Раді Вас бачити!

– Це одяг? – здивовано поцікавилася я, намагаючись не звертати увагу на його дотики, до яких ну ніяк не вдалося залишатися байдужою.

– Ти одягатимеш те, що я скажу. Пішли.

Дрон попрямував до дверей, я рушил за ним. При кожному кроці смуги тканини здіймалися, розкриваючи все і попереду, і ззаду. Я намагалася стримати їх хоч десь. Він обернувся, зупинився, відвів мою руку, що стягувала імпровізовані поли. Ледь подумав, повернувся до пуфу, взяв ще щось.

– Відвернися.

– Дроне... – спробувала я дозватися до того, з ким учора цілком непогано спілкувалася. Але, здається, не дозвалася. Пес легко завів мої руки за спину і перехопив ремінцем.

– Ось так, – задоволено повідомив. – Щоб не чіпала.

– А нічого, що всі дивитимуться на... мене? – язик не повернувся сказати «твою іграшку».

– Нехай заздрять, – Дрон схилився ззаду, тихо шепнув на вухо: – Коли ти збуджуєшся, у тебе зіниці стають вертикальними. І такий запах... ммм... Взягни,– вказав на м'які сандалі.

Я не стала уточнювати, чиє це все. Особисто в мене ніколи не було багато речей, нехай таких... специфічних і вже кимось ношених. А вчора я їх тут не бачила. Невже спеціально для мене?!

– Тобі мало братів? – здається, я вже почала шкодувати, що дозволила розрядити себе в це непристойне вбрання, а не спробувала опиратися. Не знаю, як швидко він мене наздогнав би, та й шафи свої не дуже цінує, схоже. Але, може, випустив би пару і краще привів себе до ладу? – Там ще якісь родичі та дружки за боржками не прийдуть?

– Ні-а, – задоволено озвався Дрон. – Указом Ватажка до кінця повного місяця ти моя і ніхто не має права на тебе претендувати. Так що можу розпоряджатися тобою, як забажаю. І давати, лише кому захочу.

Погляд раптом знову став крижаним і ріжучим, і пес додав зовсім іншим тоном:

– І захочу, якщо не почнеш слухатись і виконувати те, що велено!

Він різко відчинив двері, виходячи першим. Я швидко засунула ноги в сандалі і попрямувала за ним, намагаючись порахувати, скільки ж часу залишилося. І що буде потім? Запитувати зараз у красеня марно, не в тому він настрої.

Повня триває три ночі: та, де Місяць повний, день до і день після. Дня за два, максимум три, вона почнеться. Кажуть, у собак ще офіційно день або два після цих трьох вважаються вихідними. В себе приходять, мабуть. Не знаю, як тут у Вожака. Отже, у мене в кращому разі тиждень...

Дрон поспішив униз, обігнавши майже на проліт, так, що постійно піднімав голову і розглядав знизу, як майорять поли імпровізованого сарафана.

Спускатися зі зв'язаними ззаду руками було незручно, і наздогнати красеня мені не вдавалося.

Груди знову зрадливо занили, бажаючи ще раз відчути його пальці. Погляди зустрічних псів викликали суміш збентеження, бажання сховатись, закритися – я кілька разів ловила себе на тому, що намагаюся звільнити руки. І водночас усередині знову наростало дивне, незнайоме, нестримне збудження. Я майже фізично відчувала, як на всіх діє мій запах, і чомусь глибоко всередині це до божевілля подобалося.

І лише одного ненормального пса ніяк не могла зрозуміти! Йому ж теж подобається? Його ж теж заводить? То навіщо ж відмовляє – мені гаразд, але собі?!

Втім, зараз він собі зовсім не відмовляв, а, схоже, насолоджувався на повну. Дочекався мене внизу сходів і повів трохи попереду, ледь притримуючи за лікоть. Точно, хвалився. Чи владу свою демонстрував? А що буде, якщо їх усіх перемкне, чи зупинить його слово?

По тілу пробігли мурашки, як тоді, в залі – від усвідомлення того, що на мене дивляться, від збудження зустрічних чоловіків, їхніх відвертих поглядів та гострого присмаку небезпеки. Їх від мене відділяв лише жест Адрана.

Я гордо підвела голову, згадуючи слова невідомої. Звичайно, їхнє жадання навряд чи зробить мене господаркою, швидше зірвуться з ланцюга і розірвуть на частини. Але я не стану плестись у позі покірної рабині! І вже змалку знаю, що псам не можна показувати страх. Тільки пазурі. Якщо не можеш втекти.

Ми пройшли ще кількома мармуровими переходами. Зустрічні розглядали мене, змушуючи живіт стискатися все сильніше. Та що зі мною не так? Адже ніколи не було такого?!

Мені не подобалося моє становище, хотілося втекти, і якщо вдасться освоїтися, я неодмінно пошукаю можливість! Але в той же час тіло безсовісно бажало залишатися тут, насолоджуватися поглядами псів, що збуджувалися, і жадало ще дотиків одного з них!

Чим швидше ми йшли, тим сильніше майоріли хвости тканини, тим більше вологою і розпаленою я себе відчувала і тим сильніше стискалися соски, виглядаючи з отворів.

Що він там сказав? Зіниці вертикальні? Чого б це? А раптом і я в цей повний місяць обернуся?! Ох, ні, не зараз, не серед псів!

Ми перетнули невеликий світлий хол – не центральний, якийсь із додаткових, трохи менш вичепурений, але вихід назовні я розпізнала. Тільки Адран туди не пішов, а несподівано зупинився біля одних із важких дверей. Окинув мене поглядом, усе таким само холодним, пихатим, зверхнім.

Дихання збилося, коли він узявся пальцями за соски, але пес лише поправляв їх в отворах. Розгладив стрічки, повернув ланцюжок на поясі. Після чого відчинив двері, цього разу пропускаючи мене.

– Дивись, – долинуло ззаду.

Схоже, ми опинилися в якомусь барі чи ресторані, хоча начебто з палацу не виходили. М'яка напівтемрява спочатку не видавала деталей, крім столів і барної стійки, і лише коли очі перестроїлися, я знову почала бентежитися.

Біля однієї зі стін перебували троє дівчат. Одна стояла навколішки зі зв'язаними ззаду руками, друга – навпаки, нахилившись до глядачів спиною, трималася за поручень у стіні. Третя просто була прикута ланцюгом за зап'ястя, з нею зараз і розважалися троє відвідувачів. Авжеж, підходь, хто хоче – повна доступність...

– Тут відпочивають чоловіки, яких допускають до палацу, – тихо пояснив Дрон, вітально махнувши рукою одному з них. Той ковзнув на мені зацікавленим поглядом, привітався з сином Вожака, і повернувся до свого заняття.

– Плата тільки за вхід, – продовжив просвіщати Адран. – І за їжу. І можеш перебувати, скільки душа забажає.

– Не те щоб душа, – пробурмотіла я.

– Їм, – він кивнув на дівчат, – нічого не платять. І цим теж, – махнув рукою кудись у бік столу, і, придивившись, я виявила ще одну... наложницю? Рабиню? Яка сиділа в ногах у обідаючого відвідувача. Характерні рухи не залишали сумнівів у її занятті.

– Гарненьке обслуговування з усіх боків, – буркнула я. Власний апетит кудись зник, хоча з ранку й крихти в роті не було.

– Гарне, – погодився Дрон. – Кожен відвідувач має залишитися задоволеним. Хочеш сюди? Чи одразу в казарми? Повір, там ще краще. Якось звожу.

– Я краще пообідаю в іншому місці, – відповіла я.

Дрон підняв брову, невже розгубився? Або чекав, коли дійде почуте?

– А для жінок теж є такі... клуби по інтересах? – хмикнула я.

– Є. Але тобі туди не потрапити. А ось сюди – запросто.

Ну не для того ж він ходив до Вожака, щоб здати мене сюди? Лякає?! А раптом вирішить провчити, ну так, на деньок... з нього станеться!

– Не чую, – ледве підвищив голос Дрон. – Або я віддаю тебе сюди, або виконуєш усе, що кажу. Абсолютно. Вибирай. До речі, зараз день, увечері, народу не в приклад більше.

Наче на підтвердження його слів двері відчинилися, пропускаючи ще кількох хлопців. Знову поважні погляди Адранові та оцінюючі мені. Ні, мабуть, краще виконувати забаганки одного пса, ніж кожного бажаючого! Хоча, здається, я його майже ненавиджу за все. І за своє збудження насамперед! До чого ж приємно дивитися на його спину та груди, так і хочеться провести долонями...

– Залишайся, – байдуже кинув Дрон, налякавши до жаху. Я думала, він так, страхає! – Хто хоче кішку?

Охочі одразу ж знайшлися, обступили зацікавлено.

– Ні, почекай, я... я з тобою!

– Ти не зі мною. Ти – моя. Підкоряєшся беззаперечно і виконуєш усі накази. І вмовляти я не збираюся.

– Добре, – квапливо погодилася я.

З психами не сперечаються. А з ким я сперечалася вчора? Ох, потім про це подумаю...

Дрон зробив ледь вловимий знак, і всі одразу розступилися. Мабуть, ієрархія не така вже й погана. Коли накази головного співпадають із твоїми побажаннями.

– Не чую, Аліс, – знову повторив він.

– Що? – запанікувала я, не уявляючи, чого від мене хочуть. Знову щось просити?

– Показуй, яка ти слухняна кішка.

– І так все видно, що тут ще показувати, – схоже, мене трохи понесло. Страх і нерозуміння викликали якусь зовсім дивну реакцію, але розлютити пса я не планувала!

І, здається, навіть не розлютила – навпаки, у його погляді на мить майнула зацікавленість. Потім вона змінилася звичним льодом. Ні, зараз не час, він не дозволить «якійсь кішці» підірвати свій авторитет перед дружками.