Раді Вас бачити!

Мій агент закрив щит, але так і стояв із простягнутою рукою. З-за дивана визирнув Валєрік із круглими від жаху очима. На мить у них з'явився якийсь дивний блиск, наче здивування — перше в його житті здивування замість запопадливості. А далі він став знову тим же скиглієм:

— Ого, люба? Тепер він як я після твоїх експериментів!

Роксі завмерла з відкритим ротом, тремтіли навіть блискітки на нігтях її простягнутої руки. Її запах, який я до того досвідчено і суворо ігнорував, тепер змішався з озоном від вибуху магії і... вдарив сильніше. Надлюдським зусиллям я випрямився, зробив лише крок і був вже біля неї в цій крихітній кімнаті. Обхопив двома пальцями її зап'ястя. Її шкіра була гаряча, майже волога, і ковзнула під моїми пальцями, коли вона сіпнулася

Стояк посилився, а чергові штани Armani ось-ось не впораються з напругою мого тіла. Контролюй, Дем'яне. Ти — Граніт. А не хуй-Граніт!

Але, блядь, як же вона пахне... Який швидкий пульс, які м'які губи і ці груди, що здіймаються від хвилювання... І ці блискітки на нігтях... ОХ. Хочу притиснути її до стіни, розірвати блузку, увійти так, щоб вона кричала моє ім'я...

Стоп. Конклав. Завдання. Контроль.

— Ой, вибач, красунчику, — нарешті писнула вона тремтячим голосом. — Це ненавмисно. Я думала, це закляття... від заздрісників і колекторів...

Мій пульс видував вену на скроні все швидше, голова розколювалася, а нестерпне бажання в паху було гірше за зашморг колючим дротом... Так, і це проходив.

Я знав, що сталося. Вона активувала найпотужніше давнє оборонне закляття «Твердиня Титана», створене древнім Конклавом. Цей ритуал перетворював будь-яку стіну на непробивну, і жоден ворог не міг здолати її навіть магією, бо і магічна енергія поглиналась. Це закляття абсолютної міцності.

А чортова інста-відьма... ААААХХХХХХХ... якось перекрутила його і націлила на біологічний об'єкт. На мене. Я Граніт, але біологічний.

А вкупі з ним наклала і «Печать Тиші». Ці два ритуали одночасно забезпечували абсолютну перемогу. Печать блокувала бойові заклики ворога — вони німіли і не здатні були організувати атаку. І от вона закликала його, волаючи, щоб заткнувся Валєрік. І от я із стояком і не можу віддавати накази, говорити чи кричати. Зате можу муркати, як кіт, і стогнати, наче мені смокче сама Горгона.

Я не випускав її руку, і тому біль ледь стихнув. Тим часом Валєрік виповз з-за дивана і намагався прослизнути повз нас, але вдарився головою в мою ногу і заднім ходом повернувся.

Я дав команді жест: забираємо артефакт. А голос... Ні. Тільки низький стогін, тепер схожий на рик пораненого звіра, що здається.

Роксі моргнула і подивилася на мене вже без страху, а з цікавістю і... ледь помітним збудженням. Я відчув і його. Відпустив руку і вказав, що забираємо і її. Роксі відступила, вдарилася об стіл, блузка з'їхала з плеча, оголивши смугу білої шкіри. Білої і гладкої... такої ніжної. Хочу лизнути. Вкусити. Тримати.

Команда тим часом діяла злагоджено. Вони без грубощів, але швидко витягли її з квартири, не помітивши спроб жінки пручатися. Один з агентів, перехопивши мій погляд, кинув Валєріку купюру.

— На лікування, — пробурмотів агент.

Валєрік раптом піднявся на ноги, та мої люди вже захлопнули двері.

Артефакт — той самий фоліант — тепер був у мене в руках, завдання виконано. Але пах нагрівся, наче там відбувалася термоядерна реакція. В коридорі інший агент таки наважився:

— Шефе, з вами все ок? Ви... е-е... стоїте.

Я кивнув, стиснувши зуби. Стою? Блядь, я вибухну, якщо не розряджуся. І тільки вона — ключ. Тільки через неї можна позбутися прокляття. Конклаву це не сподобається. Але я візьму що треба. І її теж.