Спочатку:
На сторінку книги
— Ви? — змахнувши сльози, шмигнув носом. — Що вам треба? Хочете мене заморозити?! Дядько вже й без того покарав! Сказав, що не візьме на військовий парад! — з гіркотою закопилив губу, вороже зиркаючи з-під лоба.
— Ні, я не збираюся тебе заморожувати, — зітхнувши, Леоніла повільно наблизилася та опустилася на краєчок ліжка біля хлопчини, а той лише знічено кліпав. — Краще скажи... Чому ти мене так не злюбив? Що я тобі зробила поганого? Наче ж нічим не образила...
— Бо вас ніхто не любить! — випалив Шон з чисто дитячою безпосередністю. — Всі вважають вас злою, нестерпною! Хтось з воїнів дядька казав, що насправді усі жінки такі! Пихаті відьми! Навіть рідна матір мене покинула! Чим я їй не догодив? — в голосі було стільки болю, що Леоніла навіть не розгнівалася після цих образливих слів.
— Знаєш, не така я вже й зла, хоча мене за спиною називають Крижиною... — принцеса задумливо хмикнула й покосилася на понурого хлопчину. Дійсно чимось схожий на Вогнебурського... Виразом обличчя, поглядом, прямотою. — Що ж, спробую поговорити з твоїм дядьком та переконати, аби взяв тебе на парад... — насправді неабияк розчулили оті дитячі сльози, заразом не завадить подружитися з малим бешкетником, аби в подальшому уникнути небажаних «сюрпризів».
— Та невже? Ви й справді говоритимете з дядьком? — обличчя Шона витягнулося у подиві, в заплаканих оченятах зблиснула надія. — Благаю, поговоріть! Я так хочу на парад, так довго на нього чекав!
— Хоч твій дядько й твердолобий, але спробую його вмовити, — підвівшись, Леоніла діловито поглянула на застиглого хлопчика. — До речі, ти вже снідав?
— Ні, і не стану! Я відмовився від їжі! — відрубав малий бунтар. — Оскільки не попрямую на парад, моритиму себе голодом!
— Погана ідея, — принцеса докірливо похитала головою. — Якщо не їстимеш, то ослабнеш від голоду й не матимеш сил... А який же воїн без сили? Ти ж хочеш стати гідним воїном, чи не так? — на мить вловила в очах Шона вагання. — Що ж, звелю слугам, аби принесли тобі сніданок! Пообіцяй, що гарно їстимеш, а я тим часом побесідую з нашим гвардіаном, гаразд?
— Обіцяю... — неохоче зронив Шон. Хоч наразі зиркав на Крижину з недовірою, але між нею та маленьким вогневиком з’явилася тонка ниточка взаєморозуміння.
Сповнена рішучості, Леоніла попрямувала надвір. Крокуючи довгими алеями та кутаючись у хутряний плащ, наблизилася до тренувального майданчика, де кілька воїнів під наглядом Вогнебурського намагалися вогняними блискавками спопелити магічний стовп, насичений ворожою енергією білого вогню. Чоловіки немов змагалися, хто з них сильніший. Схрестивши руки на грудях, гвардіан застиг осторонь з оголеним торсом та у вохристих шкіряних штанах. Хоч надворі й зима, але суворого вогневика геть не лякав холод. Легкий вітерець плутався у мідній гриві, а принцеса враз зауважила, що чоловік поголив бороду. Боги, та невже? Той ведмідь наче помолодшав! Вперше зауважила його широкі вилиці, чітко окреслені губи, вольове підборіддя...
— Більше магії! Додайте потрійне сплетіння потоків, як я вас вчив! — гарикнув Вогнебурський до воїнів, які атаками блискавок частково спопелили нещасний стовп. — Наразі ви не знищили усю магію білого вогню! Без потрійного сплетіння у битві не обійтися! — активувавши власну магію, гвардіан обрушив на стовп вогняний шквал потоків, а Леоніла мимоволі замилувалася цим проявом потужної сили. Саме цієї миті Вогнебурський був дійсно схожий на могутнього бога, який нещадно спопеляє магією уявного ворога. Недарма батько-король вважає його найсильнішим магом королівства!
За кілька секунд від стовпа залишилося лише згарище. Під схвальні вигуки воїнів двоє чоловіків тягли з казарми новий стовп, аби інші продовжували тренуватися. Змахнувши з обличчя мідне пасмо, гвардіан витер долонею піт з чола й раптом помітив дружину, яка застигла за кілька метрів від майданчика.
— Продовжуйте тренування! — змахнувши правицею у бік воїнів, неабияк здивований вогневик попрямував до принцеси. Чому ж раптом прийшла? Досі ніколи не навідувалася на тренування.
— Вітаю, Леоніло! Щось трапилося? — з тривогою втупився в неї сталевою блакиттю зіщулених очей. Вочевидь знову прийшла скаржитися на негаразди життя...
— Хотіла поговорити, — хоч як дивно, в її голосі не відчувалося звичної злоби, гвардіан навіть з цікавістю вигнув руду брову. — Про Шона... Я хочу... Навіть наполягаю, щоб хлопчик попрямував на військовий парад! — як завше, промовляла владно, навіть задерла підборіддя.
— Він покараний! — відрубав чоловік. — Досить з мене його витівок! — водночас задумливо насупився. Чому ж раптом дружинонька стала такою доброю до Шона? Невже вирішила з ним потоваришувати?
— Чому ти такий черствий? — обсидіанові дівочі очі немов душу пропалювали. Очі, які неодноразово доводили до сказу. — Я навіть вмовила Шона, аби поїв! До того ж, вже на нього не гніваюся через ті витівки, я пробачила... Він так чекав на той парад! Дозволь, щоб попрямував з нами! — Леоніла навіть благально приклала долоньку до власних грудей, а ошелешений Вогнебурський на мить завмер у подиві. Вперше чув, щоб пихата Крижина про щось просила, бо завжди лише кричала й наказувала...
