Налаштування

Шрифт:

Arial Verdana Times New Roman Courier New Roboto Roboto Serif Garamond Baskerville Sans Serif Trebuchet MS Helvetica

Розмір шрифту:

Інтервал:

Колір:

тексту:
фону:
На сторінку книги

Само місто — Столиця Малагаві, Біндовіль — з'явилося перед ним ближче до вечора. Спочатку він побачив лише далеку смугу будинків, над якою висів густий серпанок червонуватого пилу. Потім до нього долинули автомобільні гудки, уривчасті вигуки торговців, глухий гуркіт вантажівок і той особливий міський шум, що народжується не від одного звуку, а від тисяч голосів, двигунів і кроків, які зливаються в безперервний гул.

Дорога поступово втягнула його в людський потік, і після багатьох днів самотності серед джунглів це здавалося майже нереальним. Люди поспішали повз нього, несучи на головах кошики, тягнучи за руки дітей, торгуючись просто посеред вулиці, сміючись і сварячись так голосно, ніби саме життя тут ніколи не знало мовчання. Місто жило своїм життям, і нікому не було діла до людини, яка щойно вийшла з пекла.

Ніхто не дивився на нього довше, ніж на мить. Для Бомона це було несподіваним полегшенням.

Ще кілька днів тому він був утікачем, за яким ішли солдати. Тепер він став лише одним із сотень виснажених чоловіків, які щодня приходили до Біндовіля в пошуках роботи, їжі чи притулку. Місто ковтало незнайомців так само легко, як вечірній вітер ковтав пил, що підіймався з-під автомобільних коліс.

Бомон йшов без певної мети, покладаючись лише на пам'ять.

Кірота не раз розповідав про Біндовіль, коли вони мали короткий відпочинок між роботою на каменоломні або пізніше — вже після втечі, коли вони стомлені грілися біля багаття у вологих африканських джунглях. Розповіді Кіроти були просякнуті сумом, він сумував за рідним містом, сумував за сестрою. Він згадував старий ринок, де завжди пахло спеціями й сушеною рибою, вузьку вулицю, що спускалася до району дешевих барів, і маленький будинок із потрісканою зеленою брамою, біля якого росло старе мангове дерево. Бомон не був певен, що пам'ятає все правильно. Два роки табору стирали з пам'яті навіть власне минуле, не кажучи вже про чужі спогади. Але інших дороговказів у нього не було.

Першого разу він звернувся до літнього продавця фруктів.

— Старий ринок? — запитав французькою.

Той не зрозумів.

Бомон повторив ламаною місцевою мовою назву, яку колись почув від Кіроти.

Старий кивнув і показав рукою вниз вулицею.

— Прямо. Потім ліворуч.

Бомон подякував і рушив далі.

Чим ближче він підходив до ринку, тим густішим ставав натовп. Під полотняними навісами лежали гори манго, папаї та бананів, поряд із ними — мішки кави, кошики з червоним перцем і ряди копченої риби, запах якої перебивав навіть бензиновий сморід. Сонце вже хилилося до обрію, але спека ще не відступила. Повітря залишалося важким, а каміння мостової віддавало накопичене за день тепло.

Бомон зупинився посеред цього людського вирування й раптом зрозумів, що заблукав.

Кірота говорив про ринок.

Але не сказав, що робити далі.

Він кілька хвилин стояв нерухомо, вдивляючись у незнайомі обличчя, поки пам'ять не підказала ще одну дрібницю.

«Після заходу сонця вони виходять на ріг біля старої пивної...»

Тоді Бомон не надав цим словам значення.

Тепер вони могли стати єдиною ниткою.

Він знайшов стару пивну майже випадково. Її важко було не впізнати: облуплена жовта стіна, вицвіла дерев'яна вивіска, кілька хитких столів просто неба і чоловіки, які вже починали свою вечірню випивку. На розі, трохи осторонь світла гасових ліхтарів, стояли жінки.

Вони майже не розмовляли між собою.

Лише чекали.

Хтось палив. Хтось поправляв вбрання. Хтось байдуже дивився на потік чоловіків, що проходили повз.

Бомон повільно підійшов ближче.

Він не знав обличчя Дженні.

Знав лише опис.

І тоді побачив її.

Вона стояла трохи далі від інших, спершись плечем на потріскану стіну. Висока, худорлява, з темною майже нічною шкірою, високими африканськими вилицями й гордовитим профілем, який справді нагадував Нефертіті. Але Бомон упізнав її не за цим.

Він упізнав її за очима.

У них було те саме спокійне, трохи сумне мовчання, яке він бачив у Кіроти, коли той вечорами дивився крізь ґрати барака.

Жінка помітила його погляд і, як робила це десятки разів щовечора, зробила крок назустріч.

— Ти заблукав, месьє?

Її французька була несподівано чистою.

Бомон кілька секунд мовчав.

Потім тихо сказав:

— Я шукаю Джені.

Вона уважно подивилася на нього.

— Це я.

Бомон ковтнув сухе повітря.

— Я прийшов від Кіроти.

Ім'я прозвучало так тихо, що майже загубилося в міському гаморі.

Але вона його почула.

Її обличчя змінилося майже непомітно. Посмішка зникла, плечі ніби опустилися, а в очах промайнув страх — не за себе, а за того, чиє ім'я цей незнайомець вимовив так, ніби ніс його через усю країну.

— Де він?

Бомон не відповів одразу.

Він лише похитав головою.

Цього виявилося достатньо.

Джені заплющила очі, повільно вдихнула й, не сказавши більше жодного слова, взяла його за руку.

— Ходімо.

Вона повела його вузькими провулками, де вже запалювалися перші гасові ліхтарі. За їхніми спинами Біндовіль продовжував сміятися, торгувати й пити, ніби в цьому місті смерть ще одного чоловіка нічого не змінювала.

Але для двох людей, які мовчки йшли темними вулицями, цього вечора закінчувалося життя Кірота і починалася зовсім інша історія.

Джені привела Бомона до старого триповерхового будинку, вони піднялися сходами, що рипіли під ногами у маленьку кімнату під дахом. Ліжко, шафа, круглий столик біля вікна, що виходило на невеличку терасу, за якою простягалася океанська гладь.

Дівчина принесла теплу воду й домогла Бомону зняти одяг, що був пропитаний потом, кров’ю та африканським пилом. Тільки тоді він зрозумів, наскільки виснажений.

Джені допомогла йому помитися. Вода змивала з його тіла пил, піт і бруд принесені довгою дорогою. І разом із ними ніби поволі відходило те життя, яке він тягнув за собою з табору.

Після цього Джені дала йому чистий одяг, нагодувала й вклала спати на своє ліжко. Бомон хотів запротестувати, але в нього просто не вистачило сил.

Він проспав майже добу.

Коли прокинувся, за вікном уже стояв інший день.

Джені сиділа неподалік і дивилася на нього. Вона не запитувала, ким він був для її брата. Не вимагала розповідати, що сталося. Здавалося, вона вже все зрозуміла з того, як він назвав Кірота, з його виснаженого обличчя і з того, як довго мовчав після пробудження.

Відтоді Бомон залишився в неї.

Перший тиждень Бомон майже не виходив з кімнати Джені. Його тіло, яке два роки звикало жити за наказом чужих голосів, ніби не довіряло свободі. Він прокидався ще до світанку, чекаючи, що зараз за дверима грюкне приклад, пролунає окрик вартового й доведеться бігти на переклик. Але замість цього він чув інше: дзенькіт посуду, запах міцної кави, крики продавців із вулиці та глухий гуркіт міста, яке вже починало свій день.

Джені виходила з дому у своїх справах, поверталася пізно, іноді приносила гроші, їжу або пляшку місцевого пива і майже ніколи не розпитувала Бомона про минуле. Він теж не розпитував її.

Між ними виникло мовчазне порозуміння двох людей, кожен із яких мав достатньо причин не говорити про те, що залишилося позаду.

Для мешканців кварталу все виглядало досить просто. Біла людина, яка раптом з'явилася в будинку Джені, вочевидь, була її сутенером. Іншого пояснення ніхто особливо не шукав. А те, що сутенер не був чорним, дратувало деяких місцевих чоловіків значно більше, ніж сама присутність чужинця.

Бомона це мало хвилювало.

Вперше за багато місяців він міг просто сидіти й нікуди не поспішати.

Їсти, коли хотілося їсти.

Спати, коли хотілося спати.

Пити воду, не боячись, що через кілька хвилин охоронець забере її.

І поступово повертатися до життя.

Уночі він часом прокидався від власного крику, не одразу розуміючи, де знаходиться. Тоді кілька секунд лежав нерухомо, прислухаючись до темряви, а потім чув за стіною звичайний міський шум — чиїсь голоси, сміх, гуркіт автомобіля, музику з далекого бару — і згадував, що він вільний.

Принаймні поки що.

Йому подобалося сидіти в на веранді перед світанком і дивитися, як білий серпанок саваном наповзає на місто з боку мангрових боліт. Потім підіймалося сонце, випалювало серпанок, а на жерстяних дахах займали свої місця куряво-чорні грифи, схожі на сварливих стряпчих.

Бомон відростив бороду, а Джені забезпечила його одягом моряка, тож ніхто не звертав на нього уваги.

Біндовіль виявився зовсім не таким, яким він уявляв його за розповідями Кіроти. Місто було галасливим, брудним і живим. На вузьких вулицях змішувалися запахи смаженого м'яса, пилу, бензину й людського поту. Біля ринку торговці кричали, вихваляючи свій товар, хлопчаки бігали між автомобілями, а біля маленьких барів чоловіки годинами сиділи за столами, сперечаючись про політику, футбол і ціни на пальне.

Бомон йшов повільно, роздивляючись усе навколо з тією дивною увагою людини, яка надто довго була позбавлена звичайного життя. Йому хотілося просто дивитися на людей і знати, що ніхто не наказує їм, куди йти.

Борода змінила його швидше, ніж він сам помітив. Обличчя втратило знайомі обриси, шрами стали менш помітними, а виснаження вже не так впадало у вічі. Дзеркала в кімнаті не було, але одного разу він побачив своє відображення в темному вікні й на мить затримав погляд. Людина по той бік скла вже не була схожа на того Жослена Бомона, фотографії якого, можливо, досі лежали на столах малагавських офіцерів. І це його цілком влаштовувало.

Будинок Джені стояв у кварталі, який починав жити лише після заходу сонця. Вдень тут було майже тихо: жінки сиділи в затінку дверей, лагодили одяг, готували їжу, діти ганяли старий м'яч між калюжами, що залишалися після рідкісних злив. Але щойно спека слабшала, вулиці ніби міняли обличчя. Засвічувалися гасові лампи, відчинялися бари, з вікон долинала музика, а на розі біля старої пивної одна за одною з'являлися жінки, які чекали своїх нічних клієнтів.

На другому тижні вони вийшли разом. Пройшли спорожнілим кварталом ринку і потрапили в торговельний центр – у гуркіт голосів, вибухи сміху і юрби людей у тремтячому світлі свічок. Перетнули площу Н’Джали з її сучасними готелями та кафе, де виходили на вечірній променад — а дехто й на полювання — туристи, матроси та дорогі повії. Поруч знаходився місцевий парк, що був названий на честь Президента Н’Джали. Це було затишне місце, що ввечері було притулком молоді. Чоловіки в основному були у футболках із зображенням Н’Джали, жінки – у дешевих бавовняних сукнях, які прикрашав лише неквапливий танець стегон. Люди гуляли алеями затишного парку, закохані усамітнювалися на лавах під старими деревами.

Бомон дивився на це давно забуте дійство й раптом згадав.

Раптом Бомон згадав про одну річ, про яку не думав відтоді, як залишив дах недобудованої адміністративної будівлі.

Схованка.

Він зробив її ще тоді, коли був Жаном Дюмоном і щодня обходив місто, вивчаючи маршрути президентського кортежу. У професії, яку він обрав багато років тому, існувало правило, про яке не писали в жодному підручнику: якщо операція триває довше доби, агент завжди залишає собі другий шанс. Іноді це був запасний паспорт. Іноді — гроші. Іноді — ключ від квартири, до якої ніхто більше не знав дороги.

У Біндовілі його другий шанс лежав під старим платаном у міському парку.

Він вирушив туди наступного дня, рано-вранці, коли спека ще не встигла вигнати людей у затінок. Парк майже не змінився. Ті самі потріскані лавки, ті самі вкриті пилюкою алеї, ті самі дерева, під якими вдень, ховаючись від спеки, сиділи пенсіонери й продавці газет, а ввечері ці місця займали закохані парочки. Нічого не змінилося - зовнішньо все залишалося таким же, як і два роки тому.

Змінився лише він.

Тепер він йшов повільніше. Борода все більше змінювала його вигляд, а два роки перебування у каменоломні — ходу. Зараз ніхто б не впізнав у цьому чоловікові з човгаючою ходою — французького інженера Жана Дюмона.

Біля коріння старого платана він зупинився, озирнувся і, дочекавшись, коли поруч нікого не залишиться, присів навпочіпки. Земля тут була твердішою, ніж він пам'ятав. Пальці швидко знайшли плаский камінь. Під ним лежала металева коробка.

Бомон відкрив її.

Усередині, загорнуті в промаслений папір, лежали запасний паспорт, кілька банкнот різного номіналу, невеликий компас і тонкий шкіряний гаманець.

Він довго дивився на ці речі. Два роки тому він поклав їх сюди як професіонал, який страхує власну операцію. Тепер він діставав їх як людина, що повернулася з мертвих.

Мешканці кварталу давно вирішили, ким він є. Білого чоловіка, який жив у будинку Джені, проводжав її вечорами до рогу, іноді сидів біля дверей, поки вона працювала, а потім повертався разом із нею, можна було пояснити лише одним способом.

— Француз тепер її хазяїн, — сказав якось старий шинкар так голосно, щоб Бомон почув.

За сусіднім столом засміялися.

— Дивний тільки якийсь сутенер, — додав інший. — Занадто мовчазний.

Бомон удав, що не зрозумів.

Пізніше Джені лише махнула рукою.

— Нехай думають. Так безпечніше.

Вона мала рацію.

У кварталі, де кожен знав про сусіда більше, ніж хотів би знати, чужинець без зрозумілої ролі викликав би значно більше запитань.

Якось Бомон, гуляючи наодинці, зайшов до місцевого бару й замовив кухоль пива. Потім спробував місцевий самогон, який обпікав горло й мав такий різкий запах, що після першого ковтка Бомон довго кашляв. Бармен засміявся, але наступного разу налив йому менше.

Бомон теж засміявся.

Це здивувало його самого.

Він уже майже забув, як це — сміятися просто так.

Поступово він почав пити частіше. Не тому, що хотів забути табір — забути його все одно було неможливо, — а тому, що алкоголь допомагав на кілька годин відключити ту частину свідомості, яка постійно чекала небезпеки. У такі вечори він повертався пізно. Джені рідко щось питала, лише іноді дивилася на нього з легкою посмішкою, коли він, уже добряче напідпитку, намагався тихо відчинити двері.

Мешканці кварталу тим часом дедалі більше переконувалися, що Бомон справді її сутенер.

Він знав про це.

Знав також, що декого з місцевих чоловіків його присутність дратує. Білий чужинець, який живе в будинку Джені, ходить із нею по вулиці й поводиться так, ніби йому тут усе дозволено, неодмінно мав викликати цікавість.

Бомон не звертав уваги.

Він уже навчився не реагувати на погляди.

Після двох років у таборі людська думка здавалася йому майже неважливою.

Одного вечора він сидів у маленькому барі неподалік ринку, повільно допиваючи кухоль теплого пива. За сусіднім столиком кілька молодих чоловіків голосно розмовляли й час від часу поглядали в його бік. Бомон спочатку не надавав цьому значення, але згодом помітив, що один із них пересів ближче.

Хлопець був молодий, худорлявий, із самовпевненим обличчям. Він щось сказав Бомону місцевою мовою. Той не зрозумів.

— Що?

Хлопець повторив, цього разу повільніше, але Бомон знову лише похитав головою.

Тоді молодик засміявся і щось сказав своїм приятелям.

Бомон підняв кухоль і зробив ще один ковток.

Йому не хотілося битися.

Він занадто добре пам'ятав, скільки разів за останні два роки бійка означала біль, кров і покарання. Тут же він був вільною людиною і не збирався дозволяти першому зустрічному втягнути його в безглузду сутичку.

Але хлопець, очевидно, вирішив інакше.

Він підійшов ближче й торкнувся Бомона за плече.

Бомон повільно поставив кухоль на стіл.

— Не треба, — сказав він тихо.

Молодик посміхнувся.

За його спиною хтось засміявся.

Тоді хлопець зробив різкий рух рукою, і Бомон побачив ніж.

Усе сталося дуже швидко.

Два роки табору повернулися в нього одним рефлексом. Він відхилився від першого удару, схопив нападника за зап'ястя, різко потягнув його на себе, а потім ударив так, що той відлетів до стола.

У барі запала тиша.

Бомон стояв над ним, важко дихаючи.

Ніж лежав на підлозі.

Він підняв його, подивився на лезо, а потім кинув назад на землю.

— Забери.

Хлопець не ворушився.

Бомон залишив гроші на столі й вийшов.

Він ішов темною вулицею, відчуваючи, як у ньому поступово стихає напруження. Йому раптом стало соромно не за те, що він побив хлопця, а за те, з якою легкістю це зробив.

Табір залишився далеко позаду. Але табір усе ще жив у ньому.

Тієї ночі він довго не міг заснути.

Джені лежала у своїй кімнаті, а Бомон сидів біля відчиненого вікна й дивився на нічний Біндовіль. Десь далеко чувся сміх, гуркіт автомобіля, музика. Звичайне життя тривало, ніби нічого не сталося.

Бомон все частіше гуляв містом наодинці. Він годинами блукав старим ринком, ніби знову вчив місто напам'ять. Запах сушеної риби змішувався тут з ароматом кориці, обсмажених горіхів, дешевого тютюну й розлитого пива. Він сідав у маленьких барах, де столи були збиті з неструганих дощок, повільно пив місцеве пиво або різкий самогон, який обпікав горло, і слухав розмови.

Саме так він дізнався про порт.

Велике місто жило морем. Сюди приходили вантажні судна, рибальські шхуни, старі французькі пароплави й грецькі суховантажі. Хтось говорив про Марсель, хтось — про Дакар, хтось — про Лісабон. Бомон не втручався в ці розмови, але слухав уважно.

Марсель.

Це слово він почав чути дедалі частіше.

Одного вечора він повернувся додому пізніше, ніж звичайно. Джені сиділа біля відчиненого вікна, поклавши руки на коліна. Побачивши його, вона мовчки поставила на стіл миску гарячої юшки.

Бомон сів навпроти.

Довгий час вони їли мовчки.

Потім він запитав:

— Ти знаєш когось у порту?

Вона підняла очі.

— Чому саме у порту?

— Мені треба потрапити до Франції.

Джені не здивувалася.

Здавалося, вона давно чекала, що ця розмова колись почнеться.

— На пасажирський корабель ти не сядеш.

— Знаю.

— У тебе немає відповідних документів.

— Знаю.

Вона трохи помовчала.

— Але іноді вантажні судна беруть зайвих людей.

— За гроші?

Джені гірко усміхнулася.

— За гроші. Або за послугу. Або якщо капітанові байдуже, кого він везе.

Бомон мовчки дивився на миску.

Вперше після втечі дорога до Франції перестала бути абстрактною мрією.

Вона стала питанням часу.

Наступного вечора Джені повернулася додому раніше, ніж звичайно. Вона нічого не сказала з порога, лише поклала на стіл маленький полотняний згорток, а потім сіла навпроти Бомона й кілька секунд мовчки дивилася на нього.

— Я знайшла людину.

Бомон підвів очі.

— У порту?

Вона кивнула.

— Старий боцман. Не ставить зайвих запитань. Якщо заплатиш наперед і працюватимеш під час рейсу, він візьме тебе до Марселя.

Бомон повільно розгорнув згорток. Усередині лежав невеликий шматок картону з криво написаною назвою причалу й часом.

— Це не квиток, — сказала Джені. — Це слово. Покажеш його одному чоловікові біля третього складу.

Вона усміхнулася.

— Далі він сам зрозуміє.

Порт Біндовіля жив окремим життям. Ще до світанку тут уже скрипіли крани, гуркотіли металеві контейнери, вантажники переносили мішки з кавою, ящики з фруктами, бочки з пальним і тюки сизалю. Повітря пахло морською сіллю, мазутом, рибою й гарячим залізом. Чайки кружляли над причалами, перекрикуючи людський гамір.

Бомон прийшов завчасно.

Борода робила його старшим, ніж він був насправді. Старий піджак, знайдений Джені, висів на плечах мішкувато, але саме це допомагало йому злитися з натовпом портових робітників.

Він знайшов третій склад. Біля дверей сидів літній чоловік із засмаглим обличчям, потертою каскеткою й короткою люлькою в зубах. Він не питав імені. Лише подивився на картонку, потім — на руки Бомона.

Довго.

Уважно.

Мозолі були свіжими.

Шрами — старими.

— Каменоломня? — коротко запитав він французькою.

Бомон не здивувався.

— Так.

Старий випустив дим.

— Видно.

Він підвівся.

— Матрос із тебе навряд чи вийде.

Бомон мовчав.

— Але працювати вмієш.

Він простягнув руку.

— Гроші.

Бомон дістав частину банкнот зі схованки. Старий швидко перелічив їх, повернув дві купюри назад і махнув рукою.

— Досить.

— Досить?

— Решту відробиш.

Вони рушили вздовж причалу.

Судно виявилося старим суховантажним пароплавом із потемнілим корпусом, облупленою фарбою й назвою, яку вже майже стерла морська сіль. Воно не скидалося на корабель, здатний перетнути море. Радше нагадувало впертого старого, який давно пережив свій час, але вперто продовжував виходити в рейси.

— До Марселя п'ять днів, якщо море буде спокійним, — сказав боцман. — Спатимеш унизу. Їстимеш із командою. Працюватимеш, коли скажуть.

Бомон кивнув.

— Домовилися.

Старий уважно подивився на нього.

— Від кого тікаєш?

Бомон кілька секунд мовчав.

— Від минулого.

Боцман коротко всміхнувся.

— На таких кораблях усі від чогось тікають.

До відплиття залишалося понад годину.

Бомон повернувся до Джені. Вона вже чекала біля дверей. Ніби знала, що він прийде ще раз.

Він хотів подякувати. Хотів знайти правильні слова. Але зрозумів, що їх не існує.

— Він часто говорив про тебе, — тихо сказав Бомон.

Джені опустила очі.

— А ти?

— Тепер теж буду.

Вона підійшла ближче й поправила комір його піджака — простим рухом, майже материнським.

— Коли дістанешся Франції... живи.

Бомон мовчки кивнув.

Вона не просила написати. Не просила повернутися.

Вони обоє знали: деякі прощання існують саме тому, що люди більше ніколи не зустрінуться.

Коли корабель повільно відійшов від причалу, Бомон стояв біля поручнів і дивився, як Біндовіль поступово розчиняється в ранковому мареві. Портові крани ставали дедалі меншими, міський гамір губився за шумом двигуна, а берег віддалявся так само невідворотно, як два роки каторги відходили в минуле.

Він не знав, що чекає на нього у Франції.

Але знав інше.

Французький агент «Жосс», який колись прибув до Малагаві виконати наказ, помер ще біля президентської резиденції.

У Францію повертався інший чоловік.

І в нього залишилася незавершена справа.

Серж Левре
ЖОСС

Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
×

Вітаємо🎉

🎁 Спеціальний подарунок для Вас! 🥳

Зареєструйтесь та отримайте 10% знижки на першу покупку!