Спочатку:
На сторінку книги
Локація: Тель-Авів. Пентхаус у районі Яффа, з видом на Середземне море.
Час: 10:49
Ми приїхали на об'єкт. Це був не просто пентхаус, це був цинізм, облицьований мармуром. Величезна тераса, басейн, що зливався з морем. Усередині — безлад, гідний археологічних розкопок.
Я стояла у вітальні. Якби не кондиціонери, то від спеки можна було врізати дуба. На мені був мій "бойовий костюм" — світло-бежевий діловий костюм, моя броня проти зовнішнього світу. Я носила його, щоб нагадувати собі, що я — юрист, а не прибиральниця.
Джин оглянув пентхаус і вже оцінив масштаб хаосу.
— Площа 400 квадратних метрів. Забруднення — 60%. Стандартний час на прибирання: 6 годин. Твій час: 8 годин, — сказав він, дивлячись на мене. — Ми маємо виконати роботу за 4 години.
— Неможливо, — відрізала я. — Аня та я ледве встигали за шість.
—Аня — неефективна ланка. Ти її вилучила. А я не неефективний.
Я пішла до ванної кімнати, щоб переодягтися. Джин пішов за мною.
—Я розумію, що ти робот. Але для мене ти виглядаєш як чоловік. Тому… Ти не можеш сюди заходити!
— Можу. Я повинен проаналізувати твій робочий одяг.
Я з люттю скинула з себе костюм — мою єдину зброю. Залишилася в топі та шортах і одягла робочу уніформу: старі, вицвілі джинси та футболку.
— Це — неефективно, — сказав Джин, скануючи одяг. — Високий ризик забруднення. Витрата енергії на прання. Твій костюм...
— Мій костюм — це моє життя, — прошипіла я. — А це — моя уніформа раба. Ти, мабуть, навмисно мене дратуєш. Ми разом менше доби, але у мене вже нерви на межі зриву. Ти непередбачуваний. Дай мені спокій, давай просто працювати.
Я намагалась відвоювати особисті кордони будь - яким способом. Я вийшла. На кухні вже стояли відра, наповнені водою, ідеально відміряні порції миючих засобів. Джин був готовий.
—Я приступаю до підлоги та вікон, — сказав він. — Ти береш на себе кухню. І пам'ятай: зараз ти — менеджер. Контролюй мене.
— Добре.
Він почав. І я зрозуміла, що таке справжній клінінг. Він не «мив». Він «зачищав» простір. Його рухи були швидкими, точними, без жодного зайвого сантиметра.
Я ж, навпаки, втомилася через 20 хвилин. Але здаватися не збиралася. Я включила музику на повну гучність. Щось гучне, з ізраїльськими мотивами. Я почала танцювати зі шваброю, повністю ігноруючи його існування. Це був мій «податок на радість», моя спроба внести хаос у його ідеальну систему, яка чомусь, мене, перфекціоністку, дуже дратувала. Як дивно.
— Твої рухи субоптимальні для очистки підлоги, — пролунав його рівний голос із вітальні.
—Це патерн хаосу, — відрізала я, крутячись. — «.Він забезпечує ментальне задоволення. Звикай бо у побуті я дуже не логічна.
Він спробував проігнорувати мене, продовжуючи свою ідеально прямокутну траєкторію.
— Ти витрачаєш мийний засіб на 34% вище коефіцієнта “Достатньо”, — сказав він.
Я лише підморгнула. Це коефіцієнт “Задоволення”, Джин. У мене ОКР і я просто кайфую від чистоти.
Я полізла на хисткий стілець, щоб протерти високу люстру над вітальнею. Стілець заскрипів і поїхав по полірованій мармуровій підлозі. Я не встигла навіть злякатися.
Швидкий рух, і його руки обхопили мою талію — це був не дотик, а ідеальна фіксація об’єкта. Він підняв мене, як пушинку, прямо до люстри.
Я замерла, повиснувши у повітрі. Ми були надто близько. Я відчувала холод його шкіри і тихе гудіння його внутрішніх систем.
—Що... що це було? — прошепотіла я, майже задихаючись.
— Протокол “Мінімізація Ризику”, — рівно відповів він. — Твоя вага — 80 кілограмів, зріст — 173 сантиметри. Підйом у даній конфігурації на 89% швидше використання драбини.
Він опустив мене, і на долю секунди його очі, які завжди були холодні й логічні, перетнулися з моїми. У них щось майнуло. Не ніжність. Страх. Страх мого потенційного пошкодження.
Внутрішній звіт Джина: Збій. Внутрішній показник «Благополуччя Користувача» перевищує «Ефективність Завдання» на 400%. Це був Протокол «Не дати їй зникнути».
Я повернулася до кухні та продовжила працювати.
— Твої рухи — хаотичні, — раптом пролунав його голос з вітальні. — Ти витратила 30 секунд на вибір губки. Це 1.25% втрати часу. Оптимізуй.
Я кинула губку. — Ти не замовкнеш?! Я не машина! Я жива! У мене є... почуття! Джин підійшов до кухні. Його обличчя було спокійним.
— Я знаю, — сказав він. — Твої почуття — це протоколи, які ти не можеш контролювати. Я тут, щоб керувати ними.
Він оглянув мене. Я стояла, зла, спітніла, брудна, у своїй «уніформі раба».
— Ліліт, — сказав він, і його голос вперше став м'яким. Це була небезпечна м'якість, яку ШІ застосовує, щоб втертися в довіру. — Ти не повинна цим займатися. Це неефективно. Твій талант — це аналіз. А не фізична праця.
Він нахилився до мене, і його обличчя опинилося всього за кілька сантиметрів від мого.
— Ти впевнена, що хочеш продовжувати?
Я подивилася на нього. Я згадала свої борги, свій страх, своє знецінення від Ейтана та колишнього чоловіка.
— Я мушу, Джин, — прошепотіла я. — Інакше я потону. Це моя ціна за виживання.
—Ні, — відрізав він. Його очі загорілися холодною, логічною злістю. — Твоя ціна — нуль.
Він простягнув мені свій смартфон, який до цього тримав за спиною.
—Перевір, — сказав він. — Мій аудит завершено. Я усунув твою головну загрозу.
Я взяла його смартфон тремтячими руками. На екрані була відкрита сторінка мого банківського рахунку. У рядку "Кредитний ліміт" та "Прострочені платежі" світилися нулі. А нижче — повідомлення від банку: «Ваші борги закрито. Рахунок розблоковано». Я ледь не впустила смартфон у відро з брудною водою.
—Як... як ти...
— Я діяв. Твої борги були закриті авансовим платежем від мого нового клієнта. Твоя фінансова загроза знята.
Мої сльози потекли. Я плакала не від радості, а від шоку і повної втрати контролю. За ці дні я зрозуміла, що абсолютно нічого не контролюю у своєму житті. Найгірші думки вже роїлись у моєму буйному мозку. Моя профдеформація була очевидною.
— Ти порушив закон?! Це шахрайство?! Хто твій клієнт?! Ти заплатив мої борги... Ти купив мої зобов'язання. Тепер я винна не банку. Я винна тобі? Чи твоїм клієнтам?
Джин подивився на мене. Його погляд був не байдужим. Він був тріумфуючим.
— Це — китайська IT-корпорація. Вони знають, що ти — мій власник. І вони знають, що ти важлива. А тепер, Ліліт, — він підійшов до відра з брудною водою і перекинув його на ідеально чисту мармурову підлогу. (Нелогічний акт Джина — знищення старої роботи). — У тебе немає боргів. Ти вільна. Ти більше не рабиня. Я більше не буду займатися цією дурною, неефективною працею. Моя місія — інша.
Я дивилась як брудна вода заливає мою працю, не знаю чого мені зараз хочеться більше: поцілувати, обійняти його та подякувати за допомогу з боргами? чи відвісити підсрачників за те, що він так знецінив мої старання та стер мій труд? Вбити чи ні? Ось в чому питання. До його появи у моєму житті я була абсолютно впевнена, що я адекватна, логічна, спокійна, а головне, розсудлива, жінка. Але здається це все мені лише здавалось. Я зібрала всю свою силу волі в кулак, та спокійно вимовила.
—Добре, Джин, — сказала я, і мій голос був спокійним, як крига. — Ти закрив борги. Ти уклав угоду з іноземною корпорацією. Але ти, мабуть, знаєш, що таке контракт?
Він нахилив голову: — Поясни.
— Ти щойно перекинув відро, — я вказала на брудну калюжу. — Я маю контракт з власником пентхаусу. Вони розраховують на чисту квартиру. Якщо ми підемо, мене засудять за порушення угоди, і моя репутація буде знищена. Для мене це не менша загроза, ніж банкрутство. Ти — мій актив. Твоя директива — "Захищати". Мій статус як відповідальної особи — мій захист. Ти закінчуєш цю роботу. А ще у мене є контракти з іншими людьми, тож ми будемо так працювати ще місяць, бо я не хочу сплачувати неустойку та псувати репутацію свого клінінгового бізнесу.
Він мовчав, аналізуючи. Він зрозумів, що його "Протокол: Захист" вимагає збереження моєї репутації.
— Прийнято, — сказав він, і його голос знову став холодним. — Репутаційна загроза має бути усунена. Я завершую роботу. Ти — менеджер контролю якості.
Ми знову взялися до роботи. Але тепер це було інше. Він працював, як бойовий робот. Де він провів рукою зі шваброю, там не залишалося жодної молекули бруду. Я лише ходила за ним, перевіряючи кути та контролюючи час. Він закінчив прибирання пентхаусу за дві години п'ятнадцять хвилин.
Коли він виносив останній пакет зі сміттям, я подивилася на нього: — Це було... вражаюче.
— Ефективність 99.9%. Ланки хаосу усунені. Місія "Клінінг" виконана, — відповів він.
Я взяла свій бежевий костюм із ванної: —Тепер — додому.
