Спочатку:
На сторінку книги
В королівстві Айвертарія панувала зима, період влади крижаного бога Льодо. Вважалося, що саме він вкриває ліси і долини пухким килимом снігу, а природа у цій порі року відпочиває. Зазвичай жителі королівства з нетерпінням очікували літа — теплі місяці богині Лавиці. Вона й наділяла магів енергією вогню, як і Льодо — крижаною. В Айвертарії зводили храми на честь обох богів, їх вшановували як і крижані маги, так і маги золотого вогню. Льодо і Лавиця символізували кригу і вогонь, дві нероздільні енергії, що вибудували світ.
На території королівського палацу розташовувався храм, зведений з білого мармуру, круглу споруду оточували високі колони з зображеннями Льодо й Лавиці.
На відміну від інших, Леоніла навідувалася до храму нечасто, з’являлася лише під час урочистих церемоній. Вона вважала, що богів можна вшановувати і подумки у ранкових коротких молитвах, або перед сном. Навіщо повсякчас ходити до храму, якщо Льодо й без того обдарував сильною магією? Звісно, принцеса вважала себе особливою! І сьогодні довелося туди прямувати мимоволі, неначе тягли невидимим арканом... Хоч кожний крок давався важко, але Леоніла йшла з гордо піднятою головою, як і личить принцесі, та насправді була ладна розридатися від несправедливості жорстокої долі. Позаду велично крокували батьки, король і королева. Згідно зі звичаєм, супроводжували дорогоцінне чадо до вівтаря. Принцеса не дивилася на численний натовп урочисто вбраних гостей, цей натовп немов розпливався суцільною плямою, натомість її крижаний погляд ще на відстані протинав з відвертою ненавистю знайому кремезну постать... Вогнебурський вже очікував біля мармурового вівтаря з висіченими сріблястими рунами. Вбрався в святковий червоний мундир з золотими ґудзиками та вохристі шкіряні штани. На спину спадали мідні пасма, мов язики магічного полум’я. Суворий гвардіан прикипів немигаючим поглядом до тієї особи, з якою незабаром поєднає власну долю. Ось вона, наближається з таким виглядом, немов ведуть на страту. Хай там що, вродлива... На принцесі красувалася пишна сукня з блакитного атласу та з глибоким декольте, корсет і верхня спідниця розшиті дрібними діамантами, на шиї й зап’ястках виблискували вишукані дорогоцінності. Від холоду захищала білосніжна пелерина, обшита хутром, до неї також кріпився невеликий зігріваючий артефакт. Як завше, Леоніла коси розпустила, не любила високих зачісок, на смоляних локонах сяяла синя пудра. На мить вояка застиг, приголомшений дівочою вродою, немов перед ним розпустилася дивовижна блакитна квітка, але не варто забувати, що ця квіточка колюча, небезпечна... Страшно й торкатися — враз випустить шипи!
Наблизившись до гвардіана, Леоніла злісно пирхнула. Показово відвернулася та втупилася у вівтар, наче ладна була самим лише поглядом пропалити в мармурі діру. Навіщо ж батько влаштував цю виставу? Невже гості, які фальшиво та улесливо посміхаються, не розуміють, як сильно вона ненавидить оте здоровило?
За хвилину перед молодятами постав худорлявий жрець з величезним фоліантом, а принцеса протнула його таким вбивчим поглядом, аж той мимохіть смикнувся. Зрештою, йому довелося розпочати церемонію єднання...
— Оголошую вас чоловіком і дружиною! — мовивши це, жрець видихнув з полегшенням. За мить поверх вівтаря руни спалахнули золотистим сяйвом, як доказ, що боги схвалили шлюб. Зазвичай схвалювали, даруючи магам право вибору. — Вітаю... Льодо і Левиця благословили цей шлюб! Нехай між подружжям завше панує мир і злагода! — після таких слів жерця Леоніла аж зубами скреготнула... Мир і злагода? Чи розуміє служитель храму, що миру ніколи не буде, а в маєтку Вогнебурського розпочнеться запекла війна? — Що ж, чоловік може... Поцілувати дружину! — наче й стандартна фраза після завершення церемонії, але принцесу аж перекосило. Хто ж того жерця за язик тягнув? Хіба ж не бачить, що наречена ладна вибухнути магією? Не встигла Леоніла подумки облаяти жерця, як за мить її вкарбували в твердь широченних грудей, а вуста обпекло розжареною лавою. Боги, осоружне здоровило її цілує! Авжеж, Леонілу вперше в житті цілував чоловік... Не лагідно в щічку, як батько перед сном, а по-дорослому, в губи! Хіба ж це поцілунок? Ні, радше це вогняний буревій, що зносив усі видимі й невидимі перепони! На кілька секунд у Її Високості мимохіть аж запаморочилося в голові, під ногами немов розпливалася кам’яна підлога, а тілом прокотилися хвилі жару... Що відбувається?
Ледь опанувавши себе, Леоніла уперлася долоньками в чоловічі груди, та легше навіть скелю відсунути, ніж клятого Вогнебурського! Помітивши натяк на супротив, вояка неохоче відсторонився, наче нічого й не було. Задоволено хмикнувши, облизнув губи. Здавалося, йому геть байдуже, що очі вже законної дружиноньки аж іскрили дикою люттю...
— Як ти посмів? Що ти собі дозволяєш? — з її боку долинуло тихе, лиховісне сичання. Звісно, це ніхто не почув, окрім гвардіана.
— А що такого? — він знизив плечима. — Поцілував законну дружину, — ще й знущально підморгнув із першими кроками підкорення незламної фортеці, а та «фортеця» забагровіла, немов хтось облив магічною фарбою. Хай там як, бувалий вояка розумів, що «облога» триватиме довго, а попереду важка битва, аби лише обійшлося без жертв...
Натовп гостей розступився, пропускаючи молодят, які виходили з храму першими, а урочисто вбрані фрейліни осипали шлях пелюстками квітів.
— Зрадниці... — буркнула Леоніла, злісно покосившись на фрейлін. Вони ще й посміхалися! Не виключено, що на радощах, бо невдовзі нестерпна скалка залишить палац та челядь видихне з полегшенням.
Після церемонії в храмі усі попрямували до палацу на урочистий бенкет. Для членів королівської родини поставили окремий стіл, за яким розташувався і Вогнебурський поряд з молодою дружинонькою. Зважаючи на вираз її обличчя, складалося таке враження, немов принцеса готувалася до запеклої битви. Стиснувши під столом кулаки, втупилася зіщуленими очима в келих з вином. Вона геть не слухала привітання гостей, а урочисту промову батька-короля сприймала, як відверте знущання, з кожним його словом аж мимоволі сіпалося око.
— Моя дорогоцінна Леоніло! — поважно промовляв Його Величність з показовою посмішкою. — Це найщасливіший день в моєму житті, а моє серце переповнює радість, бо кращого зятя годі й шукати! Славетний маг золотого вогню Фредерік Вогнебурський протягом років віддано служив королівству... — звернувся до гвардіана, який сидів за столом з незворушним обличчям. — Віднині дарую тобі титул герцога та землі, а також довіряю найцінніше, мою ненаглядну Леонілу! Впевнений, Її Високість буде почуватися біля тебе, мов за кам’яною стіною...
Слухаючи пафосну промову правителя, гості схвально кивали, а Леоніла, помітно граючи жовнами, ладна була вибухнути магію та заморозити увесь палац. Про першу шлюбну ніч навіть думати не бажала, нізащо не підпустить до себе те осоружне здоровило! Батько хоче спадкоємців? Дзуськи! Не дочекається! Радше помре, ніж Вонебурський її торкнеться, ще й той нахаба посмів її поцілувати у храмі! Зі згадкою про несподіваний поцілунок в Леоніли зрадницьки спалахнули щоки. Так, вона вперто переконувала себе, що від гніву й обурення!
Звісно, поважний гвардіан також запросив гостей на власне весілля, вони розташувалися за окремим столом. Здебільшого знатні вояки та кілька далеких родичів. Серед них Леоніла мимохіть зауважила хлопчину, який на вигляд мав років десять чи дванадцять, а як же схожий на Вогнебурського! Мідні кучері, блакитні очі, той самий вираз обличчя й міміка... Боги, невже в бородатого чудовиська є позашлюбний син? Із цією думкою принцеса аж смикнулася, по спині пробіг неприємний холод. Не досить того, що доведеться оселитися в маєтку гвардіана, ще й під ногами плутатиметься якийсь хлопчина! А якщо він дійсно рідний син вогневика?
— Оголошую вальс молодят! — в бенкетній залі гучно залунав голос церемоніймейстера, а слуга застиг напоготові біля стіни з музичними артефактами.
Хмикнувши, Вогнебурський впевнено підвівся й водночас покосився на Леонілу. Вп’явшись пальцями у виделку, вона не поспішала вставати, натомість зціпила зуби та розчервонілася, мов буряк. Помітивши, що погляди усіх присутніх спрямовані саме на неї, принцеса, зрештою, повільно й неохоче встала. Протнувши гвардіана чорнотою очей, поклала долоню на згин його ліктя. За кілька секунд молодята вийшли на середину зали й враз з артефактів залунала приємна мелодія вальсу.
— Ви хоч танцювати вмієте? — процідила принцеса, намагаючись не дивитися на триклятого вогневика. — Аби ноги мені не відтоптали, бо без пальців залишуся... — насправді знала, що він ненавидить танці, під час бенкетів лише сидів за столом та поглинав їжу й ковтав вино, розмовляючи з іншими вояками.
— Спробую, — в чоловічому голосі ковзнув сарказм. Не став казати, що перед весіллям трохи тренувався з дебелою управителькою маєтку під дружній регіт наближених воїнів. І хоч Вогнебурський в королівстві один з найсильніших бойових магів, але мистецтво танцю для нього було недосяжним, як світило Лав...
Розпочався вальс молодят. Притиснувши Леонілу до грудей, мов трофейний меч, гвардіан закружляв з нею у танці. Очікувано — жодного натяку на грацію. Радше так, немов опинився на болі битви, де вороги довкола атакують магічними блискавками, а він змушений маневрувати та водночас захищати дорогоцінний трофей. Кружляючи потужним вихором, вояка тягав залою нещасну принцесу, мов ганчір’яну ляльку, а вона навіть писнути не наважилася, лише подумки благала богів, аби це жахіття минуло якнайшвидше. Ненароком наступивши дівчині на ногу, Вогнебурський почув злісне сичання. Не довго думаючи, опісля підняв Леонілу в повітрі та продовжував вальсувати, не даючи їй змоги стати на підлогу. Хоч важко це було назвати вальсом, але гості вдавали, що все гаразд, навіть завзято плескали в долоні. Звісно, побіжно й перешіптувалися між собою, ото принцеса втрапила! Вочевидь неабияк допекла королю, якщо той віддав її за грізного Вогнебурського...
Коли вальс завершився, Леоніла видихнула з неабияким полегшенням, немов безжальний кат припинив жорстокі тортури. Рвучко вивільнившись з лапищ гвардіана, враз протнула його нищівним поглядом, хоча чоловіче обличчя залишалося незворушним, наче й не було цієї ганьби перед усіма...
— Це... Жахливо, нестерпно... — тихо засичала принцеса, але у відповідь Вогнебурський лише смикнув бровою. — Кепський з вас танцюрист... — покосившись на гостей, які бурхливо плескали, вона вкотре вихопила напруженим поглядом рудокосого хлопчину. Саме він чомусь не плескав. Навіть насупився, не зводячи з молодят понурого, пронизливого погляду. Здавалося, принцеса навіть на відстані відчула його неприязнь, а це лише дужче дратувало й насторожувало. — А хто той хлопчик серед ваших гостей? Ваш родич? — нервово кивнула в бік столу. Звісно, Леонілу неабияк роздирала цікавість.
