Раді Вас бачити!

«Чи здатне перше почуття народитися раптово, до незнайомця? Так, але стережися: воно може обпалити тобі крила».

На кухні разом із бабусею Орисею робота кипіла повним ходом. Повітря було насичене запахом борошна та домашнього затишку. Ми готували вареники — це був наш давній ритуал, який завжди зближував. На столі стояли миски з різною начинкою: одні з кисломолочним сиром, інші — з картоплею та грибами, а окремо, у великій емальованій мисці, чекали своєї черги вишні. До речі, саме ці, з соковитою вишнею, були моїми улюбленими ще з дитинства.

Час за приготуванням пролетів непомітно. Ми ліпили, говорили про дрібниці, і я насолоджувалася цією простою механічною роботою. Коли остання партія була готова, ми почали накривати на стіл у вітальні. Я саме розставляла тарілки, коли вхідні двері відчинилися.

Саме в той момент повернувся гість, про якого говорила бабуся.

Він зупинився на порозі, і я завмерла. Це був гарний чоловік, на вигляд років двадцять п’ять. Темне волосся було трохи скуйовджене вітром, а карі очі дивилися з цікавістю і легкою втомою. Він був середнього зросту, десь метр сімдесят п’ять, але тримався впевнено. Одягнений по-літньому просто: бежеві шорти та легка сорочка, яка підкреслювала його засмагу.

Я дивилася на нього, немов зачарована, і не могла відвести погляду. Здавалося, він теж затримав погляд на мені довше, ніж вимагала ввічливість. Між нами наче пробігла невидима іскра, допоки голос бабусі не перервав наші дивоглядки.

Бабуся Орися, витираючи руки рушником, підійшла до нього із щирою усмішкою: — О, Олеже, ви вже повернулися? То мийте руки і давайте до столу!

Він здригнувся, наче прокидаючись від сну, і ввічливо відповів: — Дякую, пані Орисю, та я вже перекусив у місті. Не хочу вас обтяжувати.

Бабуся сплеснула руками: — Та вулична їжа — хіба ж то їжа? То так, баловство. А ми ось із моєю онукою Олесею свіжих вареників наліпили. Ще гарячі! Ви мусите хоч скуштувати.

З моєю бабусею сперечатися було марно. Вона мала дивовижний дар вмовляти будь-кого, і Олег, здається, це швидко зрозумів. Він ледь помітно усміхнувся і кивнув: — Ну, якщо ви вже так просите... То залюбки скуштую, що ви приготували разом з Олесею.

Він кинув ще один швидкий погляд у мій бік і пішов мити руки. Серце в мене калатало, як шалене. Ми з бабусею швидко досервірували стіл, і коли Олег повернувся, сіли вечеряти.

— Ви які вареники любите? — по-діловому запитала бабуся, тримаючи напоготові велику ложку. — Та, чесно кажучи, немає конкретних вподобань. Я в їжі невибагливий. Тож, мабуть, скуштую всіх потроху, — відповів він.

— Олесю, дитинко, допоможи, поклади нашому гостю вареників до тарілки, — скомандувала бабуся.

Мені двічі повторювати не треба було, хоча руки зрадливо тремтіли. Я підійшла до нього ближче, щоб покласти їжу, і раптом відчула терпкий, приємний аромат його парфумів — суміш морської свіжості та сандалу. Я обережно поклала йому різних вареників, намагаючись не зустрічатися з ним поглядом.

— Смачного! — тихо промовила я і швидко повернулася на своє місце, відчуваючи, як щоки палають.

— Дякую, Олесю, — його голос прозвучав низько і м’яко. Він знову глянув на мене, і я змусила себе не знітитися під цим поглядом.

Я почала накладати собі свої улюблені вареники з вишнею, намагаючись зосередитися на їжі. — Всім смачного! — бадьоро сказала бабуся, розряджаючи атмосферу. — Дякую! Навзаєм, — відповів Олег.

Ми їли майже в тиші. Чути було лише стукіт виделок об тарілки. Але ця тиша не була важкою, скоріше наповненою прихованою цікавістю. Коли тарілки спорожніли, бабуся першою порушила мовчанку:

— Як вам вареники, Олеже?

— Дякую, пані Орисю. Дуже смачні, — щиро відповів він. — Нагадали дім.

— Мені приємно, що вам сподобалось. А як вам наше село? Як море?

Олег відкинувся на спинку стільця: — Гарно. Просто рай для такого відпочивальника, як я. Сьогодні майже весь день провів на морі. Вперше за довгий час справді відпочив головою. Дякую за чудову вечерю, але я, мабуть, піду до себе. День був довгий.

— Дякую, що склали нам компанію, — кивнула йому бабуся. Я лише мовчки кивнула, продовжуючи спостерігати за ним з-під опущених вій, поки він виходив із кімнати.

Коли двері за ним зачинилися, ми залишилися з бабусею вдвох. Почали прибирати зі столу, і раптом вона зупинилася, пильно подивилася на мене і серйозно мовила: — Олесю, ти вже в мене доросла дівчина, але будь обережна. У коханні, дитинко, треба мати холодну голову. Закохане серце сліпе, воно не бачить того, що очевидно для інших.

Її слова застали мене зненацька. — Дякую, бабусю, за пораду, — відповіла я, ховаючи очі. — Але я нічого не можу тобі обіцяти. Серцю не накажеш.

Ми закінчили прибирання, і я пішла до своєї кімнати, несучи в думках образ його карих очей і терпкий запах парфумів, що, здавалося, досі витав у повітрі.