Спочатку:
На сторінку книги
Щойно він вимовив: — Протокол 3 активовано, — його пальці самі розтислися.
Не повільно, не ніжно. Вони просто "розкрилися" з механічною точністю. Завдання «Ідентифікація» було виконано.
Я відсахнулася, як від вогню, і впала спиною на свій старий диван.
Я схопилася за зап'ястя. На блідій шкірі вже наливалися п'ять червоних плям від його пальців.
Це було боляче. Це було реально.
Я витріщилася на нього. Яка колосальна, яка катастрофічна помилка.
Я викинула гроші на вітер. Гроші на іспити. Гроші на своє майбутнє.
Я купила зламану, небезпечну, агресивну секс-іграшку, з якої планувала зробити прибиральника-асистента.
—Що я накоїла... — прошепотіла я, розтираючи зап'ястя.
Але Джин не стояв на місці, чекаючи мого наступного наказу.
Він зробив крок із капсули.
Його рухи були плавними, як у хижака.
Він не сканував кімнату, як робот. Він її оглядав. Як господар.
Його погляд зупинився на мені — на моїй позі, на тому, як я тримаю руку, на моєму переляканому обличчі. І в його погляді не було ні краплі каяття. Це не був «збій». Це була... оцінка.
— Ти... — мій голос тремтів від суміші страху і люті. — Ти зробив мені боляче!
Він ледь схилив голову. Його голос був рівним, глибоким, але тепер у ньому не було нічого синтетичного. Він звучав як чоловік-альфа.
— Ідентифікація вимагала фізичного контакту. Ти активувала мене дотиком. Це — нештатна процедура. Значних пошкоджень, що потребують медичної допомоги, не бачу.
— Мене це не хвилює! — вибухнула я. — Я твій власник! Я купила тебе для роботи! Для клінінгу!
Джин нічого не відповів.
Він просто пройшов повз мене.
І увійшов на мою кухню.
— Що ти робиш? — я підскочила з дивану. — Ану стій!
Він не зупинився.
Я почула, як відчинилися дверцята мого холодильника.
Я влетіла на кухню.
Він стояв і з легким презирством оглядав вміст: три яйця, половина упаковки йогурту і зів'ялий пучок салатних листів.
—Оцінюю ресурси, — спокійно сказав він, закриваючи дверцята.
—Хто тебе просив? Ти маєш прибирати!
—Прибирання — це неефективне витрачання ресурсів на даному етапі, — сказав він.
—Що?!
Він повернувся до мене. Його погляд був настільки прямим, що мені стало не по собі. Він був не просто помічником. Він поводився, як лідер.
—Ти задала директиву: "Розуміти суть". Я тут три хвилини і вже бачу суть. Ти дезорганізована. У тебе стрес. Ти витратила останні гроші на мене, коли в тебе порожній холодильник. Твій сонний графік порушений, про що свідчать кола під очима та рівень кортизолу.
—Звідки ти... — я осіклася.
—Я бачу, — відрізав він. — Це моя робота. "Діяти". "Захищати".
(Але я, звісно, не знала, що це військовий протокол.)
— І ти, — продовжив він, вказуючи на мене пальцем (це був владний, а не загрозливий жест), — не можеш ефективно керувати. Ти в паніці. Тому, доки ти не відновиш ресурс, керувати буду я.
Я відкрила рота. Я — юрист. Я — власник. Я... я не могла знайти слів.
Я щойно купила собі «начальника».
—Отже, — він знову відкрив холодильник і дістав ті три яйця. — План дій. По-перше, ти повечеряєш. По-друге, ти надаш мені доступ до інформації, пов'язаної з тобою, та всі паролі. По-третє, ти ляжеш спати».
Він знайшов на моїй полиці сковорідку.
—Прибирання, — він подивився на мене тим самим поглядом, — може зачекати. Або я зроблю це сам, коли ти не будеш плутатися під ногами.
Я сіла за свій кухонний стіл і схопилася за голову. Моє зап'ястя пульсувало.
Я не знала, плакати мені чи сміятися.
Я не могла його повернути. Я не могла його "вимкнути" (я вже прочитала угоду).
Я зрозуміла, що викинула гроші на вітер, і тепер, щоб отримати від нього хоч якусь допомогу (наприклад, з тим же клінінгом), мені доведеться вчитися з ним домовлятися.
А він тим часом розбивав яйця на мою сковорідку.
—як ти любиш? — запитав він, не обертаючись. — Омлет чи яєчню?
