Спочатку:
На сторінку книги
Коли я відкрила старий кран у ванній кімнаті, вода з’явилася лише через кілька секунд, супроводжуючись хрипким скреготом зношених труб. Металеві звуки різали слух і дратували виснажену свідомість. Мої пальці тремтіли від гострого болю та слабкості. Уже третю добу я мочилася кров’ю, і кожен похід до туалету приносив пекучі муки. Ліки закінчилися ще вчора ввечері, тому сьогоднішній ранок залишався моєю єдиною надією. Я тричі перевіряла графік роботи аптеки, боячись помилитися через втому або неуважність.
Коли я нарешті дісталася до аптеки, засклені двері виявилися зачиненими. Тьмяна вивіска з годинами роботи світилася у напівтемряві холодним жовтавим світлом. Я кілька разів глухо постукала у скло, але у відповідь нічогісінько не почула.
— Тьотю… — раптом пролунав тихий дитячий голос за моєю спиною.
Я різко обернулася. Біля входу стояв худорлявий хлопчик у занадто великій куртці з брудними рукавами. Йому було не більше дев’яти років. У його очах застигла глибока паніка, приглушена втомою та розгубленістю.
— Вибачте… Ви не знаєте, де тут лікар? — невпевнено запитав він. — У моєї сестри щось сталося. Вона каже, що їй дуже боляче… і в неї кров.
Він говорив повільно й обережно, уважно добираючи слова. Малий ще не розумів усієї суті того, що сталося, але вже відчував справжній жах ситуації. Його тонкий голос тремтів від страху, хоча сам хлопчик вперто намагався триматися спокійно.
У ту мить мій власний біль відійшов на задній план.
— Де вона зараз? — тихо запитала я.
— У нас вдома. Недалеко звідси. Я покажу дорогу.
Він навіть не дочекався моєї відповіді. Хлопчик швидко розвернувся й рушив уперед вузькою вулицею, переконаний, що я піду слідом. Я справді зробила кілька кроків за ним, але раптом різка думка змусила мене зупинитися. Можливо, йшлося про щось інше. Можливо, я помилялася.
— Скільки їй років? — обережно запитала я, відчуваючи сухість у горлі.
Хлопчик озирнувся через плече, збитий зненацька цим питанням.
— Чотири, — тихо відповів він.
Я застигла посеред вулиці. Усередині піднявся болючий клубок, який стискав горло та заважав нормально дихати. Чотири роки. Це не могло бути чимось незначним або випадковим.
Хлопчик мовчки дивився на мене втомленими очима. Я відчула власний страх, але все одно рушила вперед. У той момент боятися вже було запізно.
***
Хлопчик ішов швидко й упевнено, жодного разу не озирнувшись назад. Порожні вулиці потопали у сірому ранковому світлі, а холодне повітря здавалося неприродно мутним. Я раптом помітила, що майже не чую власних кроків на мокрому асфальті.
Ми звернули у занедбаний двір із облупленими під’їздами та брудними вікнами. Одне відчинене вікно випускало назовні запах сирості та старої цвілі. Хлопчик мовчки показав рукою на темний вхід.
— Ми тут живемо.
Я ще не встигла нічого сказати, коли двері раптом відчинилися. На порозі стояла маленька дівчинка у брудній білій майці та рожевих трусиках із дитячим малюнком. Її босі ноги були вкриті темними слідами крові.
— Боляче, — тихо сказала вона, дивлячись кудись убік. — Але зараз уже менше.
Я зробила крок ближче й відчула, як у мене пересихає в роті. У ту саму секунду очі різко наповнилися слізьми. Я швидко відвернулася, щоб діти цього не помітили, але хлопчик підійшов ближче та несміливо торкнувся моєї руки.
— Ви плачете? — тихо запитав він.
— Ні… — збрехала я, ледве стримуючи голос.
— Це зробив Ігор, — спокійно промовив хлопчик. — Мамін чоловік. Ми не знали, що робити. Вона теж нічого не розуміла. Потім стало байдуже.
Мене різко затрусило від почутого.
— Ви тут самі? — запитала я, намагаючись говорити рівно.
— Так. Він більше сюди не приходить.
Я відчула, як земля під ногами втратила стійкість. Усередині здійнялася хвиля огиди, жаху та люті. Проте залишити цих дітей самих у такому місці я вже не могла.
Ми зайшли до квартири.
Маленька кімната була захаращена старими іграшками, порваними речами та продавленим диваном із брудною ковдрою. У повітрі стояв запах пилу, вогкості та довгого занепаду. Діти поводилися неприродно спокійно. Маленька дівчинка сіла на підлогу, обійняла старого іграшкового пса й почала дивитися у брудне вікно.
Хлопчик узяв сестру за руку, і тоді я помітила однаковий вираз у їхніх очах. Там не залишилося страху чи надії.
— Ви не хочете поїхати до лікаря? — тихо запитала я.
— Ми більше нікуди не хочемо, — відповів хлопчик. — Тут нас хоча б не чіпають.
Наступна година минула у важкому мовчанні. Я залишалася поруч із дітьми та мовчки перебирала старий одяг у пошуках чистих речей для дівчинки. Раптом у двері гучно постукали.
Я повільно підійшла до дверей та обережно відчинила їх.
На порозі стояв високий чоловік із втомленим обличчям і старим вицвілим рюкзаком на плечі. Мокре волосся прилипло до його лоба, а тремтячі пальці нервово стискали ремінь сумки.
— Вибачте… — задихано промовив він. — Ви не бачили двох дітей? Моїх дітей. Я шукаю їх уже дуже довго. Вони мали бути тут… але я не можу їх знайти…
Я здригнулася й повільно озирнулася назад. Діти мовчки сиділи у кімнаті та дивилися на чоловіка.
Хлопчик повільно підвівся й підійшов до дверей.
— Ми тут, тату.
Чоловік різко затремтів. Його погляд став розгубленим і водночас полегшеним. Він упав навколішки та міцно притиснув хлопчика до грудей.
— Я не встиг… — зламано прошепотів він.
Я більше не могла залишатися у цій квартирі. Усередині все стискалося від болю та виснаження. Я тихо вийшла за двері.
Надворі вже сутеніло, а холодне повітря стало ще різкішим. Моє серце важко билося у грудях, але тепер я точно знала, що повинна робити далі. Спочатку повернутися додому. Потім залишити це місто й поїхати до матері на далеку околицю.
