Спочатку:
На сторінку книги
Принцесі наснилося, що її вкутало теплими хвилями. Було так затишно, немов якась невідома сила дбайливо огорнула м’яким коконом, з якого не хотілося виринати... Іще наснився Вогнебурський. Наче тримав на руках і заколисував, як дитину, а вона навіть розімліла від дивного умиротворення та відчуття захищеності, але... Раптом воїн поставив її на ноги, в блакитних очах спалахнула злоба з часткою гіркого болю. Опісля Фредерік розвернувся та почав віддалятися, а Леоніла ледь стримувалася, аби не кинутися слідом, наче втрачала щось вагоме, дорогоцінне...
Розплющивши повіки, принцеса враз нервово смикнулася. Хоч як дивно, насправді лежала під м’якою ковдрою на подружньому ложі.
— Це... Що відбувається? — рвучко підвівшись, збентежено роззирнулася. За віконними шибками лагідно виблискувало денне світило, а Вогнебурського в покоях не спостерігалося. Схоже, він вночі переніс сплячу дружину на ложе, а вранці вже десь звіявся. До реалій нового життя повернув стукіт в двері. — Увійдіть! — гарикнула Леоніла, натягуючи ковдру до підборіддя.
За мить на порозі постала худенька русява дівчина, яка несміливо увійшла в приміщення.
— Вітаю, Ваша Високосте... Я Еоланта, ваша служниця, — боязко зиркала на насуплену хазяйку сірими очима.
— Служниця?! Нарешті! — Леоніла віджбурнула ковдру й підвелася з ліжка. — Приготуй мені вбрання для ранкової трапези, також балію! І поклич іще когось! Це нечувано, аби в мене була лише одна служниця! — грізно втупилася в знічену дівчину.
— Але... Наразі вам прислуговуватиму лише я... — пробурмотіла Еоланта, відводячи погляд. — Також... Яку саме сукню підготувати? У вас їх чимало, а вони ще у валізах...
— Крижані боги! Кого мені прислали?! — гнівно верескнула принцеса. — Ти навіть в сукнях не тямиш! Забирайся геть та скажи, аби мені прислали іншу служницю! Геть!
Ледь стримуючи сльози, Еоланта стрілою кинулася за двері. Пощастило, що хоч не заморозили магією!
— Клятий маєток, кляті недолугі слуги! Усе доводиться робити самій! — зі злісним гарчанням Леоніла кинулася до валіз, які вчора принесли до покоїв. Довелося ритися самотужки та шукати потрібне вбрання. За кілька хвилин довкола тремтячої у гніві принцеси лежали гори одягу. Навіть не навідавшись до купальні, вона квапливо натягнула на себе зручну смарагдову сукню й причесавши коси, вискочила з покоїв в коридор.
— Де гвардіан Вогнебурський?! — не вітаючись, зревіла до двох охоронців, а ті розгублено вирячилися на нову хазяйку, немов на біса.
— Наш... Гвардіан у бенкетній залі, щойно повернувся з тренування... Незабаром трапеза... — пробурмотів один з чоловіків.
— То чого витріщився?! Проведи мене туди! — принцеса аж закипала у гніві. Неабияк кортіло накинутися на Вогнебурського зі шквалом претензій. Не досить того, що підступно зник, ще й прислав недолугу служницю!
Стиснувши губи, охоронці мовчки переглянулися, послали ж боги хазяйку... Зрештою, Леонілу супроводили на перший поверх до бенкетної зали. Влетівши у приміщення розлюченою фурією, вона за мить застигла, приголомшена тим, що побачила.
Хоч Леоніла не завжди виказувала гарні манери, але змалечку звикла до шанобливого ставлення оточуючих, до певних правил та етикету. Під час будь-якої трапези її зустрічали з пошаною і благоговінням, наче увесь світ обертається лише навколо пихатої принцеси, але... Не сьогодні.
Саме цієї миті слуги підносили до столу пінний ель та страви, здебільшого запечене м’ясо, а залою носилися двоє воїнів, які намагалися поцілити магією у рухомі настінні мішені. Ковтаючи ель, на лавках величаво розвалилися кілька спітнілих чоловіків, серед них був і Вогнебурський. Вочевидь вони щойно повернулися з тренувань та не встигли переодягнутися.
— Та хто ж так цілиться?! З такою реакцією вас у битві підсмажать, мов зайців! — завзято горлав хтось з воїнів під загальний регіт та вигуки.
— Наразі це лише мішені, а завтра можуть бути маги білого вогню, — гвардіан спорожнив кухоль та різко підвівся. — Ви, обоє! — прохрипів до вояк, які так і не зуміли влучити в мішені. — Вам варто більше тренуватися і щодня! З такою підготовкою навіть наближатися не дозволю до поля битви! — вийшов з-за столу та зупинившись навпроти мішеней за кілька метрів, випустив з долоні вогняну блискавку. Враз влучив в одну з тих рухомих мішеней, а опісля уразив іншу. Усе показував на власному прикладі. Кожен рух був зважений і чіткий. За мить нещасні мішені перетворилися на попіл, що осипався на підлогу.
— Як завжди, наш гвардіан неперевершений! — схвально гарикнув один з воїнів за столом, а решта гучно плескали в долоні.
— Що ж, сідайте трапезувати, на сьогодні досить! — суворо зиркнувши на двох понурих невдах, Вогнебурський жестом покликав їх до столу. — Якщо за тиждень не буде кращого результату, то підете працювати військовими кухарами, мені не потрібні марні жертви під час битви, — обернувшись, лише зараз помітив Леонілу, яка застигла біля входу з округленими очима. — Ласкаво прошу за стіл, Ваша Високосте, — кінчики губ смикнулися у скептичній посмішці. — Ось і моя законна дружина, обраниця серця! — мовив до притихлих воїнів, хоча в цих словах відчувався їдучий сарказм. — Що ж, дружинонько, сідайте за стіл! Заразом ближче познайомитеся з моїми вірними підданцями...
— Ні, дякую... — засичала Леоніла, люто зіщуливши обсидіанові очі, які аж палали, мов розжарені вуглини. — Я... Трапезуватиму в покоях... Також звеліть, щоб надалі до мене не присилали ту недолугу служницю Еоланту, нехай знайдуть іншу! Тямущу! І покличте до мене управительку, негайно! — ледь опановуючи вихор люті, вона гордовито задерла підборіддя та поспішно покинула бенкетну залу. Ще бракувало поважній принцесі трапезувати з тими дикунами!
— Схоже, шлюбна ніченька не вдалася... — хтось з воїнів стиха пирхнув, але враз замовк, зустрівшись з грізним поглядом гвардіана. Опустивши голови, чоловіки втупилися в кухолі. Усім відомо, що Вогнебурський одружився за наказом короля, також усі знали про норов донечки монарха. Що ж, наразі невідомо, кому варто співчувати більше — тій дівиці, чи гвардіану, який також не поступався гонором та нестерпним характером.
