Раді Вас бачити!

У "Red Velvet" офіційно подавали лише чай та каву. Але судячи з того, як реготав сержант поліції за третім столиком, розливаючи рідину з порцелянового чайника, "ерл грей" у цьому закладі мав сорок градусів міцності й чіткий присмак віскі.

Сухий закон тут, у підвалах імперії Сайласа Торна, був лише жартом. Поганим жартом, за який платили золотом.

Марго стояла біля краю барної стійки, поправляючи манжет дешевого піджака. Вона намагалася злитися з тінню, хоча це було непросто. Бармен кинув на неї короткий погляд, але нічого не сказав — він знав, що вона "новенька". Годину тому вона вийшла з кабінету Боса з роботою в кишені й огидним відчуттям його погляду на своїй спині.

Марго повільно підвела очі на балкон другого поверху. Масивні дубові двері. Охорона.

Вона точно знала, що там.

Вона пам'ятала кожну деталь свого "співбесіди". Поки Торн ставив їй слизькі питання, перевіряючи, наскільки глибоко вона готова прогнутися заради грошей, Марго вивчала кімнату. Вона бачила не шкіряні крісла і не дорогі картини, а лише сталевий блиск з-за напіввідкритих дверцят шафи. Сейф. Старий, важкий, надійний. Саме такі вона любила "лускати" найбільше.

Її план був простим: відпрацювати кілька днів, втертися в довіру, знайти момент і зникнути разом із вмістом того залізного ящика. Вона прийшла сюди як хижак, що заліз у курник.

Але раптом світло в залі змінилося.

Гамір стих, поступившись місцем тягучому, хриплому звуку саксофона. Марго скривилася. Вона ненавиділа цю музику, але знала: зараз вийде "головна страва". Та, заради кого ці товстосуми платили потрійну ціну за палений віскі.

На сцену вийшла Вона.

Марго завмерла, забувши про сейф, про Торна і про свій план. Її пальці мимоволі стиснули край стійки так, що побіліли кісточки.

У променях софітів, сяючи, мов холодна зоря, стояла не просто співачка. Там стояла її Роуз.

Та сама Роуз, з якою вони ділили одну ковдру. Та сама, якій Марго фарбувала губи краденою помадою. Тільки тепер на ній були діаманти, які коштували більше, ніж усе життя Марго, а в очах була порожнеча.

— ...I'm a fool to want you... — заспівала Рубі, і цей голос вдарив Марго під дих сильніше, ніж удар професійного боксера.

Внутрішній монолог Марго, до цього холодний і розважливий, вибухнув отрутою.

"Ти продалася, Роуз. Ти все-таки це зробила. Проміняла нас на це... — вона обвела поглядом задимлений зал, п'яних копів і хтивих бандитів. — Ти стала однією з них. Лялькою на вітрині".

Біль був гострим, нестерпним. Марго подумала, що ненавидить її за зраду. Вона переконувала себе, що їй байдуже. Що вона тут тільки заради грошей.

Але чому тоді серце калатало так, ніби хотіло пробити ребра?

Марго зробила глибокий вдих, втягуючи в себе запах чужого успіху і власної поразки.

— Ну що ж, ваша величносте, — прошепотіла вона сама до себе, не зводячи очей зі сцени. — Насолоджуйся оплесками. Бо я прийшла забрати твою корону. І все інше на додачу.

Вона відвернулася від сцени. Тепер це було особисте. Вона обчистить Торна не просто заради наживи. Вона зробить це, щоб показати Розалін, хто з них насправді вільний, а хто — лише дорога власність.

Марго не встигла допити свій напій, як відчула поруч запах дешевого одеколону і дорогого тютюну.

— Нудьгуєш, крихітко?

Вона повільно повернула голову. Ріккі "Красунчик" Блейн. Права рука Торна і головний біль усіх офіціанток. Він виглядав саме так, як вона й очікувала: напомаджене волосся, зухвала усмішка і впевненість людини, яка думає, що світ крутиться навколо його ширінки.

Марго миттєво перемкнула тумблер у голові. Хижачка зникла. На її місці з'явилася "мила простачка", яка вперше бачить велике місто. Вона широко розплющила очі й усміхнулася — трохи сором'язливо, трохи заклично.

— Трішки, містере... — вона зробила паузу, ніби намагаючись вгадати ім'я.

— Блейн. Ріккі, — він сперся ліктем на стійку, перекриваючи їй шлях до відступу. — Але для такої красуні, як ти, просто Ріккі. Ти ж нова, так? Торн казав, що взяв свіже м'ясо.

Марго проковтнула образу.

— Ага. Я Марго. І тут все таке... велике, — вона помахала рукою, зображуючи наївне захоплення. — Не те що в Детройті.

Ріккі реготнув, задоволений собою.

— Детройт — це діра. Нью-Йорк — ось де життя. Хочеш випити чогось справжнього? Гей, Луї! — він клацнув пальцями бармену. — Два "чаї", живо. Найкращого сорту.

Поки він відвернувся до бармена, очі Марго ковзнули по його піджаку. Права кишеня відтягнута. Важка зв'язка. Бінго.

Коли їм принесли чашки з віскі, Ріккі почав розповідати якийсь плаский анекдот про монашку і папугу. Марго сміялася в потрібних місцях, торкаючись його плеча. З кожним її дотиком Ріккі розслаблявся все більше, втрачаючи пильність.

— Ой, Ріккі, у тебе тут... — вона нахилилася до нього, наче хотіла поправити краватку.

— Що? — він опустив очі.

— Вузол трішки збився. Дозволь...

Це зайняло менше секунди. Її ліва рука поправляла шовк на його шиї, відволікаючи увагу, а права змією ковзнула в його кишеню. Пальці намацали холодний метал. Легкий рух — і зв'язка ключів опинилася в її рукаві.

Ріккі навіть не кліпнув.

— Ти така турботлива, — промуркотів він, намагаючись обійняти її за талію.

Марго м'яко вислизнула.

— Ой, пробач, мені треба припудрити носа. Цей віскі такий міцний... Я зараз, лише на хвилинку. Не сумуй без мене!

Вона пурхнула в бік жіночої вбиральні, залишивши Ріккі з дурною посмішкою на обличчі.

Забігши в кабінку, Марго миттєво замкнулася і витрусила ключі на долоню. Вона швидко перебрала зв'язку. Ключ від машини, від квартири... Ага, ось він. Латунний, з маленькою биркою "Service".

Марго піднесла його до очей, роздивляючись борідку ключа.

— Пф-ф, — видихнула вона з полегшенням. — Звичайний англійський замок. Три піни. Навіть новачок відкриє скріпкою, а з моїм набором це займе п'ять секунд.

Їй не потрібен був цей ключ. Їй потрібно було знати, з чим вона має справу. Тепер вона знала, що зможе відкрити задні двері в будь-який момент.

Марго сховала знання у своїй пам'яті, а ключі — назад у кулак. Вона натиснула на злив води для конспірації, поправила волосся перед дзеркалом і вийшла назад у зал.

Ріккі все ще стояв біля бару, допиваючи свій віскі.

— Я вже думав, ти втекла, — буркнув він, коли вона підійшла.

— Як я могла втекти від такого чоловіка? — Марго знову включила "простачку".

Вона підійшла впритул, ніби ненароком спіткнувшись, і навалилася на нього всім тілом.

— Упс! Вибач, я така незграбна...

Поки Ріккі підтримував її, насолоджуючись контактом, Марго непомітно повернула ключі назад у його кишеню. Так само тихо і гладко, як і взяла.

— Обережніше, лялечко, — він самовдоволено посміхнувся. — Тримайся за мене, я не дам впасти.

— О, я впевнена, Ріккі, — прошепотіла Марго, а в її очах промайнув холодний блиск, який він знову не помітив. — Ти навіть не уявляєш, як я буду за тебе триматися.

Музика змінилася.

Замість тягучого, меланхолійного джазу, який ще хвилину тому заколисував зал, барабанник раптом видав різкий, рваний ритм. До нього приєднався контрабас — низький, вібруючий звук, що бив просто в діафрагму.

Марго поставила порожню склянку на стійку. Її погляд змінився. Зникла "мила простачка", зникла холодна злодійка. Залишилася тільки жінка, яка знала мову тіла краще, ніж будь-яку іншу.

Вона вийшла в центр залу. Прожектор, ніби чекаючи на неї, вихопив її фігуру з напівтемряви.

Марго не чекала запрошення. Вона почала рухатися.

Це не було схоже на ті відточені, балетні па, які показувала Рубі. Це було щось первісне. Дике. Брудне.

Марго танцювала так, ніби займалася коханням — жорстким, пристрасним, без краплі сорому. Вона відкидала голову назад, дозволяючи волоссю розсипатися по плечах, її стегна рухалися в такт барабанам, різко і плавно водночас. Вона ковзала руками по своєму тілу, ніби перевіряючи, чи вона все ще існує, а потім різко викидала руки вперед, наче хотіла роздряпати повітря.

Зал затих. Чоловіки перестали жувати свої стейки, жінки забули про коктейлі. У повітрі згустилася електрика. Це було видовище не для слабких нервів. Це була чиста, нерозбавлена спокуса.

Марго кружляла, наближаючись до VIP-зони. Вона знала, на кого дивитися. Вона не звертала уваги на Ріккі, який сидів з відкритим ротом. Її ціллю був Король.

З останнім ударом барабана вона впала на одне коліно, проковзнувши по паркету, і завмерла просто перед столиком Сайласа Торна.

Її груди важко здіймалися. На скроні блищала крапелька поту. Вона повільно підвела очі й подивилася на нього знизу вгору. У цьому погляді не було покори. Це був погляд рівного.

Торн мовчав. Він тримав сигару, але забув її підпалити. У його холодних очах вперше за вечір з'явився справжній інтерес — жадібний, темний інтерес колекціонера, який знайшов рідкісний екземпляр.

Повільно, дуже повільно, він почав аплодувати.

У цей час, глибоко в тіні лаштунків, стояла Рубі.

Вона збиралася йти до своєї гримерки, щоб змити з себе цей вечір, але музика змусила її зупинитися. А потім вона побачила її.

Рубі вчепилася в оксамитову завісу так сильно, що, здавалося, могла її порвати. Кров відлила від її обличчя, перетворюючи бездоганний макіяж на посмертну маску.

Вона знала ці рухи. Вона бачила їх тисячу разів — у тісній кімнаті пансіону, коли Марго танцювала без музики, щоб зігрітися. Вона знала цей поворот голови, цей вигин спини, цю несамовиту енергію, яка могла спалити все навколо.

— Марго... — губи Рубі ворухнулися, але звуку не було.

Їй не здалося! Це була не примара. Це була вона. Жива, небезпечна і така близька, що можна було б простягнути руку.

Рубі побачила, як Торн дивиться на танцівницю. Вона побачила цей голод у його очах. І вперше за п'ять років страх за власне життя поступився місцем чомусь іншому.

Панічному, тваринному жаху за ту, що зараз стояла перед дияволом на колінах.

Рубі різко розвернулася і, підібравши поділ сукні, кинулася в темряву коридорів, подалі від сцени, подалі від Торна, подалі від минулого, яке прийшло, коли вона його зовсім не чекала.