Спочатку:
На сторінку книги
На злітному майданчику неподалік від воріт королівської фортеці вже очікував військовий маголіт Вогнебурського. Цей транспорт являв собою сферичну кабіну з товстого непрозорого й чорного скла. Ззовні на ній красувався герб роду гвардіана, також виблискувало зображення стилізованих язиків полум’я, насправді ця магічна золота фарба служила й додатковим захистом від холоду та від впливу сторонньої магії.
Зупинившись біля магольота, Вогнебурський активував відповідний артефакт й за мить дверцята від’їхали вбік.
— Прошу, — хрипко зронив до заціпенілої дружини, яка з ненавистю зиркала на той маголіт, мов на пастку. Звісно, на злітний майданчик молодят супроводжували гості, слуги, також і король з королевою. Неабияк озлоблена принцеса навіть не обернулася до них, не попрощалася, в серці клекотала гірка образа на весь світ. Гвардіан простягнув правицю, аби допомогти Леонілі залізти у транспорт, але вона демонстративно проігнорувала чоловіка. Злісно підхопивши пишний низ сукні з кринолінами, зрештою втиснулася у прохід та розпачливо рухнула на м’яке сидіння, обшите чорним оксамитом. Попрощавшись з гостями й монаршим подружжям, Вогнебурський увійшов слідом і втомлено розвалився навпроти насупленої дружини. Відкинувши з чола мідне пасмо, розстібнув верхні ґудзики мундира.
— Злітаймо! — буркнув до пілота, який сидів у передньої частині кабіни, за мить транспорт піднявся в повітрі. До фортеці Вогнебурського молодят супроводжували королівські магольоти з охороною, у кілька з них завантажили речі Леоніли, також слідом летіли й гості вогневика.
Усю дорогу Леоніла і гвардіан сиділи мовчки, показово відвернувшись до вікон. Здавалося, вони радше споглядатимуть численні зорі у вечірньому небі, ніж дивитимуться одне на одного. За годину подорожі попереду вдалині виринули у темряві високі мури фортеці, зведеної з вохристого каменю — тверда гірська порода, наділена захисною магією.
«Ось і лігво бородатого звіра...» — Леоніла нервово смикнулася, напружено вдивляючись в темряву. На тлі високих мурів виблискували вогниками численні лампадки, у бійницях фортеці виступали магічні гармати. Охоронці, що чатували в надбрамній вежі, нейтралізували захист та впустили прибулі магольоти, за кілька хвилин транспорт приземлявся на широкий злітний майданчик, оточений вогняними стовпами-ліхтарями.
Вогнебурський вийшов з магольоту першим. Не зважаючи на супротив норовливої дружини, підхопив її за талію, мов пір’їнку й поставив на ноги. Щось злісно буркнувши під ніс, Леоніла напружено роззирнулася довкола. Прибулі гості неквапливо прямували алеями в бік замку, серед них був і Шон, який помчав першим, а слуги вже вивантажували речі принцеси.
— Вітаю з одруженням, наш гвардіане! — до Вогнебурського наблизилася дебела жінка середніх літ у синій сукні з глибоким вирізом. Здавалося, за мить її принади вистрибнуть назовні. На широченну спину спадала руда й ріденька коса, а рум’яне обличчя, вкрите ластовинням, розпливлося радісним усміхом. — Нарешті ви прибули! — за мить цупкий погляд сірих очей зупинився на принцесі. Схиливши голову набік, та пишнотіла жінка безцеремонно її роздивлялася. — Вітаю... Ваша Високосте...
— Вітаю, Берно, — Вогнебурський тепло всміхнувся кінчиками губ та перевів погляд на Леонілу. — Це Берна, моя управителька, — представив жінку.
— Як ви й звеліли, я все приготувала! Подружні покої, балію! Вже й воду нагріли артефактом! — звітувала Берна, продовжуючи зиркати на обраницю хазяїна з відвертою цікавістю.
— Сподіваюся, хоч матиму тут гідних служниць... — зневажливо пробурмотіла Леоніла й гордовито задерла підборіддя.
— Так, вам прислуговуватиме Еоланта... Сподіваюся, впорається, — Берна скептично хмикнула. Схоже, не вельми раділа новій чванливій господині. — До шлюбної ночі все готово... — покосилася на Вогнебурського з часткою співчуття. — З вашого дозволу, піду. Треба ще гостей влаштувати на ночівлю! — після стриманого кивка гвардіана розвернулася й швидко покрокувала алеями до замку.
Цієї миті неабияк напружена Леоніла вже не думала про якусь Еоланту, про геть позбавлену гарних манер управительку. Шлюбна ніч... Ні! У жодному разі руде здоровило її не торкнеться! Оскільки магією його не здолати, спробує підсипати у напій снодійне зілля, яке носила при собі. Якщо зуміє приспати того ведмедя, то сьогодні видихне з полегшенням, а далі щось вигадає.
До подружніх покоїв Вогнебурський супроводжував дружину особисто. Впевнено крокував довгими й тьмяними коридорами замку, мов на військовому параді. Охоплена гнівом принцеса була змушена прискорити крок, аби встигати за чоловіком. Зрештою, раптом зупинилася позаду нього й злісно видихнула. Ще буде за ним бігати?! Помітивши, що дружинонька відстала, гвардіан розвернувся з військовою виправкою та за мить рвучко підхопив на руки ошелешену Леонілу.
— Бачу, ти втомилася, — прохрипів їй в маківку, вже й перейшов на «ти». — Бігати за мною однаково не станеш, то я і сам можу віднести...
Опинившись в лапах рудого звіра, дівчина на мить завмерла у дивному відчутті. Не зважаючи на страх і вогняну лють, водночас почувалася, мов неслухняне дитя, яке збиралися заколисувати на руках. Мимохіть почула, як за щільною тканиною мундира стугоніло чоловіче серце, мов велетенський молот. Здавалося, за секунду вистрибне з грудей Вогнебурського та гепне їй по голові.
— Прийшли... — штовхнувши ліктем двері, гвардіан увійшов в приміщення й поставив принцесу на ноги, неначе тендітну статую. Зиркнувши довкола, вона побіжно зауважила на широченному ложі барвисті пелюстки троянд й аж смикнулася мимохіть. Авжеж, дрібка романтики у цьому «лігві»... Обшиті деревом стіни прикрашали шкури диких тварин, також щити і трофейна зброя. З декоративної балки стелі звисали світильники, що нагадували пащі хижаків. Над порталом каміна опудало ведмежої голови дивилося пустими очницями, мов стежило за усім, що відбувається в кімнаті.
— Крижаний бог... — судомно видихнувши, Леоніла нервово ковтнула. — Це... Подружні покої? Радше схоже на катівню... — на Вогнебурського намагалася не дивитися. Склавши руки на грудях, він застиг за кілька кроків кремезною скелею. — Ви хоч звеліть, аби... Покликали служницю... Мені ж треба... Переодягнутися... — затинаючись, смикнула пальцями за низ сукні. — Корсет, криноліни... Сама це не скину, також... Де тут купальня?
— Купальня там, — гвардіан кивнув на двері позаду дівчини. — Еоланту сьогодні вже не кликатиму, вона й без того втомилася, служниця нам не знадобиться, — мовив вкрадливо, хитро мружачи очі. — Я й сам впораюся, без служниці... Хіба складно розшнурувати корсет? І не такі «магічні сплетіння» доводилося розплутувати...
