Спочатку:
На сторінку книги
***
Айла Месау
Перші промені сонця, які вислизнули з-за гострих шпилів велетенських скель стали для мене рятівними. Я так і не змогла заснути, хоча справді намагалася. Намагалася заплющити очі… Та кожного разу, як робила це, перед внутрішнім зором спливали жахливі картинки.
Хлопець, в якого з ніздрів та вух струменіє кров. Розбите вікно, в яке зазирає темрява, а оточують її гострі скляні уламки-зуби. Вий вітру разом з чиїмось голосним криком. Паніка серед аристократів, яка наростає настільки швидко, що і уявити важко. І королівська варта, якої настільки мало, що не вдається заспокоїти гостей.
У черговий раз, коли у пам’яті спливло все це, я перевернулася на спину, розплющила очі і зрозуміла, що наступив ранок. У кімнаті вже посвітлішало. І це змусило мене встати з ліжка. Втома хоч і давила на плечі, та не відпускала у сон.
Снідала я наче у маренні. Здається я їла рибу, але не була впевнена у тому, що саме несу до рота. Мої леді виглядали не краще. Елісса була бліда і майже не торкалася тарілки. Оріса задумливо переводила погляд з одного лорда на іншого у великій їдальні, де зібралися всі мешканці замку. Даяна цідила трав’яний відвар, охопивши пальцями гаряче горнятко з напоєм. А Лейла просто дивилася пред собою, то торкаючись виделки, то опускаючи її назад на стільницю.
Та не тільки мене та моїх леді вразила ситуація на балу. Лорди та леді за столом переважно мовчали. Дуже рідко коли можна було почути тихі перешіптування.
На леді Фрейвіл я намагалася не дивитися. Жінка була настільки блідою, наче це їй вчора отруту підмішали.
Мені в якийсь момент дуже захотілося обговорити все, що сталося учора. Та мої леді виглядали так, що чіпати їх зайвий раз просто не хотілося. Та боги моє бажання почули.
Варто було сніданку добігти кінця, як король встав з-за столу і крокнув у мій бік. Він сьогодні знову посміхався. Наче нічого не сталося. Наче все було так, як і раніше.
— Леді Айло, чи не бажаєте ви провести час зі мною?
— Із задоволенням, ваша величносте.
— Тоді буду чекати на вас у головному холі за годину. Вам буде зручно?
— Звісно, ваша величносте.
Та зібралася я з допомогою фрейлін та служниць набагато швидше. Змінила сукню, взуття, вдягла плащ. І поквапилася вийти на вулицю, якої раніше намагалася уникати.
Однак зараз мені навпаки хотілося туди, де можна вдихнути якомога більше свіжого повітря, підставити обличчя вітру. Нехай і холодному, але все ж таки вітру. Содія дуже відрізнялася від Ісафіру погодою. Та в іншому все ж збіжностей було куди більше, ніж розбіжностей.
Оуена довелося чекати. Король виявися на диво дуже точним у своїх словах та діях. І дуже здивувався, коли побачив мене на вулиці біля головного виходу.
— Леді Месау, це не дуже схоже на хол, — пожартував він, помітивши мене на кам'яному ґанку.
— Не могла знаходитися у палаці, мілорде. Стіни на мене сьогодні давлять з такою силою, наче намагаються розчавити.
— Розумію вас, — відгукнувся чоловік і жестом запропонував спуститися сходами до парку, який розкинувся між Крижаним палацом та стіною. — Мені теж сьогодні хочеться прогулятися. Я дуже радий, що ви складете мені компанію.
У відповідь я тільки посміхнулася і пішла поряд з королем. Мої фрейліни і чоловіки, які супроводжували Оуена, трохи відстали від нас. Та все ж таки продовжували супроводжувати.
— Свято закінчилося просто жахливо, — видихнула я, не в змозі промовчати. І поглянула на короля, намагаючись прочитати його думки.
— Так. Такого ще не бувало у Крижаному палаці, Айло. Не думайте, що в нас так завжди свята закінчуються.
Я нервово розсміялася, відвівши погляд. Та тема, яку я зачепила, на цьому не згасла.
— Ви не злякалися, — поділився зі мною своїми спостереженнями він. — Вчора ви стояли так близько до того хлопця. До обох тих хлопців. Можливо навіть і у вашому кубку була отрута. Та я не побачив у ваших очах страху.
— Ви помиляєтеся, Оуене, — хитнула я головою. — Я дуже перелякалася. Та все відбувалося так швидко… Не знаю.
— Ви дуже смілива, Айло, — король не прийняв моїх заперечень і запропонував покласти руку йому на лікоть. — Я захоплююся вами. Мені дуже хочеться пізнати вас краще.
— Тоді питайте, — я посміхнулася. — Що саме вас цікавить, ваша величносте?
— Розкажіть, що ви любите. Яку їжу, квіти, погоду… Хоча щодо останнього я, здається, знаю відповідь.
Він так хитро примружився, що я не втримала сміху.
— Ну годі вам, Оуене! Ви помиляєтеся, я люблю зиму. Ту зиму, яка була в Ісафірі. Яка зима в Содії я поки не розумію. Та і інші сезони для мене поки що суцільна загадка. Та я не можу сказати, що мені тут не подобається. Особливо після того, як ви подарували мені свій перстень. Він зігріває не гірше південного сонця.
— Мені приємно це чути, — король кинув погляд через плече і чомусь насупився.
— Щось не гаразд?
— Лорд Долайн приставив до мене своїх людей, — пирхнув король. — Сподівається, що у разі небезпеки вони мене захистять.
— А ви у цьому сумніваєтеся, мілорде?
— Той хлопець, що намагався мене отруїти, з Вісників, Айло. Вам щось каже ця назва?
Я здригнулася від жаху і оступилася. Якби не лікоть короля…
— Бачу, що говорить, — криво посміхнувся він. — Тоді ви розумієте, що ці воїни навряд зможуть зарадити наступному нападу.
— Ви гадаєте, що буде наступний? — спитала я і прикусила язика.
Бо вже знала відповідь. Вісники не відпускають жертв, за яких отримали гроші. Вони завжди вбивають тих, на кого отримали замовлення. Тож так, наступний замах буде.
— То що? — Оуен тряхнув головою. Світлі кучері розтріпалися. — Ви так і не розказали, що ви любите, моя королево?
Почувши це звернення, я відчула, як кров приливає до щік.
— Я боюся за вас, — замість відповіді промовила я. — Чи можу я якось допомогти? Вісники хоч і найкращі вбивці, та й від них має бути порятунок. Я можу написати в Ісафір. Там набагато частіше помічали Вісників. Може в батька є…
— Айло, я вас прошу, — Оуен не дав мені договорити. — Вам нема потреби хвилюватися. Вищі лорди вже працюють над тим, щоб знайти замовника. Як тільки його буде виявлено, небезпека мине. Тож, що ви любите?
Він не відступав. І я здалася під натиском.
— Макову запіканку, — промовила я з посмішкою. — Шум хвиль. Місячне сяйво. Коней. Мелодію дощу…
— Коней? — Оуен поглянув на мене. — Ви полюбляєте їздити верхи?
— Так, мілорде.
Король знову озирнувся, в потім…
— Я розумію, що ваше вбрання зараз не для прогулянки верхи, та все ж таки, як ви дивитесь на те, щоб втікти, га? Ви ж так і не побачили Лланду?
Столицю я і справді не бачила. Після того, як я зійшла з корабля, мене зустріла карета і провезла повз місто. І пропозицію короля я б з радістю прийняла, але…
— Чи розумно зараз виїжджати за стіни? — хитнула я головою. — До того ж без охорони. Коли на вас полюють.
Я кожним черговим словом намагалася достукатися до свідомості монарха. Та судячи з його погляду, вдавалося мені це погано.
— Вісник не стане нападати одразу, мені так серце підказує, — підморгнув він. — До того ж Вищі лорди мали рацію, дім Фрейвіл похитнувся учора в очах суспільства. Ми наче показали свою слабкість тим, що впустили в палац вбивцю. То ж моя поява у місті непогано покаже те, що Фрейвіл нічого не боїться. І ми так само міцно стоїмо, як і раніше. Не відмовляйте мені, Айло. Поїхали. Мені потрібна ця прогулянка.
— Я…
— Я вас прошу, моя королева.
Він так дивився мені в очі. Так дивився…
— І як ви пропонуєте втікти від вашої охорони? — спитала я, скривившись і ненавидячи себе за цю слабкість.
— Ваші леді нам допоможуть, — та усмішка, яка спалахнула на обличчі мого майбутнього чоловіка, придушила совість.
Совість, яка кричала, що задум короля ну дуже поганий.
