Спочатку:
На сторінку книги
— Спадкоємці? — з цією думкою принцеса аж смикнулася. — Можливо, їх і не... — хотіла сказати «не буде», але чомусь стрималася. Чи варто знати хлопчику про негаразди між дорослими? — Послухай мене, Шоне, — торкнувшись його підборіддя, рішуче поглянула у дитячі оченята. — Дядько Фред тебе завжди любитиме! Він казав мені, що ти для нього, як рідний син! Якщо в тебе з’являться братики чи сестрички... — чомусь ці слова давалися важко. — Вони також любитимуть тебе, старшого брата... Ти станеш для них взірцем! Оберігатимеш їх, захищатимеш та повчатимеш... Знаєш, в мене немає сестер та братів, інколи я через це почувалася самотньою, хоча увага батьків належала лише мені... — тут не збрехала. Хай там що, нерідко Леоніла й дійсно почувалася самотньою у палаці. Ба більше, якби боги ощасливили братом, батько би не вчепився до неї з тим триклятим шлюбом.
— Ваша Високосте... Хочете подивитися мій заповідник? — поцікавився Шон, запитливо зиркаючи на Леонілу. Схоже, слова про любов дядька трохи його заспокоїли. — В мене чимало рідкісних тваринок, охоче вам покажу! На жаль, моя матір їх ненавиділа... — зі згадкою про матір в оченятах промайнув смуток. — Проте... Дядько дозволив облаштувати заповідник на території маєтку! Підемо завтра?
— Г... Гаразд, — хоч Леоніла кивнула й неохоче, але не могла відмовити Шону. Чомусь не хотілося бути схожою на його матір, яка ненавиділа тварин, хоча й сама не вельми їх любила. Чого лише вартий той моторошний кажан, якого запам’ятає надовго!
Як принцеса і обіцяла, наступного дня попрямувала з Шоном до заповідника, який розташовувався у віддаленому кутку маєтку та був оточений плетеною магічною загорожею. Крокуючи алеями, хлопчина завзято розповідав про своїх улюбленців, на що Леоніла стримано й ввічливо кивала, вдаючи цікавість. Також хлопчик узяв торбину зі смаколиками, щоб погодувати тварин.
Зупинившись біля хвіртки, Шон змахом правиці нейтралізував охоронне заклинання. Заповідник був захищений від холоду невидимим магічним куполом, також повітря нагрівалося певними артефактами, аби тварини не замерзали взимку. Тут панував окремий мікроклімат, навіть зеленіла травичка, росли квіти й пишні кущики.
— Ходімо! — штовхнувши хвіртку, Шон поважно увійшов на територію заповідника. Притлумлюючи страх, принцеса неохоче покрокувала слідом. — Сейфус анімалес! — вигукнув хлопчик й підморгнув неабияк напруженій принцесі. — Це заклинання насправді мій наказ, після якого жодна тварина чи комаха вам не нашкодить!
— Це радує... — закотивши очі, Леоніла полегшено видихнула. Як виявилося, в заповіднику було чимало різних істот. В густій траві снували вогняні саламандри — великі золотисті ящірки метр завдовжки. Ці плазуни вважалися небезпечними, могли й вогнем присмалити.
Біля невеликого штучного ставка на гладких валунах грілися сріблясті змії й величезні брунатні жаби, заразом повиповзали й волохаті павуки-птахоїди, які лише виглядом жахали принцесу. Ці хижі павуки залюбки ласували мишами, або дрібними птахами, також могли напасти на людину й вжалити отрутою. Обережно ступаючи, Леоніла з острахом роззиралася довкола, натомість Шон почувався тут справжнім господарем, кожна істота йому корилася.
Поміж невисоких дерев пурхали птахи, в заповіднику їх було чимало. Сірі горобці, кольорові папуги, білі сови, які вдень мирно спали, ховаючись у верховіттях. Неподалік від ставка виднівся дерев’яний будиночок для Річчі, цієї миті кажан перебував всередині.
— Ваша Високосте, навідаємося до Річчі? — запропонував Шон. — Хоч зараз і спить, але можу його розбудити...
— Не треба! — Леоніла зі страхом округлила очі. — Хай собі спить! Не варто його будити... — звісно, не так опікувалася кажаном, як жахала перспектива знову з ним зустрітися.
— Гаразд, як скажете, — хлопчик відчув страх Її Високості. — Хай там що, Річчі на вас більше не нападатиме, я йому заборонив! До речі, тут є й коти... Гадаю, вам сподобаються! Вони гарні, пухнасті, можете їх погодувати, — витягнув з торбини шматок сирого м’яса й простягнув Леонілі. — Просто покладіть у траву й чекайте...
Узявши те м’ясо, принцеса повільно опустилася навпочіпки. Що ж, коти — не кажани, вже легше... Коли поклала смаколик у траву, Шон відразу скрикнув:
— Філіноїдус жертаре!
За мить з усіх кутків заповідника до Леоніли кинулися пухнасті істоти. Обступивши застиглу магиню, почали ластитися до її ніг та жалібно нявкати, заразом вимогливо блимали бурштиновими оченятами. Звісно, м’ясо блискавично з’їли, а задоволений Шон простягав принцесі іще, аби погодувала котиків. Хоч як дивно, це дійство Леонілі подобалося. На мить навіть забулася за всі негаразди, за ненависний шлюб... Таке враження, що тварини більш вдячні й ласкаві, ніж люди. Раптом їй на руку скочило маленьке руде кошенятко й відразу забралося по тканині плаща на плече. Тоненько нявкаючи, воно терлося мордочкою об дівочу щоку, а Леоніла відчула прилив щемкої ніжності.
— Схоже, він вас полюбив, це самець, — Шон обережно стягнув кошеня з плеча принцеси. — Зазвичай коти відчувають людей...
Підвівшись, Леоніла мимоволі всміхнулася, споглядаючи те миле руде створіння, яке за мить зістрибнуло з дитячих рук у траву та знову кинулося до ніг Її Високості.
— Яке ж воно гарненьке... — схилившись, принцеса узяла кошеня правицею, а воно вчепилося кігтиками в рукав сукні, не бажаючи відпускати.
— Він дійсно вас полюбив... Можете взяти його собі! — радо випалив Шон. — У ваших покоях йому буде затишно, також ночами грітиме...
— Гаразд, візьму! — Леоніла й сама здивувалася власному рішенню, але вже за мить лагідно притиснула пухнастика до грудей, а той притих й розімлів, лише неустанно мурчав. — Такий руденький... — чомусь враз пригадався Вогнебурський. — Назву його Фредді...
— Тобто, Фред? Як мій дядько? — Шон зайшовся заливистим сміхом, аж сльози проступили. — Не знаю, чи дядькові сподобається, але це дійсно смішно! Суворого гвардіана порівнюють з кошеням!
— Гадаю, йому байдуже, — погладжуючи пухнасте хутро тваринки, Леоніла мимохіть порівняла його з волоссям Вогнебурського... Що ж, краще спатиме з маленьким Фредді, ніж з тим здоровилом!
Притулившись до теплого плаща принцеси, кошеня за хвилину заснуло, а Шон продовжував демонструвати заповідник, побіжно розповідаючи про тварин та комах. Леоніла зауважила, як радісно блищали його очі. Схоже, насправді дитині бракувало уваги...
Зрештою настав час повертатися до замку на обід. Покинувши територію заповідника, Шон запечатав хвіртку охоронним заклинанням й опісля вони з Леонілою неспішно покрокували алеями до центральної вежі.
— Шоне! — раптом позаду долинув пронизливий жіночий голос. Різко обернувшись, Леоніла прикипіла немигаючим поглядом до стрункої незнайомки, яка стояла за кілька метрів з простягнутими руками. — Шоне, синку! — хлопчик також обернувся й застиг, мов кам’яний та вирячився на ту особу, мов на диво...
— Мамо... — зронив у невимовному подиві, не вірячи власним очам.
