Раді Вас бачити!

«Справжня гра починається тоді, коли обидва гравці впевнені, що тримають усі козирі у своїх руках».

Марк не діяв як звичайні чоловіки. Він не обривав телефон і не засипав мене банальними квітами. Він витримав ідеальну паузу — три дні абсолютної тиші після нашої зустрічі в галереї. Він давав мені час подумати про нього, змушував відчувати напругу. Але він не знав, що терпіння — це перше, чого мене навчила Аріція.

На четвертий ранок до воріт маєтку під'їхав кур'єр. Він передав для мене невелику, важку коробку з чорного дерева. Всередині, на оксамитовій подушці, лежало перше, антикварне видання того самого трактату з філософії, який я тримала в руках під час нашої зустрічі в бібліотеці. Під обкладинкою була захована записка, написана від руки впевненим, розгонистим почерком: «Є речі, які неможливо купити. Але час — це валюта, яку я готовий витрачати на вас. Сьогодні о восьмій. Машина чекатиме».

Аріція, яка спостерігала за цим із келихом ранкової кави, задоволено посміхнулася.

— Він робить хід конем, Алекссо. Інтелект і статус. Покажи йому, що ти варта кожної секунди його часу.

Увечері я вийшла до чорного автомобіля, що чекав на мене. На мені була закрита сукня глибокого бордового кольору — ніяких глибоких вирізів чи провокацій. Це був образ таємниці, яку потрібно розгадувати.

Машина привезла мене за місто, до старовинної оранжереї зі скляним дахом, яка належала закритому приватному клубу. Усередині, серед рідкісних тропічних рослин і приглушеного світла сотень свічок, стояв єдиний накритий стіл.

Марк чекав на мене. У темному костюмі, без краватки, він виглядав ще більш небезпечним і розслабленим водночас. Коли я підійшла, він особисто відсунув для мене стілець.

— Ви прийшли, — його голос пролунав низько, майже вібруючи в теплому, вологому повітрі оранжереї.

— Зізнаюся, я залишав відсоток на те, що племінниця Аріції відхилить мою пропозицію з простої примхи.

— Я не керуюся примхами, Марку, — відповіла я, граціозно сідаючи. — Мені просто стало цікаво, що ви можете запропонувати, крім старих книг.

Він сів навпроти, і я відчула його погляд — такий же важкий, що вивчав мене, як і тоді, у галереї. Нам подали вишукані страви, але жоден із нас не приділяв їжі особливої уваги. Головною стравою тут була наша розмова.

— Ви з’явилися з нізвідки, Алекссо, — почав він, повільно обертаючи келих із вином. — Аріція ніколи раніше не згадувала про вас. Ви довго жили за кордоном, але у вас немає того європейського лоску, який зазвичай привозять звідти. У вас є дещо інше.

— Ви намагаєтеся мене розгадати? — я ледь нахилила голову, зустрічаючи його погляд.

— Я намагаюся вас зрозуміти. Ви — рівняння, але щось не сходиться. А я не люблю речей, яких не можу пояснити.

— А я не люблю коли мене в чомусь підозрюють та не довіряють. Тому нам варто завершувати цей фарс. — Я зробила різкий крок назад, готуючись розвернутися і піти. Але Марк зреагував миттєво. Він не був чоловіком, який дозволяє жінкам просто йти, залишаючи останнє слово за собою.

Його пальці обвили моє зап'ястя. Дотик був гарячим, майже обпалюючим крізь тонку тканину рукава.

— Зачекайте, Алекссо, — його голос став глибшим, раптово втративши ту самовпевнену, аналітичну нотку. — Сядьте. Будь ласка.

Я зупинилася, але не обернулася, стоячи до нього напів-профілем.

— Я не звик вибачатися, — продовжив він, ступивши ближче. Тепер я відчувала тепло його тіла за своєю спиною. — Але якщо моя прямолінійність здалася вам підозрою — пробачте. Це не недовіра. Це... одержимість деталями. Бо ви — найскладніша деталь, яку я коли-небудь зустрічав.

Я повільно повернулася до нього. Його рука все ще міцно тримала моє зап'ястя. І саме цього моменту я чекала. Я подивилася йому просто в очі й ледь прочинила наш невидимий канал. Не для того, щоб випити його до дна, а щоб дати йому скуштувати мій смак.

Усередині нього вирувала темна, важка енергія — жага тотального контролю, безжальність у справах, глибоко захована самотність. Усе це змішалося в густий, п'янкий коктейль. Я потягнула на себе лише краплю, водночас впускаючи в нього свою «отруту».

Очі Марка миттєво потемнішали. Його дихання збилося. Він відчув це — різкий, неконтрольований спалах адреналіну та бажання, що прошив його тіло від мого простого дотику. Він не знав про магію чи суккубів; він думав, що це чиста, хімічна пристрасть, яка раптом вибила ґрунт з-під його ніг. Його пальці на моєму зап'ясті стиснулися ще міцніше.

— Ви небезпечна жінка, Алекссо, — прошепотів він, схиляючись ближче до мого обличчя, ніби загіпнотизований.

— А ви боїтеся небезпеки? — я м'яко, але рішуче вивільнила свою руку, різко перериваючи контакт. Мені потрібен був його голод, а не пересичення.

Він важко видихнув, відступаючи на пів кроку. Втрата мого дотику та розрив каналу явно вдарили по ньому — він виглядав як людина, в якої раптом відібрали повітря.

— Я все життя нею живу. Але ви... ви — щось зовсім інше.

Я не стала сідати назад за стіл. Інтрига вже досягла свого піку, і залишатися далі означало б зіпсувати ідеальний післясмак нашої розмови.

— Цього достатньо для одного вечора, Марку. Дякую за вечерю. І за книгу.

Він не намагався мене зупинити вдруге. Марк був занадто розумним стратегом, щоб тиснути, коли партія вже розіграна. Він лише мовчки провів мене до машини, яка чекала біля виходу з оранжереї.