Раді Вас бачити!

«Чи задумувались ви колись, яка на смак слава? Більшість уявляє її як солодкий нектар, як аромат найдорожчих парфумів чи присмак елітного шампанського. Але для мене вона завжди мала смак гіркого полину. Сьогодні я нарешті відчую його на повну. І я знаю, що я не згорю в цьому полум’ї заздрощів. Я сама стану цим полум’ям».

Зал «Одеон» нагадував розтривожений вулик, затягнутий в оксамит і шовк. Сотні очей, прихованих за масками ввічливості, стежили за кожним рухом на сцені. У повітрі змішалися запахи важкого парфуму, дорогого тютюну та ледь вловимого, гострого аромату адреналіну. Світло софітів і прожекторів різало темряву зали, вихоплюючи з неї діаманти на шиях дам та ідеально накрахмалені комірці чоловіків.

Я відчувала цей тиск шкірою. Кожен мій подих був під прицілом десятків камер, що транслювали кожен жест на мільйони екранів.

— І в номінації «Найкраща жіноча роль у драматичному фільмі» перемогу здобуває…

— Ведучий зробив театральну паузу, розриваючи золотистий конверт. Шурхіт паперу здався мені гуркотом грому. — Алексса Ловентай! Фільм «Ціна слави»!

Зал вибухнув. Цей звук не був схожий на звичайні оплески — це був рев стихії. Я підвелася, відчуваючи, як важка тканина моєї сукні струмує по ногах. Мій шлях до сцени здавався нескінченним. Я проходила повз колег, бачила їхні натягнуті посмішки, відчувала холод їхніх поглядів. Вони аплодували моєму тріумфу, хоча кожен із них у глибині душі мріяв про мій провал.

Я піднялася на сходи. Крок. Ще один. Королівська постава, підняте підборіддя — роль Алексси Ловентай вимагала досконалості. Ведучий, відомий комік із втомленими очима, простягнув мені важку золочену статуетку.

— Ви неймовірна, Алекссо. Це заслужено, — прошепотів він, і я вловила запах кави та фальші в його подиху.

Я підійшла до мікрофона. На мить у залі запала така тиша, що я почула гул власної крові у скронях. Я обвела поглядом перші ряди: продюсери, критики, акули шоу-бізнесу. Вони чекали від промову. І я почала її.

— Кажуть, що акторство — це мистецтво брехні, — почала я, і мій голос звучав дивно спокійно, впевнено, наче я читала заздалегідь вивчений сценарій своєї долі. — Але для мене цей фільм став чимось більшим. «Ціна слави» — це не просто назва. Це питання, яке кожен із нас ставить собі щоночі, дивлячись у дзеркало. Я хочу подякувати кожному глядачеві. Ваша любов — це те пальне, яке змушує нас рухатися далі, навіть коли сили покидають. Ця нагорода належить вам так само, як і мені. Дякую за те, що дозволили мені прожити це життя разом із моєю героїнею.

Я посміхнулася — тією самою фірмовою посмішкою Ловентай, від якої камери божеволіли. Зал знову вибухнув оваціями. Я бачила сльози на очах молодих акторок у задніх рядах. Вони вірили мені. Вони бачили тріумф, але не бачили тих, хто стояв за моєю спиною. Вони не знали, що «Ціна слави» для мене — не просто роль. Що я граю щосекунди: коли п’ю каву, коли розмовляю з агентом, коли дивлюся в очі коханцям. Моє справжнє життя закінчилося там, де почалось інше життя та інша я.

Повертаючись до свого місця, я відчула раптову втому. Важка нагорода відтягувала руку, нагадуючи про те, скільки всього довелося зробити, щоб виліпити цей ідеал. Я сіла у крісло, оксамит якого здався мені колючим. Навколо продовжувалося свято, ведучі жартували, хтось виходив на сцену, але для мене все навколо раптом втратило кольори.

Заплющивши очі лише на мить, я відчула, як холодний блиск зали розчиняється. Замість дорогих парфумів я відчула запах пилу та дешевого мила. Замість софітів — тьмяне світло єдиної лампочки в маленькій орендованій кімнатці.

Перед очима пропливли фрагменти з минулого. Там, де я ще була Олесею Коломієць. Дівчиною з обвітреними губами та великими надіями, чиє життя належало тільки їй. Воно було сірим, бідним, часом нестерпним, але воно було справжнім. Тоді я ще не знала, що, купуючи квиток у цей сяючий світ, я віддаю єдине, що мало цінність — свою свободу бути собою.

Сьогодні я виграла головну нагороду. Але хто насправді виграв цю партію: я чи темрява, що створила Алекссу Ловентай?