Спочатку:
На сторінку книги
— І тобі доброго ранку, моє дорогоцінне чадо, — мабуть, у цьому приміщенні король був єдиний, в кого радісно сяяло обличчя. Ще й посміхався! Велично поправивши на собі синю мантію, розшиту золотистими візерунками, діловито кивнув на пишну сукню в руках застиглої покоївки. — Ось, донечко, твоє весільне вбрання! Найкращі модистки й кравчині королівства потрудилися на славу! У цій сукні будеш неперевершеною, мов богиня Лавиця...
— Я нікуди не піду! Заберіть ту сукню геть з моїх очей! Весілля не буде! — принцеса верещала, мов скажена, аж служниці у страху мимоволі позадкували до дверей, лише король рішуче застиг посеред приміщення, схрестивши руки на грудях. — Богами присягаюся! Я не вийду з цих покоїв!
— Мені покликати Вогнебурського? — вкрадливо мовив Його Величність та лиховісно вигнув смоляну брову. — Хочеш, аби знову тягнув тебе арканом? Що ж, можу і покликати... — покосився на двері, за якими стояли охоронці.
— Не треба! — Леоніла налякано округлила очі, бо розуміла, що батько може виконати погрозу. Йому геть байдуже, що єдина донечка зганьбиться! Притлумивши шквал гніву, принцеса неохоче підвелася з ліжка. Зрештою, варто подумати про майбутнє. Хоч як прикро, доведеться господарювати в маєтку Вогнебурського і не обійтися без служниць та фрейлін, до яких вже звикла. Впевнено наблизившись до них, Леоніла обвела всіх гордовитим, зверхнім поглядом. — Ти... Ти, ти і ти! — тицьнула вказівним пальцем в тих, кого воліла в майбутньому бачити біля себе. Зазвичай лише тикала, ніколи не зверталася по імені. — Поїдете зі мною після клятого весілля! І ти, звичайно, — владно вказала на покоївку, яка вже натерпілася від пихатої принцеси.
— Моя люба донечко... — величаво протягнув король, задумливо споглядаючи понурих служниць, які були не в захваті від перспективи залишити палац та надалі служити ненависній принцесі. — На відміну від тебе, я дорожу вірними, старанними слугами... Отож, я дозволяю служницям вирішити, хто саме захоче поїхати до маєтку Вогнебурського й служити тобі, — поважно кивнув на тих дівчат і жінок, які здивовано переглянулися між собою. — Хто з вас попрямує з Її Високістю? Збільшуватиму зарплатню вдвічі!
За мить в покоях запала гробова тиша. Вочевидь ніхто не бажав залишатися з Леонілою навіть попри велику зарплатню. Служниці й флейліни так і застигли біля стіни з опущеними головами, уникаючи пронизливого погляду грізної принцеси. Мовчали.
— Як бачиш, моя Ніло, ніхто не бажає, — король картинно зітхнув зі вдаваною зажурою. — Отже, вони залишаться в палаці... — вочевидь ця ситуація не здивувала правителя, донечка неабияк допекла усім!
— Ви... Чого мовчите?! — гримнула Леоніла на служниць, вперто очікуючи згоди, але ті ще нижче опустили голови й втупилися в килим. — Ваша Величносте... — розпачливо зиркнула на батька, який іронічно хитав головою та прицмокнув язиком. — Як же я... Буду без них?! — страх холодком пробіг по спині. Авжеж, капризна принцеса ще змалечку звикла до допомоги служниць!
— Не хвилюйся, моя дорогоцінна! — вигукнув правитель з показовим оптимізмом. — Я впевнений, в маєтку Вонебурського знайдуться для тебе і служниці, і фрейліни... Твій майбутній чоловік подбає про це!
— Ні... — видавши відчайдушний стогін, Леоніла нервово труснула смоляними локонами. Здоровило дбатиме про її затишок? Батько геть збожеволів! — Ви... — гнівно засичала до служниць, які притихли, мов миші, проте водночас ховали радісні погляди. Вже остаточно видихнуть з полегшенням, коли чванлива принцеса залишить палац. — Ви... Зрадниці! Ви усі...
— Ніло, годі тобі! — король втомлено махнув правицею. — Вони не зрадниці, вони повсякчас вірно тобі служили, виконували усі забаганки, капризи... Що ж, це питання врегульовано! — огладивши темну бороду, покосився на бліду Леонілу. — Донечко, тобі варто поквапитися... Попереду церемонія єднання у храмі, гості вже прибувають до палацу! Сподіваюся, обійдеться без витівок, — його голос раптом став різким, мов клинок із сталі. — Не хочеться червоніти перед поважними гостями, запрошеними з інших королівств, з мене вже досить! Поквапся! Служниці допоможуть тобі переодягнутися, — поправивши на голові золотий вінець, поспішно покрокував до виходу. Коли за ним захлопнулися двері, Леоніла щосили стиснула кулаки й за мить повільно перевела лютий погляд на заціпенілих служниць. Хай там що, їм доведеться ще переодягати цю фурію!
— Зрадниці... Не сподівалася від вас... — скреготнувши зубами, Її Високість рвучко стягнула з себе шовкову сорочку й кинула її на ліжко. — Чого стоїте, мов статуї?! — гарикнула до служниць. — Допоможіть, нарешті, вже умитися та одягнутися! — хоч як прикро, але доведеться йти до храму. Не хотілося, щоб за наказом батька Вогнебурський тягнув її на аркані... Зі згадкою про гвардіана всередині закипав вулкан нестримної люті. Титулу йому захотілося, земель? Та він пошкодує, що на світ народився!
