Спочатку:
На сторінку книги
— Гаразд, я подумаю над цим, — Вогнебурський мимоволі огладив поголене підборіддя й насупився. Авжеж, без бороди незвично. Роздивляючись його суворе обличчя, Леоніла задумливо хмикнула, чому ж це гвардіан поголився? Хоч і вважала, що йому краще без бороди, але компліментів нізащо не дочекається! Клятий упертюх! Була впевнена, що зуміє вмовити Вогнебурського взяти племінника на парад, а натомість він ще буде думати... Таке враження, наче вкотре волів помучити її, хіба ж важко просто сказати «так»?
— Довго не думай, бо Шон чекає на твоє рішення! — принцеса вимогливо підібгала губи й помітила, як в чоловічих очах вигравали лукаві бісики.
— І чому ж ти раптом вирішила заступитися за мого племінника? — він запитливо схилив голову набік. — Хочеш його задобрити, аби знову щось не втнув? До речі, Шон захоплюється зоологією, в його заповіднику чимало різноманітних тварин та комах, є навіть вогняні саламандри та павуки-птахоїди... — враз зауважив, що в немигаючому погляді дружини на мить промайнув страх. Вочевидь уявила, що подальші «сюрпризи» від Шона могли би бути значно гіршими, ніж кажан та чорнильні восьминоги...
— Просто мені шкода хлопчину! — злісно випалила Леоніла. — Він так чекав на той парад! Я завжди знала, що ти жорстокий і твердолобий, але щоб настільки... — показово відвела погляд й втупилася в магічний стовп, який щойно принесли воїни для тренувань. — Ти як той стовп... — процідила крізь зуби. — Незворушний... Так і кортить його магією знищити...
— Хто б казав! — Вогнебурський іронічно скривив губи. — У твердолобості ти мені не поступаєшся, Ніло... — прохрипів з наголосом на її скорочене ім’я, а принцеса аж мимоволі смикнулася. Вперше назвав її Нілою... Зазвичай звертався «Ваша Високість», «Леоніла», або й геть називав Крижиною! Чомусь те хрипке «Ніло» пробрало дивними мурашками, на мить навіть серце завмерло. Та чи не байдуже, як саме її називатиме те здоровило? Водночас принцеса помітила, що воїни на майданчику зиркали на неї з неабиякою цікавістю й навіть перешіптувалися з глузливими посмішками. Дикуни неотесані! Вочевидь люблять пліткувати не гірше, ніж жінки...
— Я піду, справ чимало! — буркнула Леоніла, не приховуючи роздратування. — Так і знала, що від тебе не слід очікувати чогось доброго! — розвернувшись, гордовито покрокувала алеями в бік замку, а спиною відчувала пекучий погляд Вогнебурського. Хай там що, бороду чомусь поголив... Невже після того зауваження, сказаного під дією отрути клятого кажана? Хіба чоловіку не байдуже до її слів та думки?
Після вечері Леоніла зручно умостилася на ліжку. Підібгавши під спину подушки, читала узятий з бібліотеки фоліант з заклинаннями крижаної магії. Насправді знала чимало тих заклинань, бо цікавилася наукою, проте сьогодні чомусь не могла зосередитися на важливій інформації. Сутужно зітхаючи, зрештою відклала фоліант та узяла з тумби книгу, жіночий роман «Сніг і попіл». Один з улюблених романів принцеси, у якому йшлося про вродливого, благородного принца з вишуканими манерами та хоробру магиню-простолюдинку, яка насправді виявилася особою зі знатного роду. Між героями спалахнуло пристрасне кохання, за яке вони боролися, також був і щасливий кінець цієї історії... Уявляючи ту героїню, Леоніла мимоволі порівнювала її з собою.
«Авжеж, їй пощастило, її обранець — принц... А в мене хто? Волохатий та неотесаний дикун? Хоч батько і пропонував мені різних кандидатів, але ж вони далекі від ідеалу! Випещені, худорляві й жалюгідні... Схоже, справжнє кохання існує лише у книгах, а мені тільки й залишається, що жити мріями...» — понуро хмикнувши, Леоніла вкотре перечитувала епізоди зі сценами кохання. З глибокої зажури раптом висмикнув стукіт у двері. Не встигла принцеса мовити бодай слово, як двері з гуркотом розчахнулися й за мить у приміщення вихором влетів захеканий Шон.
— Ваша Високосте! — скрикнув, радісно зблиснувши блакитними оченятами. — Дядько дозволив... — відсапуючись, схвильовано приклав долоньку до грудей. — Дозволив мені летіти з вами на парад! Навіть сидітиму з вами в одному магольоті! Ви зуміли його вмовити! — зиркав на Леонілу з невимовним благоговінням. — Рубі сказала, що ви сьогодні ходили на тренувальний майданчик та говорили з дядьком Фредом! Зазвичай він впертий та ніколи не змінює рішень, а ви... Зуміли...
— Так, Шоне. Я дійсно говорила з ним про тебе... — насправді Леоніла й сама здивувалася, що твердолобий гвардіан погодився узяти хлопчину на парад. — Він сказав, що подумає, але...
— Дякую! — випалив Шон й водночас покосився на кремові тістечка, що красувалися на тумбі, на срібній таці.
— Хочеш тістечко? Пригощайся, — підвівшись з ліжка, Леоніла навіть тепло всміхнулася, чомусь через радість хлопчини і в неї настрій покращився.
Не зволікаючи, Шон схопив тістечко та проковтнув, облизуючи замащені кремом губи.
— Смачно! — раптом наблизився до усміхненої принцеси й задумливо зиркнув на її смугасті руки. На жаль, смуги і плями після чорнильних восьминогів і досі не зникли. — Що ж... Як кажуть, послуга за послугу... Антурас блекос октопус антаре! — із цим дивним заклинанням випустив з пальців мерехтливі іскри магії вогню, які враз охопили оторопілу Леонілу, а коли розчинилися в повітрі, водночас зникли і чорні смуги на її шкірі. — Насправді я наділив тих восьминогів магією, щоб плями не сходили якнайдовше... — рудий шибеник винувато відвів погляд. — Скажімо, майже рік... А це заклинання й розблокувало ту магію, це своєрідний «пароль», який я вигадав... Пробачте... — опустивши голівку, важко зітхнув. Мабуть, відчував провину.
— Сподіваюся, ми порозумілися... — Леоніла й собі видихнула з невимовним полегшенням, оскільки неабияк хвилювалася через ті смуги. На щастя, зникли. Отож, до палацу вже попрямує зі спокійною душею та челядь не глузуватиме через її кумедний вигляд.
— Пробачте й за Річчі... Я знаю, що він вас вкусив, — хлопчина враз неабияк спохмурнів. — Він вас більше не чіпатиме, обіцяю! Він також постраждав, дядько обсмалив йому крило... — шмигнув носом, а Леоніла мимоволі здригнулася зі згадкою про ту істоту. — Він зараз в моєму заповіднику, йому вже краще... Слуги змайстрували для нього будиночок з дошок, без вікон, кажани люблять темряву...
— Сподіваюся, йому там затишно... — пробурмотіла принцеса, скрививши губи.
— Ще раз... Пробачте... — піднявши голову, Шон благально зазирнув їй в очі. — Бо я думав, що ви зла, жорстока... Неодноразово чув це від слуг, навіть від охоронців, а вони помилялися, також... — нервово стиснув кулачки. — Я не хотів, що мій дядько з кимось одружувався, бо якщо в нього з’являться діти, то він любитиме їх більше, ніж мене... — пролунало з невимовною гіркотою, в дитячих очах проступили сльози. — Я ж племінник, не рідний син, а дядько Фред... Він завжди мріяв про сина, якось говорив про це з воїнами, я підслухав. Дядько Фред казав, що хоче спадкоємців! — задумливо покосився на плаский живіт застиглої Леоніли. — А що буде зі мною? Дядько Фред мене тоді не любитиме, як раніше...
