Раді Вас бачити!

Колись жваві вулички тепер здавалися мені мертвими. Подекуди траплялися поодинокі перехожі — чоловіки з потертіми дипломатами, мовчазні робітники у вицвілих картатих сорочках, жінки у довгих темних пальтах. Кожен рухався власним маршрутом, не звертаючи жодної уваги ні на мене, ні на худого чорного кота, який уперто тримався позаду. У повітрі висіла пригнічена байдужість, що робила навіть ранковий рух неприродно тихим.

На розі похмурої будівлі стояв старий газетний кіоск, який колись продавав свіжі випуски з гучними заголовками про політичні скандали та чужі трагедії. Тепер на брудній вітрині лежало лише кілька пожовклих номерів із пом’ятими сторінками. Сивий продавець у засмальцьованій кепці мовчки курив дешеву цигарку й дивився кудись у порожній простір перед собою. Його виснажене обличчя виглядало таким самим спустошеним, як занедбані вулиці довкола.

Ледь відчутний аромат гіркої кави долинав із маленької кав’ярні за вузьким рогом. Старі двері залишалися прочиненими, а всередині панувала тьмяна напівтемрява. Біля подряпаних столиків майже нікого не було, лише старенький радіоприймач сиплим голосом транслював ранкові новини:

«…сьогодні вранці зафіксовано нові перебої з постачанням. Уряд повідомляє, що ситуація залишається контрольованою, а головні маршрути невдовзі відкриють. Мешканців міста просять зберігати спокій та уникати необов’язкових поїздок.

Обмеження на продаж окремих товарів першої необхідності продовжують діяти. Пам’ятайте: черга спільна для всіх громадян.

Сьогодні очікується прохолодна погода, ближче до вечора можливий дощ. Денна температура сягатиме дев’ятнадцяти градусів тепла, нічна — восьми.

А зараз — музична програма для ранкових слухачів. Бережіть себе, місто. Ми залишаємося разом».

— Ей, ти довго стоятимеш? — невдоволено буркнув власник кав’ярні, кремезний чоловік із густими сивуватими вусами, коли я затрималася біля входу.

Я мовчки кивнула й зайшла всередину задушливого приміщення.

Чорний кіт залишився за старим порогом.

***

Кава виявилася терпкою й неприємно гіркою. Я сиділа за маленьким столиком біля запітнілого вікна та мовчки розглядала сіру вулицю. Холодні дощові краплі збиралися на брудному склі, перетворюючись на тонкі водянисті смуги, які повільно сповзали вниз.

Кіт зник.

Я не розуміла, чому раптова відсутність цієї виснаженої тварини викликала у мене дивне занепокоєння. Здавалося, мені мало бути байдуже, чи залишиться він, чи піде назавжди. Проте десь усередині ворухнулося неприємне відчуття порожнечі, коли я не побачила знайомої темної постаті на мокрому тротуарі.

Я допила охололу каву, залишила на подряпаному столі кілька дрібних монет і вийшла назовні.

Пронизливий вітер став різкішим і холоднішим. Я пройшла кілька метрів уздовж безлюдної дороги, перш ніж знову почула знайомий шерех позаду. Озирнувшись, я побачила кота біля старого газетного кіоску. Він лежав, згорнувшись у напружений клубок, і уважно спостерігав за мною єдиним жовтавим оком.

— Ти не дуже наполегливий, — тихо пробурмотіла я, відчуваючи дивну втому у власному голосі.

Вперта тварина навіть не поворухнулася.

Я знову рушила вперед крізь похмуре місто, а чорний кіт мовчки пішов слідом за мною.

Вулиці, якими я повільно йшла, були знайомі до болю. Колись ці квартали здавалися мені наповненими життям — звичні будинки, яскраві крамниці, галасливі люди, які роками залишалися незмінними. Тепер навколишній простір утратив для мене будь-яку справжність. Я почувалася чужою серед цих вологих провулків, наче випадкова тінь, яка лише спостерігає за чужим існуванням.

Дорога привела мене до старого будинку, що залишався єдиним уламком колишнього нормального життя. Похмура п’ятиповерхова споруда зустріла мене облупленими стінами, важкими дерев’яними дверима та потрісканою плиткою біля занедбаного входу.

Я штовхнула масивні двері, і вони неохоче піддалися під моєю рукою.

Темний під’їзд смердів сирістю, старою фарбою та багаторічним пилом. Несправний ліфт не працював уже кілька тижнів, хоча навіть справна кабіна не змусила б мене скористатися ним.

Третій поверх зустрів мене знайомою тишею.

Я дістала ключі, механічно провернула їх у старому замку й відчинила двері квартири.

Помешкання зустріло мене задушливою порожнечею. Вузький коридор тягнувся до кімнати, а старі шпалери місцями відклеїлися від стін, оголюючи бруднувату штукатурку. Потертий килим приглушував кроки, а вогкий запах застою просочувався у кожен куток.

Вікна виходили у тихий двір, де колись постійно лунав дитячий сміх. Тепер там стояли лише припарковані машини з тьмяними лобовими шибками та брудними кузовами.

Я зачинила двері й завмерла, притулившись спиною до холодної стіни. Тиша здавалася майже матеріальною, заповнювала собою весь простір квартири. Кинувши пакунок із черствим хлібом на стіл, я підійшла до вікна й різко відсунула важку штору.

Внизу, біля під’їзду, знову сидів кіт. Він лежав клубком просто на бетонних сходах, прикривши пошкоджене око й уважно спостерігаючи другим.

Я сіла на широке підвіконня над гарячою батареєю та підтягнула коліна до грудей. Усередині ворушилося дивне відчуття, у якому змішувалися незрозумілий інтерес і приглушена жалість.

Я довго сиділа біля холодного скла, не відводячи погляду від мовчазної тварини, яка нерухомо лежала на сірих сходах. Раніше у цей час хтось обов’язково виходив із будинку: заклопотані чоловіки поспішали на роботу, галаслива сусідка вигулювала свого нервового собаку, а похмурий двірник ліниво ганяв сміття старою мітлою. Тепер усе змінилося. Їжі ставало дедалі менше, люди зникали без пояснень, а ранки втратили колишню метушливу енергію.

Кіт залишався нерухомим.

Я відвернулася від вікна, повільно підвелася й зайшла до маленької кухні.

Вона виглядала так само занедбано, як і весь будинок. Тісне квадратне приміщення мало бляклі стіни зі залишками старого орнаменту та слабку лампу під стелею, яка давала тьмяне жовтувате світло. Стіл накривала потерта клейонка з вицвілим квітковим візерунком.

Старий холодильник монотонно гудів, хоча всередині майже нічого не залишилося. Я відкрила дверцята й провела пальцями по холодних полицях. Пляшка води, засохлий шматок сиру та стара банка з крупою виглядали жалюгідними залишками колишнього побуту.

Я витягла хліб із пакунка, недбало кинула його на стіл, запалила газову конфорку й поставила металевий чайник на вогонь. Потім сперлася на підвіконня й мовчки чекала, поки закипить вода.

Уся ця знайома буденність починала мене дратувати.

Коли чайник голосно зашумів, я машинально зняла його з плити, дістала зі старої шафки потьмянілу кружку й насипала чорного чаю, який давно втратив будь-який смак. Сівши за стіл, я раптом помітила покинуту кофту біля дверей, пил у темних кутах та дрібні крихти на поверхні клейонки. Усі ці незначні деталі здавалися неприродно чіткими.

Я зробила ковток гарячого чаю й відчула, як слабке тепло повільно розливається всередині тіла, не приносячи жодного полегшення.

Старі віконні рами тихо заскрипіли від різкого вітру. Холодний протяг прослизнув крізь вузькі щілини й торкнувся моєї шкіри шорстким подихом.

Кіт більше не лежав на бетонних сходах. Можливо, він знайшов інше місце для короткого відпочинку.

Коли я вийшла з кухні, власне тіло здавалося мені важким і виснаженим. Кожен рух давався повільно й болісно, наче невидима гиря навмисно притискала мене до підлоги.

Я зайшла до вузької ванної кімнати й увімкнула тьмяне світло.

Всі стіни з потрісканою плиткою, запітнілим дзеркалом та холодною лампою, яка створювала більше тіней, ніж освітлення. У дзеркальному відображенні я побачила власне змарніле обличчя та виснажені очі.

Я сіла на унітаз і вже за кілька секунд відчула різкий ріжучий біль усередині живота.

— Чорт… — хрипко видихнула я, міцно стискаючи зуби.

Нестерпне печіння миттєво прокотилося тілом. Я зігнулася, схопившись руками за живіт. Цистит повернувся знову.

Я заплющила очі й спробувала зосередитися. За кілька секунд стало зрозуміло: без ліків цей стан не мине. Тому підвелася й почала нервово шукати таблетки на вузькій полиці над умивальником. Порожньо. Втомлено зітхнувши, я сперлася на холодний край раковини. Доведеться йти до аптеки.

Я швидко вдягнулася, накинула теплу куртку, засунула ноги у важкі черевики й кинула ключі від квартири до кишені.

Я завмерла просто на порозі квартири, уважно вдивляючись у густу темряву старого під’їзду. Чорного кота ніде не було видно. Ще вранці він лежав на холодних сходах біля входу, уважно спостерігаючи за кожним моїм рухом, а тепер зник без жодного сліду. Це усвідомлення залишило всередині мене неприємний відбиток, який уперто чіплявся за думки. Проте зараз мене хвилювало зовсім інше.

Я вийшла на безлюдну вулицю. Сире повітря здавалося важким і задушливим, просоченим запахом гарячого диму, мокрого бетону та холодного металу. Майже порожні дороги тягнулися між похмурими будинками, а рідкісні перехожі швидко зникали у сутінкових провулках.

Аптека все ще працювала попри пізню годину. Маленьке приміщення зустріло мене тьмяним жовтуватим світлом, різким запахом спирту та старої деревини. За вузьким прилавком сиділа втомлена фармацевтка з сухим обличчям і байдужими очима. Я мовчки купила потрібні таблетки, не маючи жодного бажання підтримувати розмову.

Повертаючись додому, я механічно дивилася собі під ноги та нервово перебирала пальцями холодну упаковку ліків у кишені куртки. Чорний кіт так і не з’явився. Я не побачила його ні дорогою до аптеки, ні під час повернення назад. Від цього всередині народжувалося тривожне відчуття.

Раптово щось болісно стиснулося у грудях. Сумно. Це слово пролунало у моїй свідомості так чітко, що я ледь не вимовила його вголос посеред порожньої вулиці. Я не збиралася шукати того виснаженого кота й не планувала думати про нього настільки часто. Проте він став частиною цього дивного ранку. Тепер його відсутність викликала у мене глухий неспокій.

***

Я поклала пакунок із ліками на старий стіл і втомлено скинула важку куртку. У квартирі панував такий самий пронизливий холод, як і надворі. Прочинене вікно залишало вузьку щілину, крізь яку всередину просочувався вологий запах міста, пилу та сирих стін.

Я зробила кілька повільних кроків по тісній кімнаті, а потім зупинилася біля вікна. Чорний кіт так і не повернувся. Я не розуміла, чому ця думка викликала у мене настільки дивне почуття. Зрештою, це була звичайна бездомна тварина, яка жила власним життям і мала свої приховані маршрути, темні схованки та незнайомі місця для ночівлі. Проте у його ранковому погляді залишилося щось важливе, що тепер не давало мені спокою. Мені захотілося знову вийти надвір і пошукати його серед порожніх дворів. Але спочатку потрібно було випити ліки.

Я відкрила картонну упаковку, дістала дві бліді таблетки й запила їх холодною водою просто з-під крана. Неприємний металевий присмак залишився на язиці та викликав коротке роздратування.

Я сперлася долонями на холодний край умивальника й уважно подивилася на власне відображення у запітнілому дзеркалі. Темні очі виглядали виснаженими та порожніми, а бліда шкіра втратила залишки здорового кольору. Різкий біль знову нагадав про себе неприємним спазмом. Коли страждає тіло, думати про інші речі значно легше. Проте зараз мене мучив не лише фізичний дискомфорт. Усередині наростав дивний емоційний тягар, який я не могла пояснити.

Я повернулася до кімнати й знову глянула у двір, очікуючи помітити знайому чорну постать біля сходів. Унизу залишалася тільки порожнеча. Мені терміново потрібно було чимось зайнятися, інакше думки почали б душити мене ще сильніше.

***

Я знову вийшла надвір. Обійшла навколо похмурого будинку.

— Киць… — тихо покликала я, і власний голос прозвучав неприродно глухо.

Я завмерла й почала чекати бодай якогось звуку у відповідь. Я пройшла трохи далі, наблизилася до сусіднього під’їзду й заглянула у темні кути між будинками. Усюди було порожньо.

Я різко зупинилася посеред вологого двору. Раптово вся ця ситуація здалася мені безглуздою. Чого саме я хотіла? Знайти цього кота? І що мало статися після цього? Від цих запитань мені стало незатишно.

Несподівано з-за брудного рогу вискочив сірий, худорлявий кіт із настовбурченим хутром та переляканим поглядом. Він завмер на кілька секунд, недовірливо подивився на мене, а потім стрімко зник між переповненими смітниками.

Я зрозуміла, що стою посеред холодного двору вже надто довго. Пронизливий холод пробирався крізь одяг, а цистит усе ще нагадував про себе тупим болем, хоча неприємні спазми поступово слабшали.

Я повернулася додому. Коли важкі двері квартири зачинилися за моєю спиною, я відчула несподіване полегшення.

Сіла на широке підвіконня, підтягнула коліна до грудей і втупилася у темну вулицю за вікном.

Чорний кіт не з’явився того вечора. Він не прийшов наступного дня. Його не було навіть через тиждень.

Проте за цей час щось усередині мене змінилося назавжди. Тепер я чекала когось.