Вона приходила кожну осінь вже п’ятий рік поспіль. Приходила туманом з ріки, пташиними зграями з півночі, холодним вітром з далекого моря, гіркими ароматами полину та вересу, що відцвів на пагорбах, де по легендам танцюють в святкові ночі неблагі фейрі… Вона приходила дощем, стукала у віконечко його дома, на якому не було оберегів чи трав, які відганяли примар від будинків – по всьому містечку люди святкували Мабон, день врожаю, чекали на своїх мертвих та дякували їм за життя… Але не впускали примар до себе, залишаючи всі гостинці на порозі… занадто тонка та межа, за якою вічний холод стиглої горобиної ночі.

— Юлія Рудишина

ОСІННЯ ПРИМАРА