Спочатку:
На сторінку книги
Дивно, ніби я постійно бачила Дайрана, поки намагалася розібратися з пончиком, а як вийшла – світла шевелюра наче крізь землю провалилася, хоч и раз десь майнула.
Дивуючись, щоб не привертати зайвої уваги Доррі, я пройшла трохи вулицею, обережно оглядаючись. Завернула за ріг і зупинилася.
Він щось засік? Його хтось засік?
А може, банально втік? Та навіщо йому! Де йому ще платитимуть за прогулянки з принцесою? І катання на карусельках, ага.
Поки я крутила головою, раптом хтось торкнувся моєї руки.
– Тс-с! – одразу почувся жіночий голос, і темна постать у плащі потягла мене у вузький прохід між будинками.
– Що... – почала була я, але вона хитнула головою:
– Тихо, – прошепотіла. – Сюди.
Нашвидкуруч озирнувшись, вона шмигнула у вузькі двері, і напівтемним коридорчиком повела мене кудись.
Так! Де мій охоронець? У нього з-під носа, можна сказати, принцесу крадуть, а він там прохолоджується!
– Ти в безпеці, – вважила за необхідне пояснити незнайомка.
А я вже була прикидала, чи не час застосовувати щось із прийомів фон Момпанеля, не дарма ж я набивалася до нього на заняття разом із Релем.
– Куди ти мене ведеш? – все ж татусь любить повторювати, що словесна дипломатія завжди має передувати військовим натякам.
– Я тебе рятую! – промовила незнайомка, відчиняючи ще одні двері.
Ми злетіли по крутих скрипучих дерев'яних сходах, і опинилися на даху. Звідки на інший було перекинуто вузьку дошку.
– Зумієш? – глянула вона на мене.
Я знизала плечима. Другий поверх нижче, ніж мої вікна у палаці. Що тут уміти, ніби я по парапетах мало лазила.
З-під капюшона блиснули яскраві зелені очі. Дівчина оглянула вулиці внизу, нікого не побачила і першою ступила на дошку.
Мить – і вона спритно перепурхнула на той бік. Я – за нею, сподіваюся, не менш спритно.
– Від кого рятуєш-но? – запитала я, згоряючи від цікавості. Тільки вона й не давала мені розвернутися і вирушити назад, на пошуки свого охоронця.
Раптом йому там допомога потрібна?
Угу, такому знадобиться, як же. Від нього самого рятувати треба. Усіх, хто стане на шляху.
– Від маніяка, – з тривогою озвалася дівчина, відчиняючи люк у даху.
– Серйозно? – зацікавилася я, у свою чергу оглядаючи доступні погляду вулиці внизу.
Маніяків не спостерігалося. Якщо, звичайно, не вважати, що ним міг виявитися будь-хто з перехожих.
– Ось уже кілька днів він стежить за тобою, – видала незнайомка.
По плечах пробіг легкий озноб. Згадалися раптом усі ті дивні моменти, коли мені справді здавалося, ніби я чую на собі чийсь погляд. І навіть Дайран напружувався.
Ми спустилися по приставних сходах, пройшли наскрізь горище і визирнули у кругле вікно з іншого боку будинку.
– А ти звідки знаєш? – з підозрою поцікавилася я.
– Бачила, – промовила дівчина.
– Взагалі, якщо хтось каже, що бачить, як за кимось щодня стежить маніяк, значить і сам він щодня стежить, а отже – він теж маніяк, – видала я.
– Не він, а вона! – образилася незнайомка.
– І не маніяк, а маніячка? – уточнила я.
– Ніяка я не маніячка! – обурилася вона. – Просто не раз бачила. Знаєш, скільки мужиків переслідують безневинних дівчат на вулицях Еітану?
– Скільки? – зацікавилася я.
Ось мене особисто жодного разу ніхто не переслідував. Я й охоронця взяла, бо сподобався. Ну і щоб таточко не дуже бурчав. Але якщо все так жахливо, як каже дівчина, точно треба королю передати. Нехай вимагатиме звіт з начальника міської варти.
– Багато! – відрізала дівчина. – Тут треба спуститися канатом. Чи зможеш?
– Та у вас цілий шлях організований, – захопилася я.
– А то, – з гордістю повідомила вона, відчиняючи кругле вікно вгору.
Зовні справді мався канат. Ми досить швидко злізли по ньому – його весь наповнювали вузли, за які легко було чіплятися.
Зістрибнувши на кам'яне вимощення між будинками, визирнули на широку вулицю. Точніше, дівчина намагалася визирати, залишаючи мене позаду. Але якщо вже мене Рель не завжди міг залишити позаду, а татусеві вчителі і зовсім не справлялися, то що могла зробити якась квола дівчина, та ще закутана в плащ? Тому ми виглядали одночасно.
На вулиці не побачили нікого підозрілого, перетнули її і... Мабуть, саме час було б розвернутися і піти, але будинок прямо перед нами раптом змінив колір і навіть контури. А в цегляній стіні протанув прохід.
Магія! Я стільки часу за нею ганялася, і вона сама за мною прийшла!
Я озирнулася, щоб запам'ятати місце, а заразом і пошукати, чи не намалюється тілоохоронець.
– Швидше! – поквапила супутниця.
– Що відбувається? – пробурмотіла я, марно намагаючись приховати радісне збудження в голосі.
– Потім, – вона затягла мене всередину, обернулася, махнувши рукою, і дірка закрилася.
Магічка! Ура!
Поки я намагалася придивитися у напівтемряві, супутниця підштовхнула мене в спину. Не втримавшись, я зробила крок уперед – і гепнулася кудись по крутій трубі, явно обгородженій магічним полем, щоб не забитися.
Ух!
Зеленоока дівчина стрибнула за мною, на певній відстані.
Ми летіли досить довго, кілька разів змінюючи напрямок, тому я перестала навіть приблизно розуміти, де знаходимося.
Нарешті, ще одні двері, кілька коротких коридорів, вузький лаз – і ми вивалилися у просторій кімнаті, обставленій безліччю крісел та диванів, які зовсім не поєднувалися між собою. Усіх кольорів та форм, килими подекуди та ще столики то там, то сям.
Тут зібралися дуже дивні та різнокаліберні дівчата. Я нарахувала шістьох. Усі в темних шкіряних штанах і бюстах, у кожної то меч, то лук зі стрілами, кинджали. Чоботи з високими халявами. І така розмальовка на обличчях, що блудниці з Червоного кварталу позаздрили б!
Я машинально озирнулася, прикидаючи шляхи відступу.
У вікно було видно лише сад, що освітлювався післяобіднім сонцем. Все ніяк не вдавалося зрозуміти, в якій частині Еітана ми опинилися.
– Кого це ти привела до нас, Лессі? – зміряла мене оцінюючим поглядом повна дівчина з величезною кількістю дрібних різнокольорових кісок на голові.
Моя супутниця – видно, та сама Лессі, – скинула плащ.
Ого, та вона теж войовничо виглядала! Під стать подружкам
– Не тільки я, – посміхнулася криво. – Не тільки її.
М? Куди я вляпалася?
– Фірола особисто влаштувала облаву.
– Облаву? – перепитала я, але моє питання потонуло у гулі збуджених голосів:
– Чоловік? Ви зловили чоловіка?
О-о. Схоже, я вляпалася в тих агресивних феміністок, яких посилено уникала.
І таки схоже, магією вони все ж таки володіють. Принаймні деякі з них.
– Ти обіцяла мені все пояснити, – обернулася я до Лессі. Вона здавалася найрозсудливішою. І, як на мене, найсимпатичнішою.
– Нічого особливого, – та посадила мене за найближчий стіл.
Скосилася на дрібну кремезну брюнетку в шкіряних шортах:
– Мійрі, принеси нам чаю, будь ласка.
Мійрі невдоволено зиркнула, але слухняно рушила кудись у глибини будинку.
– Чоловіки, – промовила тим часом Лессі сердито. – Вічно вони розривають нам серця, а потім – поминай, як звали!
– Ну, особисто мені ніхто нічого не розривав, – запевнила я.
– Це поки що, – обнадіяла Лессі.
– Та я вже краще з цілим залишусь, – відхрестилася я. – А ви хіба... Ем... не з тих, які вважають за краще обходитися без чоловіків?
– З тих, – зелені очі моєї співрозмовниці сердито звузилися. – Від чоловіків самі неприємності. Тільки й можуть, що від спідниці до спідниці бовтатися! А у господарстві зовсім ні на що не придатні!
Ну... тут я могла б посперечатися – у мого татуся цілий палац вельми корисних чоловіків є. Починаючи від охорони і закінчуючи кухарями. Але вдаватися до подібних аргументів я вважила не дуже своєчасним, тому лише обережно нагадала:
– Кажуть, іноді з їхньою допомогою діти народжуються.
– Єдина функція, яку ми не можемо замістити, – з досадою пробурмотіла Лессі. – У цьому питанні доводиться їх використовувати.
– Не слухай її, – плюхнулася поруч та сама повна з кісками. – Вона досі не може забути свого Аурелія. В неї якраз сьогодні перша місіі, а потім, якщо виконає, – посвята.
– Аурелія? – здивувалася я. – Принца?
Не те щоб я вважала, ніби в нашому королівстві живе єдиний чоловік на ім'я Аурелій, але братик першим прийшов на думку, звісно. Невже встиг і феміністкам насолити?!
