Спочатку:
На сторінку книги
— Що?! Тоді я не буду роздягатися! — люто вирячившись на вогневика, Леоніла з викликом схрестила руки на грудях. — Спатиму в цій сукні! Одягнена!
— Оскільки Його Величність бажає спадкоємців, доведеться вдаватися до... Певних дій, — знущально долинув хрипкий чоловічий голос. — Сподіваюся, про ці «дії» вам вже розповідали дорогоцінні фрейліни, або читали про них у жіночих романах... Отож, під час отих «дій» сукня неабияк заважатиме. Аби не плутатися в спідницях, доведеться їх рвати, хоча шкода псувати таке гарне весільне вбрання...
— Ви... — гучно видихнувши, принцеса враз спалахнула, мов смолоскип. — Ви не торкнетеся мене! — хоч на пальцях мимоволі заіскрила магія, але Леоніла розуміла, що здоровило з легкістю знешкодить атаку. Кинувшись фурією до стіни, вона рвучко зірвала з тримачів невеликий меч з магічного сплаву. — Навіть не смій до мене наближатися, чуєш?! Порубаю! — загорлала, мов скажена, замахуючись зброєю.
— Обережно, ця залізяка доволі гостра! — хоч губи гвардіана і смикнулися у подобі іронічної посмішки, але в блакиті очей промайнула тривога. Ще бракувало, аби та скалка дійсно поранилася... Без зайвих роздумів бувалий вояка блискавично створив вогняний аркан, яким за мить вихопив меч з тремтячих рук Леоніли й зброя з брязкотом впала на підлогу. — Це не іграшка... Пригадую, колись ти вже тренувалася та ледь не поранилася. Добре, хоч я тоді вчасно втрутився...
— Та якби ти тоді не втрутився, я би й далі продовжувала тренування! Це через тебе батько заборонив! — гарикнула принцеса, закипаючи у гніві, а Фредерік лише нервово видихнув. У останню мить врятував її від поранення, а вона ще дорікає! Боги, ото «щастячко» звалилося на голову...
— Годі вже балачок про зброю, в нас перша шлюбна ніч, — стиснувши губи, Вогнебурський почав розстібати ґудзики мундира. Впоравшись, кинув його на крісло, а після й сорочку стягнув.
— Тієї клятої ночі не буде! Я краще помру! Я... — позадкувавши до вікна, Леоніла раптом вистрибнула на широке підвіконня. — Присягаюся, кинуся вниз! Розіб’юся! — картинно стукнула себе кулаком об груди та водночас зауважила, що чоловік вже стягнув штани. За мить Вогнебурський постав перед заціпенілою принцесою в самих червоних кальсонах, мов висхідне світило Лав над обрієм королівства. Широченний оголений торс був вкритий мідними завитками волосся, що простягалося до пупка густою доріжкою, цей образ яскраво доповнювала руда грива й борода, до того ж, кальсони... Червоні!
— Святий Льодо! — вказавши пальцем на Вогнебурського, дівчина не стрималася та зайшлася істеричним сміхом, аж сльози проступили. Мабуть, нервове потрясіння далося взнаки. — Наш гвардіан... В кальсонах! В червоних... — захлинаючись здавленим реготом, мимоволі ковзнула поглядом донизу, де під тканиною випиналася помітна опуклість. Саме те місце, на яке Леоніла не стала би дивитися навіть під страхом смерті, але чомусь втупилася в рельєфний «пагорб», немов у небезпечний бойовий артефакт. — «В нього там що... Магічна гармата?» — її очі аж округлилися у відвертому подиві.
— Подобаюся? — гвардіан задоволено хмикнув. Звісно, враз помітив, як дівчина роздивляється його «знаряддя важкої артилерії», навіть припинила реготати. Так і застигла на підвіконні, вирячившись на ту «зброю», неначе на диво.
— Що?! Та ви про себе надто високої думки! — виринаючи з тимчасового заціпеніння, Леоніла різко відвела погляд і водночас розчервонілася, мов буряк, навіть у бентезі знову перейшла на «ви». — Ви... Хай там що, нізащо мене не торкнетеся! Навіть не смійте наближатися, бо стрибну вниз! — пригадавши, що збиралася накласти на себе руки, демонстративно кивнула на прочинене вікно.
— То будеш вже стрибати, чи ні? — Вогнебурський іронічно вигнув брову. — Доки роздумуєш, піду до купальні... За день неабияк втомився, не завадило би й трохи відпочити, — величаво махнувши рукою, впевнено покрокував до купальні, а коли двері за ним зачинилися, Леоніла люто видихнула. Скреготнувши зубами, покосилася на вікно. Авжеж, високо... Якщо дійсно впаде, неодмінно розіб’ється. Коли визирнула з відчиненого вікна, відразу зауважила внизу магічну сітку, що розкинулася золотистими мерехтливими потоками.
— Зараза бородата... — процідила крізь зуби. Вочевидь Вогнебурський вже передбачив її спробу скоїти чергову дурницю та про всяк випадок перестрахувався. Отож, феєричного падіння не буде.
Зістрибнувши з підвіконня на підлогу, Леоніла дістала з прихованої кишені сукні снодійне зілля, яке приготувала заздалегідь. Сторожко зиркнувши на двері купальні, наблизилася до столу та вилила вміст маленької пляшечки у келих гвардіана, наповнений вином.
«Скотиняка руда... Ото нехай вже нап’ється та засне!» — з цією думкою Леоніла узялася самотужки розшнуровувати корсет сукні, насправді неабияк кортіло позбутися тісного й незручного вбрання, яке стягувала з себе, мов ненависні кайдани. Залишившись у нижній мереживній сорочці з блакитного шовку, принцеса розгублено роззирнулася. І де ж спатиме? Біля стіни зауважила невелику канапу й враз насупилася — спати на ній не вельми зручно, хіба калачиком згорнеться. З напружених роздумів висмикнув скрип дверей, за мить з купальні вийшов Вогнебурський, який переодягнувся у чисті лляні штани. На оголеному торсі виблискували краплини води, на кремезну спину мідними зміями спадали вогкі прядки.
— Таки не стрибнула... — прохрипів знущально та покосився на келих з вином. — До речі, я спатиму і без снодійного, не варто було мені його підливати, — глузливо примружився й побіжно окинув саркастичним поглядом застиглу Леонілу в самій сорочці. В блакиті чоловічих очей на мить спалахнули іскри, але враз змінилися показовою байдужістю. — Можеш сама випити. З огляду на твій стан, не завадить... — важко зітхнувши, гвардіан рухнув на ложе горілиць.
— Та я би стрибнула, якби не ваша клята магічна сітка! — гнівно випалила дівчина, стискаючи кулаки. І як встиг відчути у вині снодійне зілля? Недарма кажуть, що цей вояка хитрий та передбачливий, ще й володіє напрочуд сильною магією... — Якщо посмієте бодай торкнутися мене, я... Переріжу собі горлянку! І ту сітку звелю прибрати! Чуєте мене?! — скрикуючи завзято, з люттю витріщилася на нерухомо лежачого гвардіана. Замість відповіді з його боку долинуло гучне хропіння. — Таки заснув... — кліпаючи розгублено, Леоніла так і стояла посеред покоїв. Чомусь охопило дивним розчаруванням. Вона ж налаштувалася на запеклу боротьбу, а здоровило просто заснуло! Ще й хропе так гучно, аж стіни здригаються... Подумки облаявши руде чудовисько, дівчина зрештою умостилася на канапі. Хоч в приміщенні й тепло, але плед би не завадив. На жаль, не знайшла. Лежачи, злісно покосилася на ложе... Хай там як, нізащо не ляже біля Вогнебурського! Згорнувшись клубком, неабияк втомлена Леоніла підклала під щоку долоньки та за кілька хвилин і сама забулася міцним сном.
