Ксенія Терра
27 липня, 2026Коли вигадані почуття стають мірилом справжніх.
Коли у твоїх історіях живуть справжні почуття, шалена пристрасть, вибір на межі, біль, ніжність і емоції, які проходять крізь тебе наскрізь, у реальному житті вже дуже важко погоджуватися на щось підроблене.
Бо ти пам’ятаєш своїх героїв.
Пам’ятаєш, як проживала разом із ними їхні страхи, їхні зізнання, їхні втрати, їхню любов. Як іноді серце стискалося від сцени, яку ти сама писала, а потім ще довго не могла з неї вийти.
І в якийсь момент розумієш: якщо я так глибоко вмію відчувати у своїх історіях, то чому в житті маю погоджуватися на поверхневе? На напівправду. На нещирість. На людей, після яких усередині залишається не тепло, а втома.
Справжня любов до себе починається не з красивих слів. Вона починається з чесного вибору: не зраджувати себе.
Не пояснювати собі чужу холодність. Не виправдовувати те, що ранить. Не триматися за людей лише тому, що колись вони були важливими.
Я почала цей шлях приблизно чотири роки тому. Шлях до себе, до власної цінності, до вміння чути, що мені справді підходить, а що повільно забирає сили.
А тепер, коли в моєму житті з’явилося письмо, я відчуваю це ще гостріше.
Мої герої ніби навчили мене не погоджуватися на менше. Вони проходять темряву, втрати, страх, але все одно шукають справжнє. І після цього вже не хочеться зраджувати ні їх, ні себе.
Тому я більше не шкодую, коли хтось іде з мого життя. Дякую за досвід, якщо він був. Відпускаю. А ще краще — вчуся не впускати туди тих, чия присутність від самого початку не відгукується серцю.
Бо коли всередині є повага до себе, нещирість відчувається майже одразу.
І тоді вже не хочеться грати в чужі ігри.
Хочеться жити по-справжньому. Відчувати по-справжньому. Любити по-справжньому. І писати історії, в яких кожна емоція має серце.