Раді Вас бачити!

«Юність — це солодка отрута, що засліплює очі. Ти бачиш перед собою тисячу відчинених дверей і наївно віриш, що біжиш назустріч мрії. Ти ще не знаєш, що всі ці шляхи ведуть до самої прірви».

10 років тому назад

Червень того року видався напрочуд теплим, наче саме небо вирішило підігріти мої амбіції. Повітря пахло розпеченим асфальтом і цвітом липи — цей солодкий, запаморочливий аромат назавжди асоціюватиметься у мене зі свободою.

Цей рік після закінчення школи став для мене випробуванням на міцність. Поки мої однокласники насолоджувалися студентським життям, я працювала на двох роботах, відкладаючи кожну гривню, і ночами гризла граніт акторської майстерності. Моя мета була чіткою і, як мені здавалося, єдино можливою: театральний університет. Тільки бюджет. Тільки перемога. Коли тобі лише вісімнадцять, світ здається величезною, яскраво освітленою сценою, де для тебе вже приготоване головне місце. Ти ще не знаєш, що двері, які здаються відчиненими, можуть закритися перед самим носом, прищемивши пальці. Тоді я вірила в дива.

Але сьогодні я нарешті дозволила собі видихнути. Попереду був цілий тиждень довгоочікуваного відпочинку. Я їхала туди, де час сповільнювався, — до бабусі, в маленьке село біля самого моря.

Бабусин будинок завжди здавався мені фортецею. Великий, з просторими кімнатами, що влітку наповнювалися прохолодою, він зараз стояв напівпорожнім. Раніше, у сезон, двір гудів від голосів курортників — бабуся здавала кімнати, щоб мати хоч якусь надбавку до скромної пенсії. Але роки брали своє, і тепер їй було важко самій поратися з господарством. Я їхала не лише відпочивати, а й допомогти: пофарбувати паркан, прополоти квітник, просто бути поруч та поговорити по душах.

Вона була моїм якорем у цьому світі. Єдиною рідною душею. Батьків не стало, коли мені виповнилося десять — страшна автомобільна аварія, яка розділила моє життя на «до» і «після». Я пам’ятаю той день уривками, ніби крізь розбите скло. Ми залишилися удвох. Мені у спадок перейшла батьківська квартира в місті, але до сімнадцяти років вона стояла пусткою, наче музей мого втраченого дитинства. Ми жили з бабусею, і вона робила неможливе, щоб я не відчувала себе сиротою. Вона намагалася зробити все, щоб ми нічого не потребували. Та віддавала мені всю свою любов.

Цей рік став першим, коли я жила окремо, у тій самій квартирі в невеликому містечку. Я вчилася самостійності, готувала тепер собі сама і засинала в тиші. Бабуся приїжджала на вихідні, привозячи домашні гостинці, але переїхати до мене навідріз відмовилася. «Моє коріння там, біля моря, Олесю», — казала вона, і я не сміла сперечатися.

Я дістала з шафи свою стару валізу — яскраво-синю, трохи потерту на кутах, вірну супутницю моїх нечастих подорожей. Збори були схожі на ритуал. На дно лягли легкі сарафани, в яких так зручно бігати по пляжу, улюблена книга Станіславського (я навіть на відпочинку не планувала розслаблятися повністю) та ще одна книга — моє улюблене фентезі «Золото та блакить», а також косметичка з мінімумом засобів і купа дрібниць для душі.

Клацнули замки валізи, відрізаючи мене від міської суєти. Я не дзвонила бабусі, не попереджала, що буду саме сьогодні. Вона знала, що я приїду «на днях», але мені хотілося зробити їй сюрприз. Я вже уявляла, як скрипне хвіртка, як загавкає старий пес Тимко, і як засяють бабусині очі, коли вона побачить мене на порозі.

З легким серцем я вийшла з дому і попрямувала на вокзал. Потяг віз мене назустріч морю, дитинству і тій наївній Олесі, яка ще не знала, що це літо стане останнім літом її справжнього життя.