Раді Вас бачити!

Сірий день здавався ще похмурішим і важчим, ніж учорашній ранок. Безлюдні вулиці розтягнулися переді мною моторошними порожніми смугами. Це була не звичайна тиша після дощу чи спеки. Здавалося, саме життя покинуло ці занедбані квартали й залишило після себе тільки холодну порожнечу.

Я йшла знайомими стежками, якими колись бігала в дитинстві до маленької крамниці на розі. Коли я підійшла ближче, то побачила забиті навхрест дошками двері та блідий хрест, намальований крейдою на брудній вітрині.

Я рушила далі до іншого магазину біля старої лікарні, де колись працював гамірний базарчик. Там теж все вимерло. Металеві ролети були опущені, а зачинені двері вкривали плями іржі та пилу.

Я спробувала постукати у двері однієї хати, сподіваючись почути людський голос. У відповідь долинув лише тихий шелест фіранок та нервове клацання засувів. Місцеві мешканці боялися відчиняти навіть знайомим людям. Тут кожен ховався від усіх інших.

Я повільно обвела поглядом мертву вулицю й лише тепер усвідомила страшну річ. Ніхто більше не визирав у вікна. Навіть діти й дворові собаки не подавали звуку. Мене охопила важка тривога, яка ставала дедалі глибшою з кожним новим кроком.

«Куди всі поділися? Чому тут стало так порожньо? Невже у цьому місці більше не залишилося навіть жменьки крупи чи старого хліба?»

Я зупинилася посеред пустої дороги й відчула тремтіння у власних пальцях. Холодний вітер рвучко шарпав поли моєї куртки та жбурляв пил просто в очі. Ноги гули від виснаження, а серце калатало через страх, який повільно розростався всередині грудей.

«Так не може бути… Хтось повинен ще продавати їжу. Я знайду хоча б щось. Може, вдасться обміняти на речі або прикраси…»

Я рушила далі до вузького провулка за лікарнею, де колись стояли старі жінки з молоком, зеленню та домашнім сиром.

Там, біля напівзруйнованого сараю, я помітила рух. Чоловік і жінка тягнули важкий брудний мішок із темними плямами на тканині. Він важко волочився землею та залишав довгий слід у сірій пилюці.

Я прискорила крок і кинулася до них.

— Люди! Будь ласка! Продайте хоч трохи їжі! Моя мати стара й хвора — їй нічого їсти!

Чоловік різко обернувся до мене. З-під насунутого капелюха блиснули холодні порожні очі, у яких давно згасли співчуття та людяність.

Жінка поруч міцно вчепилася у мішок обома руками й притиснула його до грудей.

— Іди звідси, — хрипко кинув чоловік. — Тут для тебе нічого немає.

— Я заплачу! У мене ще залишилися гроші! Подивіться!

Я гарячково витягнула з кишені пом’ятий гаманець із дрібними купюрами.

Чоловік коротко пирхнув і зло скривився.

— Гроші тепер нічого не варті. Це сміття. Хліб купують сухарями або кістками.

Я застигла від почутого. Потім уважніше подивилася на мішок. З нього стирчали брудні корені, шматки тканини та якісь дивні клапті. Те, що я спершу прийняла за овочі, виявилося викопаними коренями з місцевого газону.

Чоловік різко смикнув мішок далі й похмуро пробурмотів:

— Забирайся звідси. Тут більше немає сусідів. Кожен тепер сам за себе.

Я повільно відступила назад. Потім зробила ще один невпевнений крок.

Мої руки мимоволі стиснулися у болючі кулаки, а груди скувала важка безнадія.

«Ось до чого все дійшло… Я нічого не знайду. Абсолютно нічого…»

Я різко обернулася й швидко пішла назад. Згодом кроки перетворилися майже на біг. Я ковтала сльози разом із пилом, а порожні вулиці залишалися такими ж глухими й безлюдними. Вітер тепер здавався ще жорсткішим і холоднішим.

Коли я майже добігла до рідного подвір’я, мені раптом почувся дитячий плач за зачиненими вікнами одного будинку. Проте звук одразу стих, залишивши після себе болісну тишу.

Я штовхнула стару хвіртку й буквально ввалилася у двір, важко дихаючи від утоми та страху.

«Я нічого не знайшла… Нічого…»

***

Із кухні долинав слабкий шерех каструль та важке материнське дихання. У сусідній кімнаті панував густий морок, який прорізала лише вузька смужка світла між фіранками. Там, у глибокому кріслі біля вікна, сидів батько. Його виснажена постать здавалася ще більш згорбленою у тьмяному освітленні.

Він підняв на мене втомлені очі та слабо усміхнувся.

— Давно не бачив тебе такою пригніченою, — тихо пробурмотів він. — Часи тепер страшні. Люди помирають від голоду. Твоя мати ще тримається, але сил у неї майже не залишилося.

Я мовчки стояла на порозі та до болю стискала пальці. Серце розривалося від безсилля та провини.

— Я бачу, як їй важко. Вона ледве говорить, але все одно тягне на собі цей дім.

Батько важко зітхнув і повільно провів долонею по старому підлокітнику.

— Я допомагаю, наскільки можу. Підмести підлогу, принести воду, скласти посуд.

Я опустила голову.

— Я ще раз спробую знайти їжу. Хоч щось. Я більше не можу дивитися, як вона згасає.

Батько глухо хмикнув.

— Люди тепер сидять по хатах і бояться одне одного. Якщо хтось має жменю борошна, то ховає її краще за золото. Усі крамниці давно порожні.

Я глибоко вдихнула холодне повітря та зібрала залишки рішучості.

— Все одно піду.

За вікном швидко промайнула чорна тінь. Це кіт прослизнув уздовж стіни, і його жовте око на мить блиснуло у сутінках.

Я мовчки накинула куртку, відчуваючи тремтіння у власній руці.

— Я повернуся.

Після цих слів я вийшла надвір і тихо зачинила двері за спиною, залишивши матір на кухні та батька у темній кімнаті.

***

Сонце вже повільно ховалося за темними дахами, але з жодного димаря не здіймався дим. За старими парканами не чулося жодного голосу.

Я ступала обережними кроками, боячись порушити цю моторошну безмовність. Лише сухе листя тихо шаруділо під ногами від поривів холодного вітру.

Біля перехрестя стояла стара крамниця, де колись мати купувала борошно та сіль. Двері були закриті дошками, а на брудному вікні висіла табличка з коротким написом: «Немає товару».

Я спробувала натиснути на двері, але вони навіть не ворухнулися. Далі стояв колишній м’ясний магазин. Там теж панувала мертва порожнеча. Брудне скло закривали порожні прилавки, присунуті зсередини.

У сусідньому будинку швидко смикнулася фіранка, але одразу зникла.

Моє серце билося дедалі сильніше. Я згадала слова батька про людей, які ховали борошно краще за золото. Тепер я бачила це на власні очі. Кожен замкнувся у своєму домі й охороняв жалюгідні запаси від сусідів.

Я продовжувала шукати бодай щось — лушпайки, забуту банку, шматок хліба. Але навколо залишалася лише густа виснажлива порожнеча.

Десь удалині раптом завив самотній пес. Від цього тужливого звуку моєю шкірою пробіг холодок.

Я зупинилася біля останньої крамниці, де колись працював маленький овочевий ринок. Тепер там стояли лише порожні ящики, перевернуті догори дном.

На землі лежала висохла яблучна шкірка, почорніла та зморщена від часу.

Я повільно опустилася навколішки й провела пальцями по сухій поверхні. Від неї давно зник будь-який запах. Залишився тільки пил.

Я міцно заплющила очі та стиснула зуби. Цей голод виявився набагато страшнішим за порожні шлунки. Він повільно виїдав із людей усе живе.

Я повільно підвелася й рушила назад до дому.

***

Коли я повернулася, густі сутінки вже розтікалися занедбаним подвір’ям, заповнюючи кожен вологий куток важким мороком. Вхідні двері залишалися прочиненими, іржаві завіси видали протяжний скрип, щойно я штовхнула дерев’яне полотно плечем.

Мати сиділа за перекошеним столом у кухні, низько схиливши виснажену голову над подряпаною стільницею. Її кістляві долоні безсило лежали поруч, вкриті тонкими синюватими прожилками.

Посеред брудної поверхні лежала маленька пташка з понівеченим крилом і скуйовдженим пір’ям, забрудненим густою котячою слиною. Її застиглі очі дивилися порожньо й нерухомо. Поряд сидів кіт. Він повільно вилизував брудну лапу, залишаючи на шерсті вологі сліди. З-під худого хвоста стирчали кілька пухнастих пір’їнок.

Я завмерла біля вузького порога, відчуваючи, як у грудях піднімається болісний клубок сорому та гіркого жалю. Мені стало страшно від цієї принизливої картини.

— Це ти приніс… — хрипко пробурмотіла мати, не підводячи змарнілого обличчя. — Розумний. Ти знаєш, коли треба допомагати.

Її тремтячі пальці повільно ворушилися біля крихітної туші, обережно оцінюючи жалюгідну здобич.

Я хотіла розповісти про порожні крамниці, забиті вікна та переляканих людей, які ховалися за замкненими дверима. Проте замість цього я зробила повільний крок уперед і тихо сказала:

— Я приготую її.

Кіт підняв гостру морду й уважно подивився на мене своїм мутним оком, спокійним та пильним водночас.

Мати й далі ворушила висохлими пальцями біля мертвої пташки, проте кожен рух ставав дедалі повільнішим і важчим. Її сива голова безсило опустилася на зігнуту руку.

Я напружено прислухалася до сиплого дихання, яке поступово перейшло у глибоке хрипке сопіння. Вона заснула просто за столом, поруч із закривавленою здобиччю, виснажена голодом та хворобливою втомою.

Чорний кіт ліниво облизав вуса, а потім згорнувся щільним клубком на холодній підлозі біля старої табуретки.

Я повільно підійшла ближче, відчуваючи дивну важкість під ребрами. Серце билося приглушено й нерівно. Я подивилася на матір: висохле обличчя стало майже попелястим, під запалими очима лежали темні тіні, а тонка шкіра щільно обтягувала гострі кістки.

Потім мій погляд опустився на маленьке пташине тіло. Воно ще зберігало залишки тепла від котячих зубів, але життя вже остаточно зникло. Я простягнула тремтячу руку й обережно взяла пташку у долоню. Вологе пір’я липнуло до пальців. Від цього дотику мене пересмикнуло.

Я глибоко вдихнула сперте повітря. Це більше не мало значення. Потрібно було нагодувати матір хоч чимось справжнім. Я подивилася на стару миску біля потрісканої печі й подумала, що сьогодні там буде гаряча їжа, а не брудна вода з лушпайками.

Кіт уважно стежив за кожним моїм рухом.

Я понесла маленьку тушку до старої мийки, де в іржавій каструлі залишалася холодна дощова вода.

Я повернулася до старої печі і зробила окріп. Опустивши пташку всередину, я дивилася, як мокре пір’я злипається у важкі грудки. Бруд повільно розчинявся у каламутній рідині.

Мої пальці почали вискубувати дрібний пух. Спочатку я рухалася обережно, потім швидше й грубіше. Робота виходила незграбною та виснажливою.

До горла підкотила нудота, проте я стримала її важким ковтком. Я мусила це зробити.

Кіт безшумно пересунувся ближче до кухонного порога, обгорнув лапи довгим хвостом і застиг у нерухомому очікуванні.

Коли остання пір’їна впала у брудну раковину, я зупинилася. У моїх руках залишилося маленьке рожеве тільце, беззахисне й крихке. Від цього видовища груди стиснула важка туга.

Я озирнулася на матір. Вона продовжувала спати за столом, важко дихаючи крізь виснажений сон. Я відчула полегшення від того, що вона не бачить мене зараз.

Я ще раз промила маленьку тушку, обережно перелила чистішу воду до старого горнятка й поставила його на гарячу плиту. Потім подивилася на пташку у своїх долонях.

— Вибач мені, — тихо прошепотіла я.

Кіт повільно кліпнув жовтавим оком і нервово смикнув довгим хвостом.

Я повернулася до старої печі, і незабаром у холодній кухні з’явилося тихе шипіння киплячої води. Гаряча пара піднялася до низької стелі, приносячи крихітне відчуття тепла.

Я сіла навпроти сплячої матері й довго дивилася на старе горня, у якому повільно варилася жалюгідна вечеря. Я відчула слабкий подих життя всередині цього напівмертвого дому.