Спочатку:
На сторінку книги
Ніч над озером Стілвотер завжди нагадувала застигле чорне чорнило. Осiнній туман, який студенти поза очі називали «авангардним» за його дивовижну здатність міняти форми й прослизати крізь найменші щілини у віконних рамах, огортав вежу «Астраліс» щільною ковдрою.
У моїй кімнаті панувала напівтемрява, розбавлена лише блідим сяйвом кількох плаваючих у повітрі свічок. Біля далекої кам'яної стіни велично височіло воно — моє родове Дзеркало Далечіні у повний зріст, убране у важку, різьблену раму з темного срібла та мореного дуба.
— Speculum Videri, — тихий шепіт злетів із моїх губ, і я торкнулася пальцем прохолодного металу.
Поверхня дзеркала дригнула, згортаючись у сріблясті пасма Ефіру, і за мить у ньому знову виринуло тепле, затишне світло нью-йорка.
Сьогодні зміна Деніела в кав'ярні вже закінчилася, і він був удома. У його невеликій, але дуже затишній кімнаті панувала атмосфера справжнього, спокійного людського вечора. На м'якому килимі біля його ніг крутився великий пухнастий рудий кіт, який вимогливо м'явся та терся об його домашні штани.
— Ну зачекай хвилину, — з посмішкою мовив Деніел, нахиляючись, щоб насипати в миску сухий корм.
Кіт одразу з апетитом захрумтів, а Дені розпростав плечі, взяв із кухонного стола велику керамічну кружку з гарячим чаєм і влігся на диван. На стіні напроти тихо миготів телевізор — картинка швидко змінювалася, відкидаючи на його обличчя блакитні та сині тіні, поки він перемикав канали, відкинувши голову на м'які подушки.
У його постаті відчувалася така абсолютна, розслаблена свобода. Він не чекав суворих іспитів, не боявся покарання за порушення магічного Статуту, не чув мовчазного тиску давніх аристократичних предків, чиї портрети спостерігали за кожним кроком. Він просто відпочивав у своєму затишному світі.
Я затамувала подих, роздивляючись його силует у повний зріст крізь високу дзеркальну гладінь. Поки в Стілвотері кожен студент дивився на іншого як на потенційного суперника, а чистокровні на кшталт Кассіана вимірювали цінність людини лише за силою її магічного ядра, Деніел просто годував свого кота й дивився вечірнє шоу. Це здавалося мені чимось абсолютно фантастичним і водночас неймовірно привабливим.
— Якщо ти зараз не закриєш це скло, твоє магічне ядро виснажиться ще до того, як професор Грейвс роздасть екзаменаційні білети, — пролунав від дверей сухий, але схвильований голос.
Я здригнулася й швидким рухом вихопила паличку:
— Claudere Speculum!
Перламутрове сяйво згасло, і велике дзеркало знову перетворилося на звичайну темну поверхню, відображаючи лише мою постать. У дверному отворі стояла Ліліан у піжамі з вишитими зоряними рунами, тримаючи в руках два важкі талмуди.
— Лілі! Ти чому не спиш? Комендантська година вже пів години як почалася, — пошепки випалила я, прикладаючи руку до серця, яке шалено калатало.
— Я принесла конспекти з часової геометрії, — подруга зітхнула й опустила книжки на край мого столу. — До суворих перевідних іспитів залишилося менше трьох тижнів, Селест. Деканат уже підготував Кристал Чистоти. Якщо ми не складемо практичну частину з дзеркальних чарів, нас просто переведуть на нижчий курс або взагалі відправлять на виправні роботи в підземелля.
Слово «Кристал Чистоти» прошило мене гострим холодом. Цей древній артефакт під час іспиту зчитував найменші коливання магічної аури студентів. Якщо він зафіксує, що я витрачаю свою магічну енергію на несанкціоновані прориви крізь Межу до людського світу... Наслідки будуть катастрофічними.
— Я знаю, Лілі. Я все розумію, — тихо мовила я, опускаючи очі.
— Ні, ти не розумієш, — Ліліан підійшла до великого дзеркала біля стіни, провела пальцем по його різьбленій рамі й повернулася до мене. Її горіхові очі за круглими окулярами дивилися з глибокою тривогою. — Ти дивишся на нього щоночі. Ти знаєш, як він годує свого кота, які фільми дивиться увечері, як посміхається у порожнечу кімнати. Селест, він — людина. Для нашого світу він — порожнеча. Закони Lex Externa не просто так вигадали. Контакт із ними заборонений.
— Він не порожнеча, — раптом твердо випалила я, підвівши погляд. — У ньому більше життя, ніж у всіх аристократах «Пирокласту», разом узятих.
Ліліан лише важко зітхнула, зрозумівши, що переконувати мене марно.
— Просто будь обережною. Туман над озером стає дедалі щільнішим, а Грейвс останніми днями ходитиме вежами, як шуліка. Якщо він зловить тебе з палаючим дзеркалом — навіть твоє аристократичне прізвище Монклер тебя не врятує.
Коли подруга тихо вислизнула з кімнати, я ще довго сиділа в тиші, слухаючи, як за вікном шурхотить осінній туман. Я знову підійшла до родинного дзеркала й торкнулася його прохолодної рами.
Тиск майбутніх іспитів, загроза викриття та суворі правила Стілвотера стискали кільце довкола мене. Але десь там, за сотні тисяч кілометрів і крізь товщу двох вимірів, хлопець на ім'я Деніел просто грів чайник у своїй тихій квартирі й гадки не мав, що став єдиним променем світла в моєму застиглому магічному світі.
Я тихо зачинила двері за Ліліан, повернула важку засувку й проразом підперла ручку високим дерев'яним стільцем із різьбленою спинкою — про всяк випадок, аби жоден викладач чи комендант не застав мене зненацька.
Потім обернулася до родинного Дзеркала Далечіні, знову підійшла впритул і торкнулася холодного скла.
— Speculum Videri, — прошепотіла я, відчувши, як магічне ядро знову відгукнулося звичним теплом.
Пелена туману розвіялася, і дзеркало знову відчинило вікно у його затишний світ. Деніел усе ще сидів на дивані, вкрившись пледом, а його рудий кіт зручно вмостився поруч, тихо мурчачи під звуки телевізора.
Я присіла на низьку пуф-кушетку поруч із дзеркалом і тягнулася до шухляди столу за своїм важким шкіряним блокнотом. Мій скечбук був єдиним місцем, де я дозволяла собі бути повністю щирою. Я розгорнула його й повільно почала гортати сторінки, вкриті графітовими нарисами.
Майже кожна з них належить йому.
Ось він у кав'ярні — стоїть за променистою барною стійкою, легким рухом протирає чашку й щиро посміхається покупцям. На наступному розвороті — Деніел на своїй маленькій кухні, схилився над пательнею, нарізаючи овочі, із кумедно зосередженим виразом обличчя. А ось моя найулюбленіша сторінка — вечір, коли він тримав свого вгодованого рудого кота на руках і ніжним ніжним рухом цілував його прямо в рожевий носик, поки той мружив очі від задоволення.
Я перегорнула на чистий, гладенький аркуш. Узяла вугільний олівець і, звіряючись із його м'яким відображенням у дзеркалі, почала виводити лінії. Олівець легко шурхотів по паперу, відтворюючи кутики його губ, які ледь піднялися в посмішці під час перегляду якоїсь вечірньої передачі, та м'які пасма неслухняного волосся.
Можливо, я надто часто слідкую за ним. Можливо, це вже межувало з небезпечною пристрастю. Але було в цьому звичайному хлопцеві щось таке, що притягувало мене сильніше за будь-яку просторову магію. Якби ж тільки була можливість провести з ним бодай один-єдиний день... Поговорити, торкнутися, почути його справжній голос без перешкод Ефіру.
Завдяки Деніелу я дізналася про людей більше, ніж із будь-яких нудних фоліантів професора Грейвса. На лекціях нам казали, що людський світ — це хаос, позбавлений порядку й краси. Але спостерігаючи за Дені, я відкрила для себе зовсім інше.
Я дізналася, що люди виражають турботу без жодних заклять — просто готуючи гарячий чай для того, хто замерз на дощі, чи підбираючи безпритульних тварин із вулиці. Дізналася про існування «музики», яку вони слухають через крихітні білі дротики у вухах, і що ця музика здатна змінювати їхній настрій швидше за будь-яке магічне зілля. Я бачила, як люди сміються від душі без жодного поважного приводу, як радіють вихідним дням і як щиро діляться з іншими останнім шматочком випічки. Вони не шукали вищого магічного порядку — вони просто вміли жити тут і зараз.
Я провела пальцем по свіжому малюнку, злегка розтушовуючи графіт на папері. Деніел на сторінці дивився на мене тим самим теплим поглядом, і в глибині душі я розуміла: моя допитливість вже давно переросла у щось набагато більше.
Раптом у грудях спалахнув тупий, пекучий біль, а за ним нахлинула різка, крижана порожнеча. Магічне ядро, виснажене багатогодинним утриманням прориву крізь Межу, почало стрімко згасати.
— Claudere... Speculum... — ледве витиснула я крізь стиснуті зуби, слабким рухом розриваючи контакт із Ефіром.
Сріблясте сяйво дзеркала миттєво згасло, і кімната знову занурилася в гнітючу напівтемряву. Блокнот із гучним стукотом вислизнув із моїх занімілих пальців і впав на підлогу, але я навіть не мала сил нахилитися за ним.
Повіки стали важкими, мов зі свинцю. Ноги підкосилися, і я зсунулася з кушетки на холодний килим. Тіло здавалося чужим, а кожен подих давався із неймовірним зусиллям. Я була слабка. Настільки слабка, що навіть просте пересування кімнатою здавалося здоланням гірського піку.
Спираючись ліктями об підлогу, я повільно, крок за кроком, поповзла в бік ліжка, сподіваючись бодай дотягнутися до краю ковдри. Але темрява насувалася надто швидко. Затуманений розум устиг зафіксувати лише силует дубової ніжки ліжка за кілька дюймів від мого обличчя, після чого повіки остаточно заплющилися, і я провалилася в глибоке, важке безпам'ятство.
__________
Я прокинулася від нестерпного, гучного стуку в двері.
— Відчиняй! Не змушуй мене використовувати паличку! — лунав з-за дверей обурений голос Ліліан.
Я важко розплющила очі й перевела погляд на магічний годинник на стіні.
— Чорт! — лайка сама вирвалася з моїх губ.
Я мусила вже бути в навчальному корпусі! Тіло все ще німило після нічного виснаження Ефіром, але паніка миттєво прогнала залишки сну. Схопившись із підлоги, я гарячково накинула строгу мантію прямо на вчорашній одяг, відсунула стілець і відімкнула засувку.
За дверима стояла Лілі. Її обличчя було майже багряним від злості, а горіхові очі за окулярами палали праведним гнівом.
— Що це за витівки?! — випалила вона, навіть не давши мені мовити й слова.
Подруга міцно вхопила мене за рукав і силоміць потягнула до виходу з вежі. Ми помчали крученими сходами вниз, бо до початку уроку залишалося менше п'яти хвилин. Якщо ми запізнимося на зілляваріння, професор змусить нас випити якесь із навчальних зіль із непередбачуваними наслідками — улюблений метод покарання на цьому факультеті.
Ми бігли з усіх сил коридорами замку, проминаючи здивованих студентів та обурені портрети на стінах.
— Тобі терміново потрібно вивчити закляття телепортації, бо з тобою просто неможливо! — на бігу задихано вигукнула Ліліан.
— Досить мене сварити, просто біжи! — відказала я, перестрибуючи через кам'яні сходинки.
Ми влетіли до аудиторії саме в той момент, коли вежовий дзвін затягнув свій перший гучний удар. Перечіпляючись через ноги студентів, ми гарячково зайняли найдальші місця на задній парті й тільки тоді змогли нарешті важко видихнути.
Ліліан мовчки дістала з сумки важкий підручник у шкіряній палітурці й гучно гепнула його на дубовий стіл.
— Селестіє, ти знову всю ніч спостерігала за своїм хом'ячком? — стиха запитала вона, примруживши очі.
— Він не хом'ячок, — пошепки огризнулася я, намагаючись непомітно поправити зім'ятий комір мантії.
— Ти втрачаєш сили через нього! Прокинься, нарешті, і перестань це робити!
— А ти перестань бубоніти мені над вухом...
— Міс Монклер та міс Вейнрайт, я вам не заважаю? — пролунав сухий, мов шелест сухого листя, голос професорки Рейнор.
Я завмерла й повільно підвела огляд. Професорка Рейнор — висока, сувора жінка у глибокій смарагдовій мантії — виросла перед нашою партою, мов тінь. Вона повільно поправила свої великі круглi окуляри на срібному ланцюжку, і її погляд не обіцяв нічого доброго.
— Вибачте, професорко... — пробелькотіла я.
— Вибаченнями зілля не закипить, міс Монклер, — карбувала кожне слово Рейнор. — Очевидно, ви вважаєте, що знаєте матеріал краще за мене, якщо дозволяєте собі весело бесідувати на початку заняття. Що ж, прошу до дошки.
Вона величним жестом указала на демонстраційний стіл у центрі аудиторії, на якому в суворому порядку стояли скляні колби, пальники, ступки та десятки баночок із найдивнішими інгредієнтами.
Я важко зітхнула й піднялася з місця. Спина Ліліан поруч напружилася — подруга співчутливо провівши мене поглядом.
Вставши напроти демонстраційного стола, я відчула на собі десятки допитливих очей. Десь на передніх рядах Альберт Филиан опирався щокою на кулак і спостерігав за мною з чеканням очевидного провалу.
— Прошу, міс Монклер, — професорка Рейнор склала руки на грудях. — Приготуйте для нас базовий Настій Невловності... або, простими словами, зілля невидимості. Інгредієнти перед вами. Час пішов.
Я гарячково вирячилася на стіл. Голова після нічного виснаження Ефіром була абсолютно порожньою. Зілля невидимості... Що туди входило? Шкури сушених гадюк? Дощова вода? Чи, може, пилок срібної молі?
«Так, Селест, згадуй, ти ж гортала цей розділ два тижні тому!» — промайнуло в голові.
Набравшись удаваної впевненості, я схопила скляну реторту й налила туди кришталево чистої води. Запалила пальник під посудиною. Потім озирнулася на баночки. Моя рука простягнулася до темно-синьої склянки з написом «Луска річкового змія», але в останню мить я засумнівалася й схопила сусідню — «Подрібнені корінці вовчелику».
— Хм, — сухо хмикнула Рейнор, але нічого не сказала.
Я кинула жменю корінців у воду. Рідина миттєво позеленіла й пустила бульбашки. «Чудово, так і треба!» — підбадьорила я себе.
Тепер потрібен був зв'язувальний елемент. У підручнику, здається, йшлося про три краплі есенції розмарину. Я взяла темну пляшечку, занесла її над рідиною й... моє виснажене ядро знову здригнулося. Рука мимовільно здригнулася, і замість трьох крапель у реторту плюхнувся добрий десяток темних, густих крапель.
Рідина в колбі знову змінила колір — цього разу на отруйно-рожевий — і загрозливо засичала, мов розлючена кобра.
— Міс Монклер, що ви робите?! — перелякано вигукнула Ліліан із задньої парти.
— Усе під контролем! — панічно випалила я, намагаючись врятувати ситуацію.
Аби збити реакцію, я гарячково схопила першу-ліпшу баночку — «Ефірну сіль» — і сипанула чималу жменю просто у вирувальне місиво.
Це була катастрофічна помилка.
Колба надулася, як скляна куля, видала глухий гуркіт, і за секунду аудиторію струсонув гучний БУМ!
Хмара густого, липкого фіолетового диму та густої сажі миттєво накрила демонстраційний стіл. Складна реакція розлетілася в усі боки.
Коли дим трохи розсіявся, в аудиторії запанувала гробова тиша, яка за мить вибухнула сміхом студентів. Голосніше за всіх, звісно ж, регітав Альберт, який я впевнена вже все доповідає своєму другу Кассіану
Я стояла біля столу абсолютно нерухомо. Моє обличчя, лоб, щоки та навіть кінчик носа були повністю замазані товстим шаром темно-фіолетової, липкої сажі. Лише мої великі темні очі спантеличено хлопали повіками, а з пасма волосся повільно стікала рожева крапля невдалого зілля, падаючи прямо на мантію.
Професорка Рейнор, яку врятувало лише вчасно виставлене магічне загородження, повільно опустила паличку. Вона зняла окуляри, забризкані рожевими краплями, і подивилася на мене з виразом глибокого академічного розчарування.
— Що ж, міс Монклер... — повільно й загрозливо тихо мовила вона. — Невидимою ви не стали. Проте зробили неймовірне: перетворилися на найяскравішу й найбезпораднішу пляму в цій кімнаті.
Вона потягнулася до свого табеля й зробила в ньому розмашисту позначку червоним чорнилом.
— Незадовільно. Ви отримуєте персональне суворе зауваження до особистої справи. Нагадую: Кристал Чистоти на підсумковому іспиті враховує кожен ваш провал. Якщо ви зберете ще кілька таких «упіхів», про перехід на наступний курс можете забути. А сьогодні після занять — чистка лабораторних котлів. Без використання палички.
Після ганебного фіаско на уроці я з дозволу Рейнор вискочила з аудиторії, аби бодай трохи привести себе до ладу перед наступним заняттям.
Фіолетова липка сажа встигла підсохнути й тепер мерзенно стягувала шкіру обличчя, а від мене тхнуло паленим вовчеликом та ефірною сіллю на два метри довкола. Притримуючи поділ мантії, я гарячково прямувала коридором до найближчої вбиральні.
Проте спокійно змити з себе сором мені не вдалося. Назустріч із затіненого повороту випливла постать, яку я найменше хотіла зараз бачити, — Бель Грінфор.
Офіційна пасія Кассіана та студентка факультету «Пирокласт». Зовні ця дівчина нагадувала витончене, беззахисне оленятко: бездоганна порцелянова шкіра, розкішне золотаве волосся та бездонні блакитні очі, у яких, здавалося, світилася ангельська доброта. Але за цією миловидною обгорткою ховалася рідкісна, отруйна стервозність. Бель не мала аристократичного походження чи стародавнього родоводу, як у мене чи Кассіана, тому свій статус в академії виборювала зубами, пазурами та зухвалим лестощами.
Побачивши мене в такому вигляді, Бель зупинилася й награно сплеснула долонями, прикриваючи губи в удаваному жаху:
— Ой, Селестіє! Це що, новий тренд просторової моди від «Астралісу»? — її тонкий голос розлився порожнім коридором, мов отрута. — А я й не знала, що для дзеркальних чарів тепер потрібно вимазуватися мазутом. Кассіан у захваті, він досі не може заспокоїтися від сміху!
Я стисла зуби й спробувала просто пройти повз неї, ігноруючи цей випад. Проте Бель граційно зробила крок убік, перегороджуючи мені шлях.
— Знаєш, Монклер, — продовжила вона з отруйною посмішкою, роздивляючись мої фіолетові щоки, — твоє гучне родове прізвище дедалі менше допомагає. Якщо ти продовжиш у тому ж дусі, Кристал Чистоти просто викреслить тебе із списків. Шкода, що талант не передається спадково, авжеж?
Я зупинилася. Почуття сорому миттєво змінилося спалахом гарячого гніву. Я випростала спину, підвела підборіддя і, незважаючи на сажу на обличчі, подивилася на неї згори вгору з усією холодною зверхністю, на яку була здатна.
— Замість того, щоб тинятися коридорами й збирати плітки про мій факультет, Бель, я б на твоєму місці краще засіла за підручники з бойової магії, — спокійно й карбуючи кожне слово мовила я. — Бо на відміну від мене, у тебе немає ані родового маєтку, ані магічної спадщини за спиною. І якщо ти провалиш іспити, пролетіти повз академію до самого низу буде дуже боляче. А Кассіан, повір мені, навіть не нахилиться, щоб подати тобі руку.
Обличчя Бель миттєво змінилося. Від її «оленячої» ніжності не лишилося й сліду: щоки спалахнули від обурення, а блакитні очі звузилися від люті. Вона відкрила рот, аби випалити якусь шпильку у відповідь, але крити їй було нічим — я влучила в її найслабше місце.
— Ти ще пошкодуєш про це, Монклер! — сипнула вона крізь стиснуті зуби й, різко розвернувшись, гучно цокаючи підборами, покрокувала геть.
Я важко видихнула й нарешті штовхнула двері вбиральної, відчуваючи першу за сьогодні невеличку перемогу.
Я відкрутила важкий мідний кран, і з нього з тихим сичанням вирвався струмінь крижаної, майже джерельної води.
Зануривши долоні під холодний потік, я сплеснула водою собі на обличчя. Потім ще раз і ще. Темно-фіолетова липка маса піддавалася неохоче, перетворюючи прозору воду в раковині на отруйно-рожеву піну. Я терла щоки й чоло з такою силою, що шкіра починала боляче палати, але цей біль здавався мені абсолютно заслуженим.
«Нікчема. Яка ж ти нікчема, Селестіє...» — злісно думала я, дивлячись на своє мокре відображення в потьмянілому дзеркалі вбиральні.
Я карала себе за кожну хвилину нічної слабкості. Поки інші студенти зубрували формуларіуми чи тренували магічний контроль, я годинами сиділа перед Дзеркалом Далечіні, бездумно витрачаючи свій Ефір на хлопця з іншого світу. Я сама виснажила власне ядро. Я завалила елементарне демонстраційне зілля. Я дала Кассіану та його стервозній Бель привід глузувати з мене на очах у всієї академії.
Мої батьки залишили мені величну спадщину: ім'я, найвищу вежу, родові артефакти та безперешкодний вступ до «Астралісу». А я просто марнувала їхню пам'ять, поводячись як нетямуща першокурсниця.
Я взяла жорсткий полотняний рушник і з силою витерла обличчя та викрутила вологі пасма волосся, змивши останні фіолетові плями. Краплі води все ще стікали по моїх щоках, але в очах уже не було паніки чи розпачу. Лише холодна, запекла рішучість.
Я випростала спину, розправила плечі й поправила комір мантії. Загладила назад вологі пасма, переконавшись, що жодна деталь не викриває моєї внутрішньої розбитості.
Я Монклер. І ніхто в цих стінах більше не побачить моєї слабкості.
Глибоко вдихнувши прохолодне повітря вбиральні, я торкнулася кутиків губ і витягнула їх у бездоганну, спокійну й трохи зверхню посмішку. Наче нічого й не сталося. Наче вибух у лабораторії був лише прикрою випадковістю, яка анітрохи не похитнула моєї впевненості.
З цією самовпевненою посмішкою на вустах я легким, граційним кроком штовхнула важкі двері й рушила коридором назад до кабінету.
