Раді Вас бачити!

«Мистецтво — це не те, що на полотнах. Справжнє мистецтво — це вміння дивитися в очі чудовиську і бачити в них своє відображення».

Марк не відпускав мою руку. Його хватка була не просто владною — вона була викликом. Я відчувала тепло його долоні крізь тонкий шовк білої рукавички, і це тепло здавалося мені чужорідним у моєму новому, прохолодному світі.

— Племінниця Аріції... — він повторив це повільно, ніби пробуючи на смак кожну літеру. — Дивно, що вона так довго тримала такий скарб у тіні. Аріція не з тих, хто ховає те, чим можна пишатися.

Я злегка нахилила голову, дозволяючи пасму волосся закрити частину обличчя. Це був жест удаваної скромності, який лише підкреслював хижий блиск у моїх очах.

— У кожного скарбу є свій час для відкриття, Марку. Деякі речі мають дозріти в тиші, щоб стати справді цінними.

Він зробив крок ближче. Тепер я відчувала його парфум — дорогий аромат сандалу, старого паперу та ледь помітну гірчинку віскі. Це був запах стабільності, за якою ховався небезпечний хаос.

— Хочете поглянути на головну картину вечора? — запитала я, роблячи ледь помітний жест у бік дальньої зали. — Вона називається «Порожнеча». Думаю, вам вона сподобається.

Марк на мить замислився, а потім на його губах з’явилася ледь помітна усмішка.

— Порожнеча — це те, що я бачу в більшості людей навколо. Ведіть, Алекссо.

Ми повільно рушили галереєю. Люди розступалися, проводжаючи нас поглядами. Я бачила Еліаса в іншому кінці залу — він був захоплений розмовою з молодою дружиною якогось нафтового магната. Його очі горіли, але він навіть не глянув у наш бік. У нього були свої плани, свої «іграшки», і це давало мені повну свободу.

Ми зупинилися біля великого полотна, на якому не було нічого, крім різних відтінків сірого та чорного, що плавно перетікали один в одного.

— Це і є «Порожнеча»? — запитав Марк, зупиняючись поруч.

— Так. Люди бачать тут ніщо. Але якщо придивитися... — я зробила крок до нього, майже торкаючись плечем його піджака. — Там можна знайти все, що ви колись втратили.

Я відчула, що момент настав. Аріція вчила: «Відкрий канал, дозволь своєму голоду почути його гріх». Я подивилася йому прямо в очі, не моргаючи. Мої зіниці трохи розширилися, вбираючи його світло. Усередині мене прокинулося те саме «щось» — темне, пульсуюче, жадібне. Я відчула його енергію. Вона була важкою, густою, як смола, і неймовірно холодною.

На секунду Марк здригнувся. Його дихання перехопило. Я відчула, як від нього до мене потягнулася перша тонка нитка енергії. Це був смак влади, змішаний із глибокою, ретельно прихованою самотністю. Це було солодше за будь-яке вино.

Він мовчки ніби зачарований дивися в мої очі. Тепер мої чари проникли під його шкіру. І він буду постійно думати про мене.

Він різко відвів очі, намагаючись опанувати себе. Його пальці сильніше стиснули ніжку келиха. Пастка спрацювала. Я пустила «отруту» йому в кров. Тепер він буде бачити моє обличчя щоразу, коли заплющуватиме очі.

— Ви не просто племінниця Аріції, — сказав він, повертаючи собі голос, але в ньому вже відчувалася тріщина. — Ви — те, чого я боявся зустріти все життя. Те, чого неможливо купити.

— Купити можна лише те, що має ціну, Марку, — відповіла я, повертаючись до картини. — А я — безцінна. Принаймні для вас.

Він хотів щось відповісти, але до нас підійшла група журналістів. Я вловила торжествуючий погляд Аріції здалеку. Вона бачила все.

— Нам час, Марку, — промовила я, злегка торкнувшись його руки на прощання. — Мій танець із мистецтвом на сьогодні закінчено. Але я впевнена, ми скоро побачимося.

Я розвернулася і пішла, відчуваючи, як він дивиться мені в спину. Кожен мій крок був ударом серця в його скронях. Я відчувала його голод. Він хотів більше.