Раді Вас бачити!

Перший день після канікул.

Андрій.

Канікули пролетіли, що й помітити не встиг. Ці два тижні були неймовірні. З найпершого дня канікул я вже зустрічаюсь з Дариною. І мені цікаво, як на це відреагують наші однокласники. Вони знають вже давно, що я з нею проводжу багато часу разом. Можливо дехто вважає нас вже парою, але то було не так. А зараз саме так і є. Ще ці канікули запам’ятаються святом Нового Року та моїм днем народженням, адже на них була присутня Даринка. Ми коли зустрічались після Нового Року, то я двічі залишався у неї ночувати. Спали в одному ліжку, правда під різними ковдрами, але нам ніхто нічого поганого не сказав. Тато Дарини до мене добре поставився. Сказав, що йому приємно зі мною познайомитись і все в такому дусі. Правда при знайомстві він мені влаштував справжній допит. А саме де я живу, з ким живу. Я розповів все, що тільки можна. Тепер батьки моєї дівчини та однокласниці раді мене бачити у гостях. Думаю, що я не раз залишусь ночувати у Даринки. Особливо перед контрольними роботами, бо у мене дома виспатись не вийде.

Сьогодні перший день після канікул та першим уроком у нас буде історія України, де ми будемо презентувати наші роботи у парі. Я з Інною довго робили цю роботу, бо в Інни то одне, то інше. Тому я не знаю на скільки добре все пройде. Знаю, що Дарина з нашим однокласником робили презентацію та вчили все що можна довго. На канікулах вони ще тричі розмовляли онлайн, бо однокласник був за містом й зустрітись з ним було неможливо. Я зустрів Даринку біля її під’їзду, ми разом пішли у школу. Снігу вже немає та не має льоду під ногами, тому йти комфортно. Ми йшли та розмовляли про початок нового семестру, останнього в цьому році та й взагалі останнього. Аж не віриться, що він останній, а після екзамени та випуск.

Ми дійшли до школи та зайшли на територію. І раптом позаду почули голос однокласника.

— Дарино, почекай — ми зупинились — вибачте, що перериваю вашу ідилію, але мені треба поговорити з Дариною

— Про що говорити будемо?

— Про історію України. У нас все ж готово?

— Флешка з презентацією у мене. У тебе повинні бути роздруківки

— Вони у мене є

— Тоді все готово — Дарина посміхнулась. Однокласник швидким темпом пішов у будівлю школи. А ми не поспішаючи, пішли до будівлі.

— Цікаво, Інна взяла все, що треба?

— Ти не впевнений у своїй презентації?

— Чесно, то ні. Ми не так добре готувались, як ви. Сподіваюсь Інна нічого не забуде. Бо якщо забуде, то буде біда

Ми зайшли у клас історії вже коли продзвенів дзвоник. Вчителька зайшла за нами, тому ми швидко підійшли до парти та сіли.

- Добро ранку всім. Сподіваюсь після цих канікул ви набрались сил та будете вчитись ще краще. Що ж почнімо з презентацій. Часу, щоб підготуватись було більш ніж достатньо. Першими вийдуть зі своєю презентацією Андрій... — і тут я вже почав хвилюватись, адже не побачив у класі Інну — та Дарина — фух, це не я. Дарина з однокласником вийшли до дошки. Дарина почала розповідати доповідь, Андрій тим часом гортав слайди. Ну, й звісно ж легку роботу на себе взяв. А роботу вони зробили добре, якісно, так би мовити. За п’ять хвилин вони закінчили свою доповідь та презентацію. Вчителька подивилась на них.

— Не скажу, що я здивована. Ви молодці, добре підготувались. І тобі Андрію й тобі Дарина, ставлю по одинадцять балів. Вони повернулись за парти із задоволеними обличчями. Дарина сіла та видихнула, а ось мені розслаблятись не варто, адже Інни в класі немає. Вчителька покликала наступну пару до дошки. Однокласники почали розповідати та показувати презентацію. І раптом двері класу відчинились, у клас зайшла Інна. Вона зразу побачила мене, тому непомітно помахала рукою. Інна сіла за парту, а після мені на телефон прийшло повідомлення від неї. “Забула дома флешку, тому треба було йти назад. Про нас ще не питали?” 8:43

Я відповів їй на повідомлення “Зрозуміло. Добре, що ти вже тут. Ні, не питали, але зараз можуть запитати”8:44

І справді після цієї пари до дошки вийшли ми. Я почав розповідати, а Інна тим часом перегортати слайди. На щастя все пройшло добре, нам поставили по десятці. Але вчителька сказала, що це з авансом, адже по суті робота зроблена на дев’ять балів. Та я й так радий.

Минув урок, звісно не всі встигли розповісти свої доповіді, тому продовжимо на наступному уроці, а саме у четвер. Я навіть не знаю кому пощастило більше нам, які вже здали свої роботи чи тим хто ще не здали свої роботи. У них ще є час аби покращити свою розповідь та отримати оцінку кращу.

Наступним уроком у нас йде алгебра. Перерва між уроками пролетіла. Ми з Дариною встигли лише поговорити про наші розповіді по історії України та перейти у клас алгебри. Урок почався з монологу класної керівнички.

— Вітаю всіх з першим днем навчання після зимових канікул. У мене є для вас цікава новина. Вона полягає у тому, що у нас у березні буде концерт до дня весни. І нам потрібні організатори, а точніше помічники. Минулого року це були Андрій та Інна. У цьому році хтось хоче стати помічниками?

— Я — сказав не задумуючись я. А, що буде знову цікаво, особливо якщо до мене приєднається Даринка.

— Добре, ще двох треба

— Я теж можу — сказала Дарина

— І я — руку підняла Інна

— Добре. Тобто Андрій, Дарина та Інна. Підійдіть після цього уроку в актовий зал там на вас чекатиме Зоя Павлівна — щоб ви розуміли, це художній керівник у нашій школі. Дуже приємна жінка. Їй десь під шістдесят років, а така цікава. Вона цікавиться всім новим технологіям, намагається розібратись у всьому новому. Тому й просить помічників. Ось тільки чому у цьому році аж три, я не розумію.

Урок пройшов як завжди нудно. Вчителька пояснювала нову тему, щось ще казала про екзамени, які у нас будуть в кінці цього семестру, адже скоро випуск. Ми втрьох підійшли до нашого художнього керівника, Зої Павлівни. Вона як завжди посміхається. В цей момент коли ми до неї підійшли, вона розмовляла з учнями молодших класів. Побачивши нас, Зоя Павлівна їх відпустила.

— Добрий ранок — сказала вона — ви прийшли мені допомагати?

— Так. Нам сказали, що вам треба три помічники

— Саме так. Я так розумію це знову ти, Андрію та Інна... — після вона зробила паузу та подивилась на Дарину — пробачте, а ви хто? Я ніколи вас не бачила

— Воно й не дивно, адже я новенька у цій школі. Мене звати Дарина

— Приємно познайомитись, Дарино. Я — Зоя Павлівна, художній керівник у цій школі. Організаторка всіх заходів. Ну, що ж почнімо щось робити. Вам до речі сказали, що у вас трьох уроків сьогодні більше не буде?

— Так — сказала Інна. Дарина здивовано на всіх подивилась, можливо думала, що ми підійдемо на декілька хвилин, поговоримо та підемо на урок. Але це виявилось не так. Ми коли минулого року допомагали, то теж багато уроків пропускали. На нас звичайно гиркали вчителі, по типу “Ви багато уроків пропускаєте”, але що ми можемо зробити. Розірватись ми не можемо та й клонів не маємо. А чесно, хотілось би мати.

Зоя Павлівна почала пояснювати, що це буде. Я зрозумів, що все як завжди. Молодші класи показують різні сценки, розповідають віршики. Ну, звичайно на молодших класах все не закінчується. Ще буде багато чого цікавого. Наш клас також має брати участь у цьому заході, тому хтось з наших однокласників повинен вийти на сцену. Але це будемо не ми з Дариною. Може тому я й допомагаю організовувати свята, щоб самому не виступати. Адже організація не потребує виходу на сцену. І це просто чудово.

Весь час до кінця уроків ми були в актовій залі, складали сценарій і все тому подібне. Даринка допомагала дуже активно. Навіть ідеї подавала, які до речі, сподобались Зої Павлівні.

Ми з Даринкою вийшли зі школи та пішли додому.

— У вас кожен рік організовують такі свята?

— Останні три роки так. І це другий раз я допомагаю в організації свята

— І я так розумію знову з Інною

— Так... минулого року теж нав’язалась. Ми тоді з нею багато часу разом проводили. Я тоді зрозумів, що я їй подобаюсь

— А вона тобі?

— Я тобі вже казав, що вона мені не подобається. Але спілкуватись, так би мовити, близько іноді треба

— Я все зрозуміла — Даринка посміхнулась та подивилась на мене. Ми швидко дійшли до будинку Даринки. Зупинилась біля під’їзду.

— Пам’ятаєш про що ми вчора з тобою домовлялись?

— Що я залишусь у тебе?

— Саме так. Сподіваюсь, що залишишся. Нічого ж не змінилось?

— Ні. Я звісно ж із задоволенням у тебе залишусь

— У такому разі, ходімо

Даринка.

Канікули пройшли чудово. Ніколи зимні канікули не були на стільки цікавими. Я звичайно коли вчилась у Києві, то з Мариною та Максом гуляли та це було не кожен день. І коли зустрічались, то не більше ніж на чотири години. Весь інший час я сиділа у своїй кімнаті та й все. Так з нудьги навчилась малювати. Та ці канікули пройшли цікаво у компанії Андрія та його друзів. Андрій у мене навіть залишався ночувати, щоб виспатись нормально, бо у нього дома не можливо поспати спокійно. Звісно ж ця причина не головна, та все ж. Сьогодні він буде також ночувати у мене. Сьогодні дома у мене знову нікого, як це було декілька разів на канікулах. Але Андрій ночував тоді, коли мої батьки були дома та нічого звісно не сказали по типу “Нам не подобається присутність Андрія у нас дома”. Всі навпаки були раді познайомитись ближче. Так, от. Дома у мене сьогодні нікого немає. Тато знову у відрядженні та приїде завтра зранку, а мама з бабусею поїхали у Луцьк. Там у мами якась фотосесія. Ось питається, чому вона їздить до тих, кому треба фотосесія? По ідеї повинно бути навпаки, але ж ні. Ну, то таке. І мама з бабусею приїдуть післязавтра ввечері.

Ще мене здивував сьогоднішній день у школі. Перші два уроки були простими уроками, а ось весь інший час... я не думала, що ми ось так просидимо в актовій залі так довго. І навіть не знаємо, які уроки робити на завтра. Адже які уроки у нас були сьогодні на завтра знову таки по ідеї повинні бути. А саме англійська мова та українська література. Ми пропустили ці уроки сьогодні та зовсім не знаємо до чого готуватись. І мені це не подобається.

Ми зайшли у квартиру, зняли верхній одяг та зразу пройшли у мою кімнату, щоб покласти рюкзаки. Андрій приніс до мене додому декілька своїх футболок та штанів. Тому ми переодяглись та пішли на кухню, щоб щось поїсти.

— Давай я швиденько зроблю нам бутерброди та чай, а ти запитай, яке домашнє завдання треба зробити... по сьогоднішнім урокам, які ми пропустили

— А, може навпаки?

— Ні. Я не хочу писати у групу

— Чому ти так боїшся це робити? Це вже не вперше...

— Мені якось не комфортно спілкуватись через чат... та й взагалі з кимось з них спілкуватись — я цю фразу сказала тихіше.

— Зрозуміло. Ну, добре — Андрій дістав телефон з кишені штанів та почав писати повідомлення. А я тим часом почала робити бутерброди та чай. Коли ми з мамою сьогодні снідали, вона сказала, що не встигає нічого приготувати. Бабуся могла б приготувати, але їй було вночі зле. На щастя під ранок стало краще. І мама вирішила її забрати з собою. Перша причина цього, те, що вона завжди її бере з собою. А друга, це те, що бабусі у будь-який момент може стати зле. А знаючи, що тато у відрядженні, а я можу бути будь-де, чи то у школі, чи то гуляти піти, то бабуся одна дома залишається і це небезпечно... з її то тиском.

Я доробила нам чай та бутерброди. На щастя за цей час Таня, наша староста написала повідомлення, які повинні бути завдання на завтра та взагалі. А написала саме таке “Всім кого НЕ було на уроці я кажу, до чого нам готуватись. Англійська — вивчити текст на сторінці сто тридцять сім та зробити вправи на сторінці сто тридцять вісім! І українська література — прочитати біографію та твір письменника сторінки з сотої до сто п’ятнадцятої! Всім гарного вечора!”

Після того як перекусили бутербродами та випили чай, ми пішли робити домашнє завдання. Коли я відкрила підручник з англійської мови, то у мене ледве б і рот відкрився. Такий великий абзац вивчити та ще й на завтра. Та це просто не можливо! Там двадцять речень, а ще й три вправи. У вчительки, мабуть, поганий настрій був, якщо вона стільки домашнього завдання задала. Ну, нічого впораємось. Не подобається мені, що ми будемо пропускати уроки, але, що поробиш якщо треба. Погодилась допомагати, то треба.