Раді Вас бачити!

Покарання від професорки Рейнор виявилося тривалим і виснажливим. Години, проведені за чисткою масивних мідних котлів у холодних підземеллях без жодної магічної іскри, мали б навчити мене смиренності. Проте вони досягли протилежного ефекту: кожен мозоль на долонях лише зміцнював мою запеклу рішучість довести всім — і перш за все собі, — що я гідна свого родового імені.

Пізно ввечері, коли вежа «Астраліс» занурилася в глибокий сон, я повернулася до себе. Усі думки про втому розвіялися, щойно я поглянула на Дзеркало Далечіні. Попри денний провал, якась непереборна, майже божевільна сила знову потягнула мене до прохолодного стекла.

— Я лише на кілька хвилин... Мені треба переконатися, що все в порядку, — пошепки виправдовувалася я, перед порожньою кімнатою.

Я підійшла до великого родинного дзеркала в повний зріст. Засвітивши сріблястий імпульс у долоні, я промовила активацію:

— Speculum Videri.

Поверхня дзеркала забриніла, і крізь туманний завіс Ефіру знову виринула знайома затишна кімната Деніела. Він сидів біля робочого столу, готуючись до наступного дня, і тримав у руках керамічне кунятко з гарячою кавою. Від напою здіймалася легка пара.

Але цього разу мені було замало просто дивитися. Мені хотілося почути його голос, тихий шелест паперу, тиху музику, яка грала десь на задньому плані в його квартирі. Я прагнула вдосконалити чари — підключити акустичний резонанс Ефіру, щоб закляття спостереження передавало звук.

У стародавніх фоліантах «Астралісу» для цього використовувалася складна латинська формула підсилення каналу: «Audire Vocem Trans Limen»

Я заплющила очі, збираючи залишки магічної енергії. Моє ядро все ще було нестабільним після ранкового виснаження, пальці ледь непомітно тремтіли.

Я випростала паличку, направила її в сам центр дзеркальної гладі й почала впевнено карбувати слова:

— Speculum Videri... Audire Vocem Trans...

І тут виснажена магія зіграла зі мною фатальний жарт. Замість того, щоб чітко вимовити дієслово слухання, мій язик від втоми спіткнувся на закінченні, а в думках спалахнув панічний образ. Замість налаштування звуку «Audire» з моїх губ вирвалося спотворене закляття призову та переміщення:

— ...Invocare Trajere!

Повітря в кімнаті миттєво згусло, перетворившись на розпечений озон. Сріблясте сяйво дзеркала вмить спалахнуло сліпучим, отруйно-фіолетовим полум'ям.

— Ні, ні! Claudere! — панічно закричала я, намагаючись обірвати чари, але було запізно.

Дзеркальне скло пішло глибокими тріщинами. Навсібіч із гучним тріскотом вибухнули снопи срібних та фіолетових іскор. Потужна ударна хвиля Ефіру відкинула мене на кілька кроків назад, змусивши боляче вдаритися спиною об край дубового столу.

Дзеркало завурчало, наче розлючений звір, випускаючи з себе густий прозорий дим. А за секунду з самої глибини тріснутої рами з гучним гуркотом вивалилася людська постать.

— Що за бісовичина?! — пролунав переляканий хрипкий вигук.

— Чорт, чорт, чорт! — панічно вигукнула я, зриваючись на ноги. Біль у забитій спині миттєво відійшов на другий план перед тим жахом, що розгортався на моїх очах.

На моєму килимі валявся Деніел. Його улюблений керамічний кухоль розбився на дрібні друзки, і темна, майже чорна рідина повільно розтікалася по холодній кам’яній підлозі моєї вежі, змішуючись із уламками сріблястого скла та витаючим ефірним димом.

— Ні, ні, ні... Це неможливо. Це якась помилка, — лопотіла я, відступаючи на пів кроку назад.

Серце калатало десь у горлі. Мене охопив первісний, дикий страх. Усі ці тижні я спостерігала за ним через безпечну гладінь Дзеркала Далечіні, наче за далеким привидом, за красивою картинкою з іншого Всесвіту. Але зараз він був тут. Справжній. Живий. І повністю непритомний.

Я повільно, майже не дихаючи, покрокувала до нього. Кожен крок здавався невагомим, а кам’яна підлога під ногами — хиткою. Я боялася його. Боялася самої суті того, що зараз зробила, адже прорив Межі й викрадення людини — це найтяжчий злочин проти Lex Externa, за який мене чекало не просто виключення з «Астралісу», а довічна ізоляція в найглибших підземеллях Аркануму.

Я присіла на карачки поруч із ним. Мої пальці дрібно тремтіли.

— Деніел?.. — тихо прошепотіла я, сподіваючись, що він зараз просто розтане у повітрі, перетворившись на ефірний туман, а я прокинуся у своєму ліжку від стуку Ліліан. Дзеркальні чари часто грають із розумом виснажених магів... Це мусив бути лише сон. Кошмар, породжений моєю втомою.

Я повільно випростала руку й, затамувавши подих, простягнула пальці до його обличчя. Мої пучки ледь торкнулися його скроні, прослизнувши по лінії вилиці до шиї.

Шкіра була сухою й теплою. А під моєю тремтячою долонею виразно, ритмічно й життєрадісно бився пульс. Я відчула, як його груди повільно піднімаються від рівномірного подиху, і гарячий струмінь повітря з його вуст торкнувся моєї шкіри.

Він був реальним. До останньої клітини.

Холодний піт пробив мене від голови до п’ят. Це був далеко не сон. Людина з Нью-Йорка лежала в центрі моєї кімнати у вежі «Астраліс», а тріснуте Дзеркало Далечіні за моєю спиною тихо й остаточно згасло.

— Селестіє?

Голос Ліліан за дверима пролунав як гарматний постріл.

Я здригнулася так, ніби мене вдарило розрядом блискавки. Серце зробило божевільне сальто й провалилося кудись у п'яти. Ззаду мене на килимі лежала непритомна людина, підлога була залита кавою, а повітря все ще тхнуло свіжим озоном і розпеченим Ефіром!

— Тільки не це, — беззвучно просичала я.

Я гарячково підскочила до дверей і прочинила їх лише на крихітну щілину — рівно настільки, щоб вистромити туди лише власну голову. Спиною я намертво притислася до одвірка, намагаючись перекрити будь-який огляд на кімнату, і миттєво зробила найвтомленіший вигляд на який тільки була здатна.

— Так?.. — прохрипіла я, вдаючи, що щойно вирвалася з обіймів Морфея. — Ти щось хотіла, Лілі?

— Ти відчула це? — Ліліан стояла в коридорі з піднятою паличкою, її очі за круглими окулярами тривожно сканували простір.

— Відчула... що? — я кліпала повіками, намагаючись приховати дикий панічний блиск в очах.

— Ніби вежа здригнулася! Така дивна вібрація, якийсь просторовий сплеск... Наче хтось прямо тут розірвав магічний контур!

— Ні-ні, ти що, — я нервово хмикнула, і мій голос зрадницьки здригнувся на пів тону вище. — Я взагалі вже спала. Так стомилася після цих каторжних котлів Рейнор... Мені здається, це просто вітер над озером гуде. Або на «Пирокласті» знову щось підірвали.

Ліліан звузила очі й зробила крок уперед. Вона подивилася на мене дуже, ну просто максимально підозріло.

— Серйозно? Спала? — подруга примружилася й потягнулася носом до щілини між мною та одвіртком. — А чому від тебе тхне... смаженими кавовими зернами? І чому ліворуч стоїть стілець, яким ти зазвичай підпираєш двері?

— Я... я пила кавовий настій! — гарячково випалила я, міцніше стискаючи ручку дверей. Рука аж заніміла від напруги. — Щоб... щоб зняти головний біль! А стілець... я на нього мантію вішала!

Ліліан склала руки на грудях, повільно переводячи погляд із мого блідого обличчя на дверне полотно.

— Знову дивилася на свого бариста? — прямо спитала вона, зітхнувши з виразом суворої матусі.

— Ні! Я вже і справді спала! Чесно! — я склала руки в благальному жесті, відчуваючи, як по спині стікає крапля холодного поту.

У цей самий момент за моєю спиною — прямо з глибини кімнати — пролунав виразний, гучний, людський... кашель.

Деніел починав приходити до тями.

У мене всередині все зламалося. Я миттєво видала якийсь дикий, надривний кашель, перебиваючи звук із кімнати:

— Кхе-кхе-КХЕ! Ой, перепрошую, горло пересохло! Все, Лілі, я дуже хочу спати, завтра поговоримо, на добраніч!

Не чекаючи відповіді, я силоміць зачинила двері прямо перед її носом, повернула засувку й знову гарячково підперла ручку стільцем.

Спиравшись на дерев'яну спинку, я важко дихала, прикладаючи тремтячу долоню до палаючого чола. Небезпека на одну секунду відступила, але головна катастрофа мого життя тільки-но розплющила очі на килимі.

Великі карі очі хлопця розширилися ще більше. Я вчасно помітила, як його груди набрали повні легені повітря, і, зрозумівши його намір, миттєво підбігла та впала перед ним на коліна, перекриваючи йому рот долонею до того, як він встиг би кричати на всю вежу.

— Тихіше, тихіше! Благаю, мовчи! — гарячково зашепотіла я, перелякано озираючись на двері.

Деніел сіпнувся, різко відштовхнув мою руку й відсахнувся назад, боляче вдарившись потилицею об дубову ніжку пуфа.

— Де я в біса?! Хто ти така?! Що відбувається?! — вихопилося з його вуст.

Його голос пролунав наче спалах — оксамитовий, глибокий, із м'якими теплими нотками, які відчувалися як справжня насолода для моїх вух, наче найніжніша мелодія. Навіть у цьому пориві переляку й роздратування його тембр зачаровував. Я стільки тижнів мріяла почути, як він говорить, але точно не сподівалася, що перші його слова будуть настільки злими та агресивними.

Я дивилася на нього надто довго. Просто заворожено вирячилася на його обличчя, розглядаючи кожну деталь зблизька, без підказок і перешкод ефірного скла. Він теж заціпенів, витріщався на мене своїми карими очима.

— Все добре, все добре... — прошепотіла я, намагаючись додати голосу впевненості, яка зараз була відсутня напроч.

— Не заспокоюй мене! — знову огризнувся він, дивлячись на плаваючі в повітрі свічки, на кам'яні стіни та на мою мантію. — Так... Це просто дурний сон. Звісно. Я просто перевтомився на зміні. Або... або я помер?! Я що, помер від інсульту у двадцять два роки?!

Він виразно панікував. На лобі Дені з'явилися крапельки поту, а дихання стало уривчастим.

Я й сама понад усе на світі хотіла панікувати — бігати кімнатою, рвати на собі волосся й кричати! Але я не мала на це права. Мені потрібно було терміново повернути його назад, поки Ліліан чи професор Грейвс не вибили двері.

Але як? Я навіть не до кінця розуміла, за яким принципом спрацювало те спотворене закляття і як саме він потрапив сюди!

Поки я гарячково згадувала латинські формуларіуми, Деніел з абсолютно божевільним виразом обличчя силою вщипнув себе за щоку. Потім ще раз — за передпліччя.

— Ау! Чорт, це боляче! — просичав він. Спостерігати за тим, як дорослий хлопець із Нью-Йорка щипає себе в центрі магічної вежі, було неймовірно дивно й навіть комічно.

Зрозумівши, що прокинутися не вдається, він нарешті підвівся з підлоги. Похитуючись, як п'яний, Дені обтрусив свої домашні штани від пилу та розлитої кави, панічно озираючись довкола.

— Окей, чувихо в мантії, — промовив він, піднімаючи до мене руки в захисному жесті. — Де прихована камера? Це якийсь розіграш? Тематичний квест-рум? Чому ці свічки висять у повітрі без нитки?!

— Квест, що? — я здивовано витрящілась на хлопця, кліпаючі повіками. Це слово лунало для мене як абсолютно безглуздий набір звуків.

— Квест-рум! Ну, знаєш, кімната із загадками, актори в костюмах, спецефекти... — Деніел зробив невиразний жест руками у повітрі, роздивляючись кам'яні стіни та плаваючі свічки з виразом глибокого сумніву.

— По-перше, я не чувиха, — перебила його я, намагаючись повернути розмові бодай якусь серйозність. — А по-друге...

Я раптово замислилася. Як правильно сказати це звичайній людині? Повідомити хлопцю, що я тижнями нелегально спостерігала за ним через родинне Дзеркало Далечіні, а потім через звичайну втому сплутала латинські закінчення й висмикнула його з іншого виміру? Це точно буде для нього щось надто новеньке й лякаюче. Але мені була потрібна хоч якась зачіпка, аби зрозуміти, як виправити цю катастрофу, поки між нашими світами не стався критичний магічний дисбаланс.

— А по-друге? — вимогливо спитав він, склавши руки на грудях.

Я струснула головою, відганяючи зайві думки, і подивилася йому прямо в очі:

— По-друге, ти зараз не у своєму світі.

— Не у своєму світі? — Деніел знову схопився за щоку, примружившись. — Я все-таки помер, так? Це чистилище?

— Ні, ти не помер! — швидко заперечила я.

— А в якому я ще світі можу бути?! — його оксамитовий голос знову набрав гострих, панічних ноток.

— Ти зараз... у Стілвотері. В Арканумі.

— Арка... що? — Деніел нахмурився, намагаючись підібрати аналогію у своїй голові. — Це щось типу Гоґвортсу?

— Що таке «Гоґвортс»? — щиро здивувалася я.

— Ти не знаєш, що таке Гоґвортс? — він раптом коротко посміхнувся, хоч ця посмішка й вийшла трохи нервовою. — Ну, цей... Гаррі Поттер. Книжки, фільми, хлопчик зі шрамом?

— Хто цей Гаррі?! — я остаточно заплуталася в його дивних людських термінах.

— Ти дивна, — хитаючи головою, промовив Деніел. — До речі, як тебе звати?

— Селестія. Селестія Монклер, — карбуючи кожне слово, представилася я.

— А я Деніел Холт, — мовив він у відповідь.

Я ледь стримала порив сказати, що вже чудово це знаю, як і те, що він любить солодку каву, слухає інді-рок і цілує свого рудого кота в рожевий носик. Але розкривати свої карти зараз означало змусити його вважати мене остаточною божевільною.

Деніел тим часом почав повільно роззиратися довкола. Його погляд переходив від тріснутої рами Дзеркала Далечіні до мого шкіряного блокнота, що лежав на підлозі, а потім зупинився на високому арочному вікні вежі.

Він зробив кілька обережних кроків, підійшов до важкого кам'яного підвіконня й виокремив туманну темряву за склом.

За вікном не було висоток Нью-Йорка, рекламних вивісок чи шуму машин. Там, далеко внизу, гудів і пінився темне озеро, що омивало похмурі скелі острова Стілвотер, над озером здіймався сріблястий туман, а над замковими вежами в нічному небі повільно пливли дві величезні, сяючі місячні кулі — фіолетова й золота, яких у його світі точно не існувало.

Деніел замерз біля вікна. Його плечі опустилися, а обличчя поблідло. І саме в цю мить він нарешті зрозумів: це не квест, не актори й не сон.

Він справді потрапив у зовсім інший світ.

Деніел

У голові починає паморочитися, а земля під ногами ніби просідає. Це нереально. Якась абсолютна, божевільна дикість! Я стискаю пальцями холодне кам'яне підвіконня, відчуваючи шершаву текстуру граніту, і гарячково переводжу погляд назад на Селестію.

Вона стоїть посеред кімнати, і її довге чорне волосся трохи вибилося з охайного хвостика, падаючи пасмами на обличчя. Вона дивиться на мене з неприхованою стурбованістю. Її очі дуже світлі — чи то сірі, чи то перламутрові, — але крізь напівтемряву кімнати й плаваючі свічки я не можу добре розгледіти їхній точний колір.

— Ти в порядку? — тихо запитує вона, зробивши крок у мій бік.

— Так... Просто це все... цього не може бути, — видушую з себе, опираючись спиною об стіну, щоб не впасти.

Вона винувато відводить погляд убік, кусаючи губу:

— Вибач, це... це через мене.

— Окей, — я роблю глибокий вдих, намагаючись опанувати паніку. — Але ж я можу потрапити назад? У мене вдома БігБітс, я не хочу, щоб він помер від голоду.

При згадці про мого пухнастого рудого кота серце стискається. Він же зараз чекає на мене на дивані, думає, що я просто пішов на кухню, як завжди, а мене немає. Як він там один у зачиненій квартирі?!

— Я подумаю, як можна йому допомогти, — швидко каже Селестія, — але для того, щоб відправити тебе назад, мені потрібен час.

— І скільки часу тобі потрібно? — вимогливо питаю я, згортаючи руки на грудях.

— Не знаю... День, два, тиждень, місяць...

— Який тиждень?! Який місяць?! — мій голос зрадницьки зривається від обурення. — Мене звільнять з роботи! Орендар виселить із квартири! Це якесь жахіття!

— Я спробую все виправити в найшвидший термін, — гарячково завіряє вона, притискаючи долоні до грудей. — Але тобі потрібно бути тут увесь час. Не виходити з цієї кімнати.

— Ні.

— Ні? — вона дивиться на мене абсолютно здивовано, кліпаючи своїми світлими очима.

— Я не буду сидіти тут зачиненим! — твердо відрізаю я, обтрушуючи пил із колін. — Раз я вже потрапив у цей твій «Гоґвортс», я хочу трохи повеселитися й роздивитися тут усе!

— Я не можу випустити тебе! — Селестія хапається обома руками за голову й починає нервово ходити зі сторони в сторону по кімнаті, оминаючи розлиту на підлозі каву. — У тебе немає магічного ядра! Ти людина! Це... це просто нереально! Якщо тебе побачить хтось із викладачів чи студентів,нас обох просто знищать!