Спочатку:
На сторінку книги
— Ви... Усі... Щезніть негайно... — Леоніла засичала у гніві, мов гадюка. Як завжди, в усіх бідах звинувачувала інших, хоча цієї миті у глибині душі сердилася й на себе. Невже озвучила те, чого вперто ніколи не бажала визнавати? Ще й назвала того дикуна красенем, богом Льодо! Та вона ж повсякчас воліла роздерти його на шмаття, заморозити!
— Дозвольте оглянути ваше уражене плече, де укус кажана, — хай там що, цілитель виконував свої обов’язки. — Укус необхідно обробити зіллям, аби знешкодити рештки отрути...
Злісно пирхнувши, Леоніла мовчки стягнула тканину й оголила плече, на якому ще й красувалися чорні смуги від чорнильних восьминогів. Маріус тонким шаром наклав мазь, опісля приклав невеликий компрес. Стиснувши губи, принцеса намагалася не дивитися на законного чоловіка, який нерухомо застиг осторонь. Боги, як же соромно! Як дивитися йому в очі? Не виключено, що тими словами неабияк потішила його самолюбство...
Коли цілитель пішов, гвардіан важко зітхнув, задумливо втупившись в шибку. Хоч як дивно, не глузував, не знущався.
— Відпочивай, — хрипко зронив і також покинув покої, залишаючи геть розгублену Леонілу на самоті з вихором думок.
Звісно, Вогнебурському було не до сну. Насамперед варто приструнити Шона, який геть відбився від рук. Отож, рішуче покрокував коридорами замку до дитячої кімнати. Не стукаючи, різко штовхнув двері та зауважив, що Шон наразі не спить. Визираючи у відчинене вікно, хлопчина неначе когось шукав у вечірній темряві. Почувши скрип дверей та важкі кроки дядька, враз обернувся й вирячився на грізного вояку, в блакитних оченятах застигла тривога.
— Мій Річчі десь зник... — Шон розпачливо шмигнув носом. — Не відгукається... Я ж його навіть приручив...
— Річчі? Це часом не той гостровухий кажан, який напав на Леонілу? — вкрадливо поцікавився Вогнебурський, спопеляючи племінника гнівним поглядом.
— Таки... Напав? — замість очікуваного каяття в голосі малого бешкетника промайнув відвертий подив. — Та невже? Моє заклинання подіяло...
— Заклинання?! — зревів дядько, вибухаючи люттю. — Шоне! Не сподівався від тебе такого! Той кажан неабияк налякав Леонілу, ще й вкусив! Це не жарти, довелося кликати цілителя!
— Дядьку Фреде! Ви ж самі казали вашим воїнам, що та Крижина нестерпна! Я також в цьому переконався! Справжня відьма! — випалив хлопчик, виправдовуючись. — Я лише хотів її налякати...
— Досить, Шоне! Хоч яка Леоніла, але вона моя законна дружина і господиня маєтку! Якщо після витівки з чорнильними восьминогами я змовчав, то сьогодні ти перейшов межу! — загрозливо гарикнув гвардіан, аж Шон мимоволі здригнувся й позадкував. Ще ніколи дядько так на нього не сварився!
— А що... З моїм Річчі? Ви його вбили? — в дитячих очах раптом зблиснули сльози. Схоже, хлопчину не так хвилювало здоров’я Леоніли, як доля крилатого улюбленця.
— Міг би й вбити, хоча трохи підсмажив, — уїдливо прохрипів Вогнебурський. — Твій Річчі шуснув у вікно. Мабуть, злякався. Що ж, це твоя вина... Разом з моєю дружиною постраждав і твій клятий кажан! — грізний голос загрозливо зривався на гарчання. — Ти покараний! Отож, не підеш на військовий парад, сидітимеш в маєтку! Розбалував я тебе...
— Дядько Фреде, ні! Я хочу на парад! — відчайдушно скрикнув Шон, стискаючи кулачки, але дядько був невблаганним. Не зронивши й слова, відразу покинув дитячу кімнату. Розумів, що найгірше покарання для неслухняного племінника — не брати з собою на урочистий військовий парад, який за тиждень відбудеться в столиці королівства.
Наступного ранку Леоніла прокинулася з першими променями висхідного світила Лав. Хоч як дивно, гарно виспалася. Потягнувшись на ліжку, враз пригадала кажана й мимоволі покосилася на балдахін, де учора звисало те моторошне створіння. Про те, що наговорила Вогнебурському, навіть і згадувати не хотіла... Як завжди, Рубі принесла сніданок та допомогла принцесі привести себе до ладу.
— Як ваше самопочуття після вчорашнього? — поцікавилася служниця в застиглої біля дзеркала хазяйки. — Усі в маєтку лише й говорять про того кажана, який на вас напав... Гвардіан навіть покарав Шона, той відучора не виходить з кімнати та відмовляється трапезувати...
— Так йому і треба! — буркнула набундючена принцеса. — Не дитина, а справжнє лихо! Краще нехай мені на очі не трапляється! — злісно хмикнувши, поправила перед дзеркалом смоляні локони.
— Дарма ви так... — Рубі задумливо зітхнула. — Хоч Шон і шибеник ще той, але мені його насправді шкода... Його батько загинув у битві, а матір покинула...
— Ще стану його жаліти! — Леоніла і досі закипала від люті. Не досить чорнильних восьминогів, ще й напад кажана. Плече пекло після укусу, а чорні смуги на тілі вперто не зникали. Хоч вже й кортіло навідатися до палацу, але як з’явиться на людях у такому вигляді? Хай там що, плями на обличчі не приховати навіть під шаром косметики.
Після сніданку Леоніла вирішила прогулятися, вдихнути свіжого повітря. Гордовито крокуючи коридорами замку, якраз проходила повз покої Шона й почула звідти гіркий дитячий плач. Хоч і сердилася на того шибеника, але раптом зупинилася біля дверей, чомусь навіть серце мимохіть здригнулося... Хлопчик так жалібно плакав! Звісно, принцеса могла би й піти далі, ігноруючи дитячий плач, але раптом піддалася пориву співчуття. Незчулася, як різко штовхнула двері та увійшла в кімнату. Сидячи на ліжечку, заплаканий Шон здригнувся з несподіванки та за мить у подиві витріщився на ненависну Крижину.
