові вишки. За табором — кам'янисті пагорби, що тягнулися до самого обрію. Над усім цим уже з перших годин ранку стояло біле, безжальне сонце.
Один із охоронців штовхнув його прикладом у спину.
— Рухайся!
Бомон зробив крок уперед.
Він ще не знав, скільки часу проведе тут. Не знав, чи вийде коли-небудь за ці ворота. Але вже тоді зрозумів: тут не було потреби в ґратах, щоб утримувати людину. Достатньо було спеки, виснаження і впевненості, що по тебе ніхто ніколи не прийде.
Перші дні він намагався рахувати.
День перший.
День другий.
День третій.
Потім перестав.
Час у каторжному таборі не мав значення. Він перетворився на липку, нескінченну субстанцію, в якій один день нічим не відрізнявся від іншого. Дні згорали під безжальним екваторіальним сонцем, а ночі душили вологою та лихоманкою.
Підйом до світанку.
Шикування.
Каменоломня.
Важкі молоти.
Камінь.
Пил.
Вода — лише тоді, коли її дозволяли.
Потім знову камінь.
Охоронці стежили за кожним рухом. Для них в'язні були не людьми, а робочою
силою, яка мала працювати доти, доки могла триматися на ногах.
Тих, хто падав, били й піднімали.
Тих, хто не міг підвестися, просто били.
Тих, хто вже не реагував, відтягували убік.
Бомон швидко зрозумів головне правило табору: тут ніхто не цікавився, чому
людина більше не може працювати.
Важливо було лише те, чи може вона підняти молот.
Перший тиждень Бомон тримався краще за багатьох. Його тіло пам'ятало роки тренувань. Він знав, як правильно розподіляти сили, як дихати під час важкої роботи, коли на кілька секунд розслабити м'язи, не припиняючи руху. Він майже не розмовляв і не скаржився. Працював мовчки,
зосереджено, ніби виконував чергове завдання.
Охоронці це помітили. І тому навантажували його дедалі більше.
Через кілька тижнів він почав втрачати вагу. Спочатку майже непомітно. Потім ремінь на штанах довелося затягувати на отвір тугіше.
Щоки запали, під очима пролягли темні западини, вилиці стали різкішими, а руки, які колись здавалися сильними й пружними, поступово вкрилися венами, що виступали назовні немов тріщини на висохлій від нещадної африканської спеки землі.
Але найгіршим було не це.
Він почав повільніше прокидатися.
Раніше після короткого сну Бомон одразу сідав на ліжку, перевіряв себе, навколишній простір, звуки за дверима. Тепер кілька секунд просто лежав із заплющеними очима, збираючи сили, щоб підвестися.
Іноді йому здавалося, що тіло більше не належить йому. Воно стало важким, чужим, наче кожен ранок хтось додавав до нього ще кілька кілограмів.
У каменоломні стало важче піднімати кирку.
Спочатку він просто робив більше пауз.
Потім почав чекати, коли охоронець відвернеться, щоб спертися рукою на
камінь і хоча б на мить перевести подих.
Одного разу він упустив кирку. Бомон навіть не відразу зрозумів, що сталося. Метал глухо дзенькнув об камінь.
Охоронець миттєво опинився поруч.
— Підняти!
Бомон подивився на кирку. Кілька секунд він не рухався. Потім нахилився. Пальці не слухалися.
— Підняти! — повторив охоронець.
Бомон стиснув зуби й підняв кирку.
Але цього разу він уже знав: щось змінилося.
Табір почав забирати в нього сили.
Професійні навички, звання, минулі заслуги, громадянство — усе це залишилося
десь дуже далеко, за тисячами кілометрів і товстими стінами чужої байдужості.
Тут він був просто номером.
Одним із багатьох.
Одного вечора він побачив себе в маленькому шматку металу, який замінював
дзеркало.
На нього дивився незнайомець. Худий, виснажений чоловік із запалими очима.
Бомон довго не відводив погляду.
Потім провів пальцями по щоках.
І раптом усміхнувся.
Ледь помітно.
Він упізнав себе.
Поки ще впізнав.
***
Щовечора, коли охорона замикала важкі дерев'яні двері барака, він навпомацки
знаходив цвях, який одного разу вирвав із грубо сколочених дерев’яних нар. Цвях був іржавий, із гострими засічками, але Бомона це мало турбувало. Вдень він ховав свою знахідку у щілині між дошками. А кожної ночі, він діставав цвях зі схованки й робив коротку, глибоку засічку на грубій бетонній стіні бараку біля свого місця.
Одну.
Ще одну, ще одну...
І ще..
Шість — у ряд, а сьому — впоперек. Це означало, що прожитий ще один тюремний тиждень.
Він не знав, чи хтось колись побачить ці позначки.
Але вони були потрібні йому самому. Ці засічки були його календарем. Його єдиним зв'язком із реальністю. Вони не давали йому перетворитися на тварину, яка думає лише про миску
гнилого рису та ковток води.
Щоранку він прокидався і знав: учора було.
А отже, буде й завтра.
Саме це мало значення.
Минали тижні.
Потім місяці.
Засічки поступово вкривали стіну. За пів року Бомон прикинув, що однієї стіни на його термін, мабуть, не вистачить.
Бомон уже майже не пам'ятав облич охоронців, які привезли його сюди. Не
пам'ятав, скільки разів його били за те, що він надто повільно працював, і
скільки разів падав від виснаження.
Але він пам'ятав Париж.
Пам'ятав Францію.
Пам'ятав своє справжнє ім'я.
І щоночі, перш ніж заснути, повторював його про себе.
Жослен Бомон.
Жослен Бомон.
Жослен Бомон.
Він робив це не тому, що боявся забути.
Він робив це тому, що боявся одного дня прокинутися і більше нічого не
відчувати.
Іноді після роботи Бомон сідав на край дерев'яних нар і кілька хвилин просто дивився в підлогу, не маючи сили навіть роззутися.
Він усе рідше думав про втечу.
Не тому, що відмовився від неї.
Просто тепер на саму думку про втечу доводилося витрачати сили, яких майже не залишалося.
Одного дня він подивився на стіну й зрозумів, що засічок стало так багато,
що він уже не може швидко їх порахувати.
Тоді він почав рахувати їх десятками.
А потім — сотнями.
«Сімсот тридцять один... сімсот тридцять два...»
Він заплющив очі.
«Два роки. Два роки, як мене поховали живцем».
За стіною барака пролунала команда.
Бомон розплющив очі.
Він підвівся.
Завтра знову буде каменоломня.
Знову сонце.
Знову молот.
Знову пил.
Але поки він міг рахувати дні, вони ще не перемогли. Десь глибоко всередині продовжувала жити інша людина.
Та, яка колись лежала на даху в Малагаві з гвинтівкою в руках і чекала наказу.
Та, яка вміла чекати.
Терпіти.
І виживати.

Кадр з фільму "Професіонал".
Жан-Поль Бельмондо у ролі Жослена Бомона, ув'язненого на каменоломні.
***
Однієї ночі пішов дощ. Спочатку десь далеко, за межами табору, почувся глухий гуркіт грому, а потім небо над бараками раптом спалахнуло сліпучою блискавкою. За кілька секунд на дах навалилася шалена злива, і старі стіни здригнулися від її сили. Після виснажливої спеки та задушливої вологості ця вода здавалася майже дивом. В'язні один за одним підходили до заґратованих вікон, просували руки назовні й ловили долонями холодні краплі. Дехто набирав воду в складені човником долоні й жадібно пив, ніби боявся, що за мить усе це зникне.
Це було дивовижне, майже сакральне видовище. У темряві барака, під спалахами блискавок, десятки виснажених рук тягнулися до неба, намагаючись упіймати хоч кілька рятівних крапель. Серед цього сплетіння темних рук була лише одна біла — бліда, худорлява, вкрита шрамами та брудом рука Жослена Бомона. Вона різко контрастувала з іншими, але зараз між ними не було жодної різниці. Тут, у цьому пеклі, вони всі були однаково приреченими людьми, для яких кілька ковтків дощової води могли стати найціннішим подарунком, який вони отримували за багато тижнів.
Бомон довго тримав долоню під струменем води, а потім підніс її до обличчя й повільно провів мокрими пальцями по потрісканих губах. Він заплющив очі й на кілька секунд дозволив собі забути, де перебуває. Шум дощу поступово заглушив крики охоронців, скрегіт металевих дверей і важке дихання людей, які спали поруч. Йому раптом здалося, що він чує не барак каторжного табору, а дощ у Франції, десь далеко від цього місця, де слово «свобода» ще не втратило свого справжнього змісту.
— Француз?
Бомон почув тихий голос і розплющив очі.
Він повернув голову. Біля сусіднього вікна стояв один з ув'язнених, якого він не раз бачив у каменоломні. Високий, худорлявий чоловік із широкими плечима, темним обличчям і уважними очима. За два роки Бомон звик майже не помічати людей навколо, бо в таборі це було своєрідним способом самозбереження: чим менше ти знаєш про інших, тим менше можеш втратити. Але цього чоловіка він пам'ятав. Вони кілька разів працювали поруч, і Бомон помічав, що той, як і він, намагався витрачати сили обережно, не роблячи зайвих рухів.
— Так, — відповів він після короткої паузи.
— Я так і думав.
Бомон уважніше подивився на нього.
— Звідки?
Чоловік ледь усміхнувся й перевів погляд на його руки.
— Ти не працюєш, як вони.
— А як я працюю?
— Як людина, яка колись мала вибір.
Ця фраза змусила Бомона на мить замовкнути. За стінами барака шаленіла злива, вода стікала по дерев'яних стінах і шуміла на даху, а між двома чоловіками виникла коротка тиша, у якій кожен, здавалося, намагався зрозуміти іншого.
— Як тебе звати? — нарешті запитав Бомон.
— Кірота.
Бомон повторив його подумки, щоб запам'ятати. У таборі імена майже не мали значення. Ув'язнених тут називали номерами, і навіть охоронці рідко дивилися на них як на людей. Але Бомон за роки служби добре знав ціну імені. Воно нагадувало людині, ким вона була до того, як її позбавили всього іншого.
— А тебе?
— Жосс, — відповів Бомон.
Він не став називати повного імені. Незнайомець теж нічого більше не запитував.
Їхня розмова тривала лише кілька хвилин, але після неї Бомон уже не відчував себе цілком самотнім.
Наступного ранку вони знову зустрілися в каменоломні. Ніхто з них не заговорив про нічну розмову, і зовні все залишалося так само як завжди: сонце вже з самого ранку палило каміння, у повітрі висів густий пил, охоронці ходили між рядами в'язнів, а важкі молоти з монотонним гуркотом розколювали породу. Проте тепер Бомон знав, що серед цих виснажених людей є хтось, хто бачить навколишній світ приблизно так само, як він.
Минуло кілька днів, перш ніж чоловік знову заговорив із ним. Вони сиділи на землі після роботи й чекали, коли охоронці закінчать вечірній підрахунок. Бомон майже не відчував рук після цілого дня роботи, а в голові стояв важкий гул від спеки та втоми.
— Ти хочеш звідси вийти? — тихо запитав його сусід.
Бомон не відповів одразу. Він подивився в бік огорожі, за якою вже починало сутеніти. За нею лежав той самий світ, який для них давно став майже міфом: дорога, дерева, села, люди, які могли вільно ходити куди завгодно й не озиратися на сторожові вежі.
— Не знаю, — нарешті сказав він.
— Брешеш.
Бомон повернув голову.
— Чому ти так думаєш?
— Бо людина, яка не хоче вийти звідси, не рахує дні.
Бомон нічого не відповів. Він подумав про свою стіну, про сотні засічок, які робив щовечора, про ім'я, яке повторював перед сном, і про те, як багато сил витрачав лише для того, щоб не дозволити табору стерти з нього все людське.
Чоловік нахилився до нього трохи ближче.
— Я знаю дорогу.
— Куди?
— До мого села.
Бомон уважно подивився на нього.
— І що далі?
— Далі ти будеш вільний.
— Якщо нас не зловлять.
Чоловік ледь усміхнувся.
— Тебе вже одного разу зрадили. Ти досі боїшся?..
Цього разу Бомон теж усміхнувся, хоча на його виснаженому обличчі це було майже непомітно.
— Ні.
— Тоді чого?
Бомон опустив очі й подивився на свої руки. Вони помітно тремтіли після важкої роботи, і йому було важко уявити, що колись ці самі руки могли годинами тримати зброю, долали перешкоди й виконували завдання, від яких залежало життя інших людей.
— Я боюся, що моє тіло не витримає.
Чоловік помовчав, а потім спокійно відповів:
— Тоді зробимо так, щоб тобі не довелося бігти далеко.
Бомон підняв на нього очі. Він ще нічого не знав про план, який той мав на думці, і не ставив зайвих запитань. Але в цей момент у ньому вперше за багато місяців прокинулося давно забуте відчуття. Він знову почав дивитися на табір не як приречений в'язень, а як людина, яка шукає слабке місце в системі.
Наступні дні він почав непомітно спостерігати за табором. Раніше він теж дивився на охоронців, ворота й сторожові вежі, але робив це лише для того, щоб знати, що відбувається навколо. Тепер кожна деталь набувала іншого значення. Він запам'ятовував час зміни варти, стежив за тим, коли відчиняються ворота, якими дорогами пересуваються вантажівки, де охоронці стоять найчастіше, а де їхня увага слабшає. Навіть його виснажене тіло, яке щодня вимагало дедалі більше відпочинку, ніби відчуло цю зміну раніше за розум.
Професіонал у ньому прокидався.
Він не знав, чи вистачить йому сил на втечу. Не знав, чи вдасться дістатися до села, про яке говорив його новий знайомий, і чи не чекатиме там інша пастка. Але після двох років, проведених за колючим дротом, у нього знову з'явилася мета.
Тієї ночі Бомон довго не спав. У темряві він провів пальцями по засічках на стіні й зупинився на останній.
Сімсот тридцять дві.
Він подумки додав ще одну — сімсот тридцять три.
А потім уперше за довгий час подумав, що, можливо, наступну засічку йому доведеться зробити вже не тут.
