План визрівав повільно, майже непомітно, і протягом наступних кількох тижнів Бомон із його новим товаришем обговорювали майбутню втечу лише тоді, коли були впевнені, що ніхто не чує. Вони не могли дозволити собі жодної необережності. У таборі навіть погляд, затриманий на кілька секунд довше, ніж потрібно, міг викликати підозру, а за підозрою неминуче приходили кийок, карцер або куля. Тому вдень вони залишалися такими самими виснаженими каторжниками, як і сотні інших, а ввечері, лежачи на своїх нарах, подумки повторювали деталі того, що мало стати їхньою єдиною спробою повернути собі свободу.
Найважче було знайти спосіб залишити табір. Огорожа здавалася неприступною, охоронці постійно контролювали бараки, а сторожові вежі дозволяли прострілювати відкритий простір навколо табору. Та Бомон знав: будь-яка система, створена людьми, має слабке місце. Потрібно було лише знайти потрібну мить. І вони знайшли її.
Одного ранку, коли після нічної зливи земля навколо бараків перетворилася на суцільне багно, Бомон і Кірота дробили камінь у віддаленому вибої, їх сторожили троє тюремників. Сонце стояло високо, у вибої було душно, солдатів швидко розморило від спеки й вони посідали неподалік тіні скелі.
Кірота мовчки кивнув Бомону, який тієї ж миті із криком болю схопився за живіт, упав на землю і завив, почав кататися в пилюці.
Солдати насторожилися. Один із них, прихопивши автомат, обережно підійшов до Бомона. Але тільки-но він наблизився на відстань кількох кроків, Жослен вивернувся, мов змія, і різким рухом ноги вибив у нього зброю з рук. Наступний удар ліктем у щелепу змусив ката без духу звалитися на землю із хрускотом кісток. Його напарник схопився було за пістолет, але Кірота, що непомітно підкрався, з розмаху опустив важку кирку йому на голову.
— Що за... — крикнув третій, підводячись намагаючись зірвати з плеча автомат, але Бомон уже був поруч.
Короткий, точний удар пальцями в горло позбавив нападника повітря. Професіонал діяв на чистому автоматизмі: перехоплення зброї, удар прикладом у живіт третьому охоронцю, залом руки й глухий удар об камінь. За якісь п'ять секунд троє озброєних, ситих катів лежали на землі. Хтось стогнав, хтось затих назавжди. Інші в'язні завмерли в німому шоку. Вони вперше бачили, як хтось дав відсіч цим богам у формі.
За кілька хвилин усе було скінчено. Вони завалили трупи солдатів купою каміння, прислухалися — навколо було тихо. Вони забрали зброю і, ховаючись за рідким чагарником, рушили до річки, що звивалася вдалині широкою блискучою стрічкою.
Вони не бігли.
Поки ще не могли.
Вони йшли, пригинаючись, ховаючись між камінням і густою рослинністю, дедалі далі від табору. Позаду кілька разів пролунали крики, потім постріли, але відстань між ними та переслідувачами поступово збільшувалася. Лише коли вони опинилися далеко за межами табору, Бомон дозволив собі зупинитися.
Він сперся рукою на стовбур дерева й важко дихав.
Його товариш стояв поруч, так само виснажений, але в його очах уперше за багато років світилася справжня радість.
Вони втекли.
Проте свобода виявилася зовсім не такою, якою вони уявляли її за ґратами.
Першу ніч вони провели просто неба. Земля була мокрою після дощу, навколо безперервно шуміли дерева, а десь далеко час від часу долинали звуки, яких Бомон не міг розпізнати. Він майже не спав. Кожен шелест змушував його підводити голову, кожен далекий шум здавався наближенням переслідувачів.
Уранці вони рушили далі.
Тепер перед ними лежали джунглі, що дихали їм у спину сирим гнильним жаром. Гілки дерев із м'ясистим листям шмагали по обличчю, а під ногами чавкав слизький мул, наче намагався затягнути втікачів назад, у підземні камери табору. Сонце, пробиваючись крізь густу крону дерев, перетворювало повітря на важку гарячу пару. Їм доводилося йти повільно, часто зупинятися й прислухатися.
Бомон відчував, як кожен крок віддається болем у ногах. За два роки табір позбавив його більшої частини сили, і тепер навіть проста ходьба вимагала напруження волі. Він уже не був тим чоловіком, який колись міг годинами переслідувати ціль або долати десятки кілометрів із важким спорядженням. Тепер він ішов, тому що мусив іти.
Його товариш ішов попереду й час від часу озирався.
— Ще далеко? — запитав Бомон.
— До села?
Бомон кивнув.
— Якщо не зіб'ємося зі шляху, завтра будемо там.
Це «завтра» здавалося майже неймовірним.
Вони йшли до вечора, майже не розмовляючи. Коли темрява остаточно накрила ліс, чоловік показав на невелике підвищення між деревами.
— Тут.
Вони влаштувалися на землі, намагаючись зігрітися від нічної прохолоди. Бомон лежав із заплющеними очима, але сон не приходив. Десь далеко, за густою рослинністю, він почув приглушений звук.
Потім ще один.
Його товариш теж підняв голову.
Вони мовчки подивилися один на одного.
Цього разу сумнівів не залишалося.
Їх переслідували.
Вони рушили ще до світанку.
Наступні години перетворилися на виснажливе блукання крізь зарості. Вони майже не розмовляли, лише зрідка обмінювалися короткими поглядами. Бомон відчував, що переслідувачі наближаються. Десь позаду долинали голоси, час від часу — постріли. Вони вже не намагалися вгадувати, скільки людей іде їхнім слідом. Єдине, що мало значення, — відстань.
А потім вони побачили перші хатини.
Село.
Кірота зупинився. На його виснаженому обличчі промайнуло полегшення. Він озирнувся на Бомона, ніби хотів сказати, що найважче вже позаду.
Саме тієї миті з протилежного краю села прогриміла автоматна черга.
Вони миттю кинулися до крайньої хатини, що стояла трохи осторонь від інших, і сховалися всередині.
З вулиці долинали безладні черги, несамовитий гавкіт собак, а за кілька хвилин — їхній пронизливий вереск. Над стріхами вже здіймався їдкий дим: перші будинки спалахнули майже одночасно. Солдати прочісували село, вибиваючи двері й витягуючи людей надвір. Вони вимагали видати двох утікачів із каменоломні.
Та мешканці мовчали.
Їм не було чого сказати.
Ця мовчанка лише розпалювала лють карального загону. Старосту закололи багнетами просто посеред вулиці. Двох жінок, які не встигли сховатися, зґвалтували. Потім солдати знайшли місцеве пиво, допили його до останньої краплі й, уже п'яні, розбрелися селом, співаючи й шукаючи чим поживитися.
Бомон знайшов уламок старої сапи й заходився вибивати ним задню стіну хатини, що виходила до джунглів. Суха глина й переплетене гілля піддавалися повільно. Кірота тим часом спостерігав за вулицею крізь маленьке віконце без скла.
— Швидше, Жоссе, — ледве чутно прошепотів він, — Вони вже близько.
Знадвору долинув вибух гранати, за ним — чийсь розпачливий крик. Кірота мимоволі підняв гвинтівку, відібрану в охоронців під час втечі з каменоломні.
— Не стріляй, — різко кинув Бомон. — Почекай.
Уламок сапи знову врізався в стіну. Глина нарешті тріснула, і в пролом увірвалося свіже повітря.
— Я піду першим. Ти — за мною.
Кірота не відповів.
Він дивився на двері.
— Уже пізно... Він тут.
Край старої циновки, що закривала вхід, повільно піднявся.
На порозі з'явився солдат з автоматом через плече.
Першим, кого він побачив у напівтемряві хатини, був Жослен Бомон, який стояв біля пролому в стіні. Вояк був добре напідпитку. Він гарячково смикнув автомат, намагаючись знайти запобіжник, але пальці не слухалися.
Цієї миті Бомонові вистачило.
Він блискавично опинився поруч, відвів убік ствол автомата й міцно стиснув пальцями горло солдата. Той захрипів, намагаючись вирватися.
У ту саму секунду Кірота з усієї сили опустив приклад гвинтівки йому на голову.
Тіло здригнулося ще раз і безвладно осіло на долівку.
— Обшукаймо його, — тихо сказав Бомон, нахиляючись.
Кірота знову визирнув у вікно.
До сусідньої хатини підходила група солдатів. Попереду йшов сержант із вогнеметом. Він навіть не зупинився: підняв зброю, натиснув на спуск — і солом'яна стріха в одну мить спалахнула суцільною вогняною хвилею.
З будинку, що спалахнув наче сухий сніп, вискочила дівчинка-підліток. Вона бігла, розмахуючи руками, а її сукня на спині вже горіла. Солдати засміялися й відкрили вогонь. Кулі наздогнали її за кілька кроків. Дівчинка впала, так і не добігши до паркана.
Кірота здригнувся. Його очі раптом потемніли від люті. Він різко схопив гвинтівку й натиснув на гачок. Роздався постріл, - сержант упав обличчям у пил.
У відповідь майже миттєво гримнули автоматні черги.
Кіроту відкинуло назад.
— Ні! — вигукнув Бомон.
Він підхопив автомат убитого солдата й кинувся до товариша. Куля влучила Кіроті в живіт. Він лежав на спині, важко хапаючи ротом повітря, а крізь пальці швидко просочувалася кров.
— Тримайся, — прошепотів Бомон.
Кірота подивився на нього й ледь помітно всміхнувся.
— Я... вже вдома.
— Ми підемо разом.
Товариш повільно похитав головою.
— Ні, Жосс...
Він зробив короткий вдих.
— Ти йди.
Бомон ще кілька секунд не відводив від нього очей.
Потім над селом знову вибухнула стрілянина.
Бомон кинувся до вікна.
Вантажівка із солдатами, що вже збиралася залишити село, різко розверталася просто до їхньої хатини. На кабіні стояв кулеметник, який уже розвертав ствол у його бік.
Бомон не цілився. Він лише натиснув на спуск. Черга розсікла кулеметника, розтрощила лобове скло й зачепила водія. Вантажівка втратила керування. На повному ходу вона врізалася в хатину, що палала.
Вибух струсонув усе село.
Солдати заметалися між охопленими вогнем будинками. Бомон дав ще кілька коротких черг, виграючи дорогоцінні секунди, потім підхопив непритомного Кіроту на плечі й протиснувся крізь пролом у задній стіні.
За кілька хвилин джунглі знову поглинули їх обох.
***
Жослен сидів на березі річки й тримав на колінах голову Кіроти. Уже кілька годин той то впадав у забуття, то приходив до тями, кликав когось, про щось просив Бомона, називаючи його чужими іменами. Але ось дихання його почало вирівнюватися, риси обличчя розгладилися, він розплющив очі і ясно, спокійно глянув на Жослена.
— Я зараз помру, Жоссе?
— Так, - відповів Бомон. — Ти боїшся?
— Ні, - подумавши хвилину, відповів товариш.
— Чому? Я боявся б на твоєму місці, — сумно зізнався Жослен.
— Ну, — ледь помітно усміхнувся Кірота, — ти інша справа, брате мій.
І знову заплющив очі.
Бомон востаннє стиснув руку свого товариша.
За кілька хвилин Кірота помер.
Бомон ще кілька секунд сидів навколішки, дивлячись на обличчя свого товариша, і в цю мить йому було важко повірити, що все закінчилося саме так. Два роки вони разом жили в одному пеклі, разом чекали ранкового підйому, разом працювали під сонцем, разом планували втечу, і тепер, коли свобода була вже зовсім близько, Кірота залишився лежати на вологій землі серед чужих джунглів.
Бомон хотів поховати друга, але не міг. Десь далеко, час від часу до нього долітали постріли й крики солдат. Залишатися тут означало загинути разом із ним. Бомон поклав руку Кіротові на плече, затримав її на кілька секунд, а потім підвівся.
— Пробач, друже.

Це були єдині слова, які він зміг вимовити.
Він забрав ніж, що залишився після загибелі охоронця, перевірив напрямок і знову рушив уперед. Тепер він ішов сам.
Джунглі поглинули його майже відразу. За кілька десятків метрів уже не було видно ні тіла Кірота, ні дороги, ні навіть того місця, де вони щойно ховалися. Лише важке, вологе повітря, переплетення гілок і нескінченний зелений морок, крізь який майже не пробивалося сонячне світло.
Бомон ішов повільно, але не зупинявся. Його ноги були вкриті подряпинами, ступні боліли від довгої ходи, одяг давно перетворився на лахміття, а тіло вимагало води й відпочинку. Та найбільше його виснажувала самотність. У таборі він звик до людського голосу, до чужого дихання поруч, до думки, що навіть у найгіршу хвилину хтось іще бореться разом із ним. Тепер навколо не було нікого.
Іноді він ловив себе на тому, що подумки звертається до Кіроти, ніби той іще йде поруч.
«Ще трохи.Треба йти далі.Там буде село».
Він не знав, що попереду. Не знав, що його чекає. Але продовжував йти, за звичкою перевіряючи свій маршрут за сонцем.
Кірота ще під час підготовки до втечі розповідав про людей яких знав, і про сестру, до якої вони могли б дістатися, якщо пощастить. Тоді ці слова здавалися Бомону частиною далекого плану. Тепер вони стали його єдиною надією.
Спочатку це була лише вузька стежка, протоптана крізь зарості. Потім він помітив сліди коліс, а трохи далі — кілька зрізаних кущів і залишки вогнища. Бомон присів біля нього, торкнувся пальцями холодного попелу й зрозумів, що люди були тут зовсім недавно.
Він підвівся й рушив далі.
За кілька годин джунглі почали рідшати. Крізь дерева пробилося сонячне світло, і Бомон уперше за багато днів побачив перед собою не суцільну зелену стіну, а відкритий простір.
Попереду була дорога.
Він довго стояв на її краю, дивлячись на неї майже недовірливо. Звичайна ґрунтова дорога, запилена, нерівна, з глибокими слідами автомобільних коліс.
Для іншої людини вона не означала б нічого. Для нього це була межа між двома світами — тим, у якому він провів останні два роки, і тим, про існування якого вже майже забув. За цією дорогою починалося життя, у якому люди ходили кудись у своїх справах, розмовляли, торгували, сварилися, сміялися.
Бомон ступив на дорогу й рушив уперед.
Кірота розповідав йому про свою сестру. Не часто, лише зрідка, коли довгі години роботи в каменоломні та рідкі хвилини відпочинку дозволяли говорити про щось інше, крім болю, голоду та втечі. Вона жила далеко звідси, у столиці Малагаві, і Бомон пам'ятав лише уривки з його розповідей: район біля старого ринку, невеликий будинок, у якому вона винаймала кімнату, і те, що після смерті батьків вони залишилися одне в одного фактично єдиною родиною.
Кірота ніколи не говорив про неї багато. Бомон здогадувався чому.
Його сестра заробляла на життя тим, чим у Малагаві заробляли сотні жінок, для яких вибору давно не залишилося. Вона працювала повією, приймаючи клієнтів у невеликій кімнаті неподалік від готелів і барів, де ночами змішувалися запахи дешевих парфумів, алкоголю, поту та похоті. Кірота соромився цього життя, але ніколи не соромився самої сестри. Він говорив про неї із тією стриманою ніжністю, яку Бомон рідко помічав у ньому за два роки табору.
Тепер вона була єдиною людиною, до якої він міг звернутися.
До столиці залишалося багато кілометрів, і Бомон не знав, як їх подолає. У нього не було грошей, документів, зброї, навіть нормального одягу. Він мав лише ніж, кілька днів свободи та ім'я людини, яка вже не могла його зустріти.
Але Кірота загинув не для того, щоб Бомон знову здався.
Він йшов далі.
Дорога поступово ставала ширшою, почали з'являтися перші автомобілі, потім вантажівки, велосипеди й люди, які поспішали у своїх справах. Через кілька годин Бомон уже зрозумів, що наближається до великого міста.
