Спочатку:
На сторінку книги
Впіймавши мене на льоту, охоронець прийняв удар об землю на себе, крізь зуби лаючи діряве поле тими самими словами, якими татко відреагував би на його кандидатуру в мої чоловіки. Або навіть міцнішими: поле справді не мало продірявитися, воно там для захисту і стоїть, щоб ніхто не вилетів ненароком!
– Ох, – видихнула я, приземлившись на Дайрана, що крекнув від удару. Зверху на нас упав той самий м'який чобіт.
Я поспішила підхопитися, Дайран, натягнувши знахабніле взуття, теж єдиним гнучким рухом піднявся на ноги. Ледь скривився – схоже, приземлення моїх кілограмів все ж таки щось десь злегка йому забило.
Втім, розлючений доглядач, що насувався на нас, змусив підірватися з місця і кинутися навтьоки.
Ні, Дайран ще спробував було обуритися і вимагати компенсацію у свою чергу, у відповідь на крики про поламану карусель. Але я потягла його вперед: негоже принцесі мелькати в такій справі!
Пильно глянувши мені у вічі, він кивнув, і, перехопивши мою руку, поспішив до виходу.
З ярмарку ми вилетіли, як підлітки, що нашкодили, хихикаючи і відверто сміючись. Розчервонілі, з палаючими очима, бігли майже до палацових стін. Тільки підходячи сповільнили крок, щоб трохи віддихатися.
Та й руки відпустили. А то чи мало. Все-таки за ручку з охоронцем не ходять.
– Ти точно магією не володієш? – видав раптом Дайран, глянувши на мене.
– А ти бачив магію? – своєю чергою запитала я, не знаючи, чи реагувати на це «ти», чи зробити вигляд, ніби не помітила.
– Ні, – змушений був визнати він.
У тому й річ, що в мене має бути магія! Але немає жодних її проявів. Але я знайду того, хто зможе проявити!
Зиркнувши на Дайрана, я не стала посвячувати його у свої споконвічні проблеми. Досить того, що Рель постійно над ними єхидничає!
Ми прошмигнули назад тим самим проходом – мене магічне поле пропустило, а охоронцеві довелося скористатися виданим йому артефактом.
А далі почалося найцікавіше. Наблизившись до стіни під своїми вікнами, я схопилася за ліпнину, намацуючи шлях нагору. Але коли те ж спробував зробити мій охоронець, його вмить відкинуло на пару метрів.
– Що це? – нахмурився він.
– Ну... захист, напевно, – озвалась я, обернувшись.
У тата скрізь купа магічного захисту напхана. Вважає його надійнішим, ніж людей. Що мені тільки на руку: якби скрізь тинялися стражники, як би я могла лазити туди-сюди?
– А чому не спрацювала, коли злазили? – Дайран наблизився, спробував доторкнутися до стіни – але знову був зупинений полем.
– Напевно, так налаштована.
Підозрюю, не тільки Рель любить забратися у віконце, і не тільки до своєї сестрички. Хороші фрейліни так і пускають йому бісикі. Отже, якщо ти вже перебуваєш усередині, вибратися можеш. А якщо ззовні – доведи, що не злочинець.
– Раніше не могла попередити?
Знизавши плечима, я полізла вгору. Охоронцю ж довелося, рипнувши зубами, обходити через звичайний вхід.
Втім, дивним чином він вирішив цю проблему вже наступного дня. Хоча дізналася я про це тільки ввечері – вдень довелося робити з себе пристойну принцесу, звичайні заняття теж ніхто не скасовував. До Доррі я ходила, на жаль, не щодня. Тож лише ввечері зуміла вибратися до міста.
Тим самим шляхом по стіні вниз. Дайран не відставав.
Яке ж було моє обурення, коли шатра мага я не виявила!
На його місці влаштувалася якась паршива ворожка, у яких магії зазвичай кіт наплакав. А то й зовсім поголовні шарлатанки!
– І куди він подівся? – обурилася я, оглядаючись зі сподіванням, що маг просто переїхав. Знайшов місцинку краще.
Але синьо-зеленого з помаранчевим ніде не було видно.
– Це ти його прогнав? – пільно вдивилася в Дайрана.
– Я? – здивувався той. – Навіщо мені це?
– От і мені цікаво, – буркнула я. – Гаразд, пішли, чи що, до ворожки сходимо. На безриб’ї.
І я першою відкинула полу шатра.
Тут теж охочі не надто товпилися – точніше, сиділа лише одна дівиця із заплаканою фізіономією.
Атмосфера цілком відповідала заявленому жанру – напівтемрява, духота якихось пахощів, сяйливі кулі дешевого вигляду.
Ворожка покликала до себе за фіранку дівицю, але та вискочила дуже швидко, ридаючи ще сильніше. Вочевидь, отримала не зовсім те, на що розраховувала.
Я із сумнівом скосилася їй услід. Почути щось на кшталт «у тебе немає жодної магії, дарма стараєшся!» мені теж не хотілося. Втім, мене це все одно не зупинить.
Тому зайшла я всередину без особливих очікувань.
На підлозі були накидані ковдри й подушки з плюшу. В напівтемряві кольори не дуже читалися, зате кулі, підвішені на нитках, крутилися, відкидаючи різнокольорові відблиски.
Ворожка, немолода й оповита блискучими тканинами, сиділа на одній подушці. Я опустилася на вказану навпроти, між нами стояв низенький столик для карт. Дайран завмер біля фіранки.
– Наречений? – скосилася на нього ворожка.
– Охоронець, – знизала я плечима.
Очі ворожки загорілися: вирішила, що до неї завітали багаті клієнти. Тут же схопилася за потерту колоду з дивними, незнайомими зображеннями.
– Ти... вийдеш заміж за принца! – завила, розглядаючи якусь невиразну карту із зображенням тіари.
Не втримавшись, я фиркнула:
– Це ви всім так кажете?
– Що ви, люба, ви особлива, зуб даю!
– Чий? – діловито поцікавилася я. – Якщо дракона, то беру!
Очі ворожки звузилися:
– Не віриш? – вона виклала ще кілька карт. – Та в тебе відбою від наречених не буде!
Ага, і так немає. Хто ж не хоче на принцесі одружитися?
– Та годі про наречених, – не втрималася я. – А є щось цікавіше?
– Тягни карти, – запропонувала вона.
Ех, будь у мене магія, я б точно знала, яку витягти. Але вона, зараза, навіть не ворухнулася, нічого мені не вказуючи! Тому я схопила першу-ліпшу.
Ворожка виклала її на стіл, прикриваючи тіару.
На ній був зображений стрьомний мужик у темному плащі й із мечем на плечі.
– Заговір якась, чи що? – пробурмотіла ворожка.
– Магічний? – зацікавилася я. – Я навчуся заговорювати...
– Ні, – перебила вона мій ентузіазм. – Швидше схоже на фізичну змому. Небезпека.
Ну так, логічно, якщо на карті зображений скажениий мужик із мечем, то що він може провіщати, як не небезпеку. І, вочевидь, кожному, хто його витягне. Дуже зручні карти!
Ледве стримавши позіхання, я уточнила:
– А хто її влаштує, невідомо?
– Тягни ще карти, – ворожка так старанно зображала тривогу, що я майже почала їй вірити. Хоча внутрішня єхидна була категорично проти.
Випало якесь дерево, ромбик, схожий на огранений кристал, два лебеді валетиком і ще одну картинку вона поки що не відкривала.
Я щиро намагалася зрозуміти, що можна прочитати по цих зображеннямх. Ну, дерево – це взагалі що завгодно, від банального лісу до пращурів. Кристал – коштовності? Їх в мене є. Багато. Сподіваюся, надалі так і залишиться. Лебеді? Любов? Хоча зважаючи на те, що другий догори ногами, любов має бути якоюсь не зовсім адекватною. Хоч би не збоченою. Дякую, я вже якось так.
– З усього виходить, що наречений, – пробурмотіла ворожка.
– Принц? – жахнулася я.
Вона глянула на мене з нерозумінням, але одразу ж згадала власні прогнози.
– З усього виходить, що він... – кивнула не зовсім упевнено.
Не втримавшись, я кинула погляд на Дайрана. Той стояв із кам’яною фізіономією, але брови так єхидно вигиналися, що не втримавшись, я знову фиркнула.
Ворожка прийняла це на свій рахунок і поспішила відкрити останню карту.
Лучинка! Ну або чарівна паличка, як подивитися.
– Зрозуміла, за принца заміж не піду. Щось іще? – хмикнула я, вдивляючись у картинку.
– Тобі мало? – здивувалася вона.
Ага, ага. Просто всіх дівчаток тільки наречені й цікавлять. А якщо ще й принци – ворожка за день місячне жалування відпрацює! А я-то сподівалася бодай щось корисне дізнатися.
– Магія, – пробурмотіла вона, все ще розглядаючи останню карту. – У вас є магія? – подивилася уважно.
– Хотілося б, – зітхнула я. – Може, хоч ви навчите мене читати карти?
– Це закрите знання! – ворожка загорнулася в темну шаль із виглядом ображеної гідності.
– Таке собі знання, – не втрималася я, підводячись. – Жодного влучання!
– Карти справді сьогодні трохи збоять, – на мій подив погодилася ворожка.
То, може, й не оплачувати цю маячню?
Втім, час вона витратила, а татусь завжди вчив залишати бодай дрібну монету. Щоб якщо людина знадобиться іншого разу, з радістю відгукнулася б.
Тому, кинувши половинку срібляка, я попрямувала до виходу.
– Чим вас принци не влаштовують? – хмикнув Дайран, коли ми пробиралися в натовпі до виходу з ярмарку.
