Спочатку:
На сторінку книги
— Мій гвардіане, Її Високість прогнала Еоланту, бідолашна примчала до мене в сльозах! — управителька Берна скрушно зітхала. — Що робити? Шукати для неї нову служницю? Та й де шукати? В нашому маєтку дівчата не навчені прислуговувати принцесі... — зі згадкою про Леонілу невдоволено скривилася. — Доведеться якось терпіти таку господиню...
— Що ж, Берно... — Вогнебурський раптом хижо примружився, готуючись до чергового раунду «битви» з нестерпною скалкою. — Скажи своїй донці Рубі, аби навідалася до моєї дружини. Буде їй прислуговувати...
— Рубі?! Боги вогню! — Берна вирячилася на хазяїна, мов на божевільного. — Хоч моя донька і вправна, але... Зважаючи на її характер... Вони ж зжеруть одна одну!
Рубі була донькою управительки, норовом не поступалася принцесі. Годі й казати, її навіть челядь боялася. Дівчина володіла сильною магією вогню, у гніві могла й присмалити! Також була моторною, вправною, встигала скрізь. Завзято допомагала матері, у маєтку була її «правицею».
— Якраз твоя Рубі впорається, — очі гвардіана зблиснули у запалі дикого передчуття наслідків цього наказу. — Якщо не Рубі, то доведеться моїй ненаглядній обраниці обійтися без служниць!
— Гаразд... — Берна скептично зіщулила сталево-сірі очі. — «Порадую» Рубі... Скажу, щоб навідалася до Її Високості...
Злісно втупившись в розкиданий на підлозі одяг, Леоніла стояла посеред покоїв та нагадувала сплячий вулкан, який за мить вибухне магмою. Коли в двері постукали, гарикнула:
— Увійдіть!
До покоїв впевнено увійшла дебела дівчина у коричневій сукні, радше схожій на балахон. На суворому обличчі, обрамленому мідними кучерями, й натяку не було на страх чи покору, в сірих очах застигла холодна рішучість. Складалося таке враження, наче тут господиня саме вона.
— Я ваша нова служниця Рубі, — мовила, не вітаючись. — Гвардіан звелів прийти мені до вас, — її голос був грубим і низьким, наче в чоловіка. — Як бачу, спершу необхідно розібратися з цим безладом, — діловито кивнула на гори розкиданого одягу. — Боги, скільки ганчір’я! Стільки одягу не зносити й за все життя! І навіщо стільки одній людині? — цокаючи язиком, задумливо похитала головою.
— І звідкіля ти така узялася? Чи не забагато собі дозволяєш? — принцеса вп’ялася в зухвалу дівицю лютим поглядом. — Я не хочу, щоб ти мені прислуговувала! Нехай іншу знайдуть! — злісно пирхнула й тупнула ногою.
— Іншої не буде! — різко відрубала Рубі, схрестивши руки на грудях. — Гвардіан так і сказав... Якщо не я, то ніхто! — переможно задерла підборіддя й шмигнула кирпатим носом. — Або я вам прислуговуватиму, або вже якось самі впораєтеся! І без вас в маєтку роботи чимало...
— Ти... — Леоніла гучно видихнула, ледь стримуючи шквал люті. Хай там що, перспектива залишитися без служниці насправді жахала, а руде чудовисько могло це влаштувати. — Гаразд... — засичала, мов змія. — Склади мій одяг... Також приготуй балію, бо хочу скупатися, опісля принеси мені сніданок, — опустившись на ліжко, не зводила напруженого й злісного погляду з надто самовпевненої Рубі, яка почала швидко складати одяг принцеси та розвішувати на плечиках у шафі. Леоніла вирішила наглядати за цією дівицею, аби часом щось не поцупила. Хтозна, чого сподіватися від слуг Вогнебурського? У цьому триклятому маєтку нікому довіряти не варто...
Розвісивши одяг принцеси, Рубі швидко набрала у балію води та активувала нагрівальні артефакти.
— Рушники приготувала, — буркнула, виходячи з купальні. — Десь за пів години вода нагріється. Сніданок для вас принесуть. Якщо щось іще знадобиться, покличете, — кивнула на артефакт виклику, що являв собою опуклий настінний кристал. Ігноруючи пекучий погляд хазяйки, з гордо піднятою головою залишила покої.
Поки нагріється вода, Леоніла вирішила прогулятися по замку, заразом варто притлумити гнів та усе обміркувати. На відміну від покірних фрейлін в палаці, нова служниця геть не радувала. Схоже, Вогнебурський вирішив зробити життя дружини нестерпним, але й вона не стане покірно терпіти таке свавілля. Гаразд, іще покаже, хто тут хазяйка! Охоплена бурхливими роздумами, принцеса злісно крокувала коридорами замку. Водночас відмітила, що у цих катакомбах не завадить постелити на підлозі килимові доріжки, також і понурі стіни необхідно прикрасити яскравими картинами, бо цей клятий маєток схожий на в’язницю. Що ж, хай-но приведе себе до ладу, тоді покличе управительку, з якою й обговорить усі важливі питання.
Повертаючись до покоїв, принцеса раптом помітила Шона. Роззираючись, мов злодій, він за мить зник за поворотом коридору. І що ж тут робить хлопчисько? Невже шпигує за нею? Також біля дверей покоїв не спостерігалося охоронців, натомість вони стояли біля віддаленого вікна й про щось сперечалися. Геть знахабніли!
— Ви! — гарикнула Леоніла до чоловіків. — Забули про свої обов’язки?! Ви повинні охороняти покої!
Припинивши балачки, охоронці враз наблизилися й винувато опустили голови. Злісно блимнувши на них очима, Леоніла влетіла в приміщення й грюкнула дверима. Сподівалася, хоч купання вгамує спалах гніву. На щастя, вода вже нагрілася. Окинувши поглядом купальню, принцеса невдоволено скривилася. Це приміщення також здавалося не вельми затишним, голі кам’яні стіни, на вікні товсті ґрати... Таке враження, наче й дійсно запроторили до в’язниці. Хоч радувало, що витесана з мармуру балія була великою. Авжеж, у малій би руде здоровило не вмістилося! На поверхні води виблискували бульбашки ароматної піни, в теплому повітрі витав тонкий аромат хвої, улюблені пахощі гвардіана. Леоніла вже запам’ятала цей запах. Хоч насправді й приємний, проте для неї був ненависним, оскільки нагадував про руде чудовисько.
Скинувши одяг, принцеса з неабиякою насолодою занурилася в балію та блаженно заплющила очі. Боги, яке щастя! Нарешті хоч помиється... На мить навіть гнів вщухнув, змінюючись умиротворенням, купання завше допомагало розслабитися. Десь близько години Леоніла ніжилася у теплій водичці. Здавалося, ніщо не могло зіпсувати цю блаженну мить, але... Не так сталося, як гадалося.
