Раді Вас бачити!

При денному світлі клуб "Red Velvet" виглядав як похмілля.

Без рятівної темряви та світла софітів оксамит здавався потертим, позолота на колонах — тьмяною, а повітря пахло застояним пилом і вчорашнім перегаром.

Рубі стояла посеред порожнього танцполу. Вона змінила свою шовкову сукню на простий репетиційний одяг: чорне трико і широку спідницю, що не сковувала рухів. Волосся було зібране в тугий пучок, відкриваючи шию — ту саму шию, на якій ще вчора висіло діамантове тавро Торна.

Двері рипнули.

Увійшла Марго. На ній були чоловічі штани й біла сорочка, зав'язана вузлом на животі. Вона не привіталася. Вона просто кинула сумку на найближчий стілець і підійшла до Рубі.

— У нас мало часу, — кинула вона сухо, не дивлячись в очі. — Торн хоче танго. Жорстке, брудне танго. Ти знаєш кроки?

— Я знаю класику, — відповіла Рубі, намагаючись, щоб голос звучав спокійно. — Але те, що танцюєш ти... це інше.

— Це називається "життя", Сент-Клер. Спробуй не відставати.

Марго підійшла впритул. Вона була трохи вищою, або, можливо, це її енергетика робила її такою великою в цьому просторі.

— Музику! — крикнула Марго в порожнечу.

Піаніст, старий напівсліпий джазмен, якого Торн змусив прийти раніше, вдарив по клавішах. Ритм був різким, агресивним.

Марго поклала руку на талію Рубі.

Цей дотик обпік крізь тканину трико. Рубі мимоволі напружилася, намагаючись відсторонитися, зберегти хоч якусь дистанцію.

— Розслабся, — гаркнула Марго, різко притягуючи її до себе. Їхні стегна зіштовхнулися. — Ти — лід, пам'ятаєш? Ти маєш танути, а не ламатися.

Вони рушили.

Це не було схоже на танець. Це була боротьба. Марго вела жорстко, владно. Вона змушувала Рубі рухатися за своєю траєкторією, ламаючи її звичну балетну грацію, перетворюючи на щось більш земне, більш тваринне.

Рубі задихалася. Не від фізичного навантаження, а від близькості. Запах Марго — суміш дешевого тютюну, мила і чогось теплого, рідного — забивав легені.

— Марго, почекай... — прошепотіла Рубі під час повороту, опинившись обличчям до обличчя з партнеркою. — Нам треба...

— Мені треба, щоб ти робила свою роботу, — перебила Марго, різко нахиляючи її в глибокий випад.

Світ перевернувся. Рубі висіла на руці Марго, прогнувшись у спині. Обличчя Марго було за сантиметр від її обличчя. Рубі бачила, як розширилися її зіниці, бачила крапельки поту на верхній губі.

У цьому погляді не було ненависті. Там був голод.

— Марго, — видихнула Рубі, і в цьому звуці було більше благання, ніж вона хотіла показати. — Торн... він не відпустить тебе просто так.

Марго на мить завмерла. Її пальці боляче впилися в ребра Рубі.

— Я не потребую твоїх порад, лялько, — прошипіла вона, дивлячись на губи Рубі, ніби хотіла їх вкусити. — Просто танцюй. І не смій падати.

Вона різко смикнула Рубі вгору, ставлячи на ноги, і розкрутила для фінальної пози.

Музика обірвалася.

Вони стояли посеред залу, важко дихаючи. Груди здіймалися в унісон. Між ними було пів метра порожнечі, але повітря тріщало від напруги.

Марго першою розірвала зоровий контакт. Вона провела рукою по волоссю, прибираючи з чола мокре пасмо.

— На сьогодні все, — кинула вона, прямуючи до своєї сумки. — Завтра в той самий час. І, заради бога, Рубі, одягни щось менш... цнотливе. Тобі це не пасує.

Вона пішла, грюкнувши дверима.

Рубі залишилася стояти посеред пильного танцполу. Її тіло все ще горіло в тих місцях, де його торкалася Марго. Вона обхопила себе руками, намагаючись вгамувати тремтіння.

Лід почав танути. І Рубі зрозуміла, що це катастрофа.

Зал "Red Velvet" гудів, як вулик, у який залили віскі.

На сцену вийшов конферансьє — слизький тип у картатому піджаку. Він підняв руки, закликаючи до тиші, але в його очах бігали бісики.

— Пані та панове! — прокричав він у мікрофон. — Ви всі чекаєте на День святого Валентина. Ви всі хочете побачити головне шоу року. Але наш щедрий господар, містер Торн, вирішив, що ви не повинні страждати в очікуванні! Сьогодні... тільки для вас... ексклюзивний анонс!

Світло в залі різко згасло. Лишився тільки один промінь прожектора, що розсікав темряву.

— Зустрічайте! Лід, що обпікає, і Вогонь, що заморожує! Незрівнянна Рубі Сент-Клер і диявольська Марго Делейні!

Завіса розсунулася.

Зал ахнув.

На сцені не було звичних декорацій. Лише велике червоне серце, високий стілець і вони.

Рубі була в корсеті кольору бургундського вина, який підіймав її груди так високо, що перехоплювало подих. На ногах — чорні панчохи на підв'язках і туфлі на шпильці, гострій, як стилети. Її руде волосся хвилями спадало на плечі, створюючи ілюзію полум'я.

Марго була її повною протилежністю. Чорний шкіряний корсет, чорні високі чоботи на шнурівці, коротка спідничка, розпатлане темне волосся. Вона виглядала як гріх, що прийшов по твою душу.

Музика вдарила по вухах — повільний, тягучий блюз із брудним саксофоном.

Вони почали рухатися.

Це не був танець для глядачів. Це виглядало так, ніби публіка підглядає у замкову шпарину за чимось дуже інтимним.

Марго підійшла до Рубі ззаду, провівши руками по її талії, затягнутій у корсет. Її долоні ковзнули вгору, ледь торкаючись відкритої шкіри, і зупинилися на шиї. Рубі відкинула голову назад, притискаючись спиною до Марго. Її очі були заплющені, губи напіврозкриті.

Вона грала роль? Чи справді відчувала цей струм?

Марго різко розвернула її до себе. Їхні ноги сплелися. Розріз на сукні Рубі відкрив стегно до самої підв'язки.

— Дивись на мене, — одними губами прошепотіла Марго, нахиляючи Рубі в глибокий прогин.

Рубі розплющила очі. У них був страх, змішаний із шаленим збудженням. Вона провела рукою по плечу Марго, ніби шукаючи опори, і її пальці мимоволі стиснули чорну шкіру корсета.

Вони кружляли сценою, то відштовхуючи, то притягуючи одна одну. Це була ілюстрація токсичної пристрасті. Марго домінувала, Рубі підкорялася, але в цьому підкоренні була така сила, що глядачі забули як дихати.

У фіналі Марго штовхнула Рубі на стілець, а потім поставила ногу в чорному чоботі на сидіння, між ніг Рубі, і нахилилася до неї, майже торкаючись губами її губ.

Зал завмер. Усі чекали продовження.

Але Марго лише усміхнулася — хижо, по-вовчи. Вона провела великим пальцем по нижній губі Рубі, розмазуючи ідеальну червону помаду.

— Дочекайтеся Валентина, хлопчики, — прошепотіла вона, але в мікрофон це прозвучало як постріл.

Світло згасло.

Секунда тиші — і шквал оплесків, свисту і тупоту.

Сайлас Торн за своїм столиком повільно підняв келих, задоволено спостерігаючи, як дві його "ляльки" зникають за лаштунками. Він думав, що це гра. Він не знав, що щойно побачив прелюдію до справжнього вибуху.

Вони влетіли за лаштунки під ревіння натовпу, який вимагав "біс".

Повітря в коридорі було густим від пилу та запаху розігрітих софітів. Груди Рубі ходили ходором під тугим корсетом. Серце калатало десь у горлі, відбиваючи той самий дикий ритм, який щойно задавала Марго на сцені.

Рубі більше не могла цього виносити. Ця гра в кішки-мишки, цей електричний струм при кожному дотику — це зводило її з розуму.

Вона схопила Марго за зап'ястя. Шкіра під її пальцями була гарячою і вологою від поту.

— Стій, — видихнула Рубі, коли Марго спробувала вирватися. — Ти не підеш зараз.

Марго різко зупинилася й обернулася. У її очах плескався такий самий адреналін, змішаний із люттю і чимось іще — темним, голодним.

— Відпусти, Сент-Клер, — прошипіла вона. — Виставу закінчено.

— Ні, не закінчено. Нам треба...

— Нам нічого не треба!

— ...поговорити! — закінчила Рубі й, не даючи Марго отямитися, потягнула її до дверей своєї гримерки.

Вона штовхнула двері плечем, втягуючи Марго всередину.

У гримерці було тихо, лише приглушений шум залу пробивався крізь стіни. Яскраве світло ламп навколо дзеркала вдарило по очах після сценічної темряви.

Рубі відпустила її руку і розвернулася, щоб зачинити двері на замок. Потім вона обернулася до Марго, збираючись випалити все, що накопичилося: про Торна, про небезпеку, про те, як вона боялася за неї.

Але Марго не дала їй сказати жодного слова.

Вона скоротила відстань між ними за один крок. Її руки, сильні й вимогливі, лягли на талію Рубі, стискаючи корсет.

— Ти хотіла поговорити? — прошепотіла Марго, і її голос був низьким, хрипким від бажання. 

Вона притиснула Рубі спиною до довгого гримерного столика, заставленого косметикою. 

— Гаразд. Але спочатку ти заткнешся.

Перш ніж Рубі встигла обуритися або злякатися, Марго підхопила її під стегна і легко, мов пір'їнку, посадила на край столу.

Рубі опинилася на рівні очей Марго. Вона бачила кожну іскорку в її бурштинових очах, відчувала її гаряче дихання на своїх губах — воно обпікало, наче поцілунок, який ще не стався. Весь світ звузився до цієї кімнати, до цього запаху шкіри, поту і бажання.

Марго не цілувала її. Замість цього її руки ковзнули по стегнах Рубі, обтягнутих чорними панчохами, до самих підв'язок. Вона дивилася Рубі просто в очі, коли її пальці торкнулися ніжної шкіри вище панчіх — там, де шкіра була найчутливішою, найвразливішою. Кожен дотик був як електричний розряд, що пробігав по тілу Рубі, змушуючи її м'язи напружуватися в передчутті.

Це був виклик. Це була влада.

Рубі затремтіла. Вся її броня "Снігової Королеви" тріснула й обсипалася до ніг Марго.

Марго повільно, але невблаганно розвела її ноги в сторони і стала між ними.

— Ти все ще носиш той самий запах, — пробурмотіла Марго, схиляючись до шиї Рубі, вдихаючи аромат її шкіри. — Жасмин і брехня.

А потім вона опустилася на коліна.

У Рубі перехопило подих. Вона вчепилася руками в край столу, відкидаючи голову назад, дивлячись у стелю, де відбивалося світло ламп.

Вона відчула гарячі руки Марго на своїх стегнах, а потім — тепло її дихання крізь тонку тканину сценічних трусиків. Марго не поспішала, її подих був повільним, дражливим, наче вона хотіла розтягнути цю мить, зробити її вічною. Кожен видих обпікав ніжну шкіру, змушуючи тіло Рубі вигинатися в передчутті.

— Марго... — благально простогнала Рубі. 

Це було занадто. Занадто швидко, занадто гостро. Але Марго не слухала. Вона стягнула шовкову перешкоду вниз повільно, насолоджуючись кожним сантиметром оголеної шкіри, що відкривалася перед нею.

Коли язик Марго торкнувся її, Рубі ледь не скрикнула. Вона затиснула собі рот рукою, придушуючи звук, боячись, що охоронець в коридорі почує.

Це було не ніжно. Це було відчайдушно. Марго брала її так само як танцювала — агресивно, жадібно, віддаючи всю себе і вимагаючи того ж на заміну. Вона наче намагалася стерти всі ці п'ять років, стерти дотики Торна, стерти все, що було між ними. Раптом Рубі відчула, як пальці Марго ковзають всередину неї — спочатку один, потім другий. Вони рухалися в ритмі з язиком, згинаючись, щоб торкнутися тієї точки глибоко всередині, що змушувала Рубі горіти й вигинатися назустріч. Корсет тиснув на ребра, не даючи дихати на повні груди, а пальці заплуталися у темному волоссі Марго, стискаючи його, тягнучи, благаючи не зупинятися.

Це було божевілля. І це було найкраще, що сталося з нею за останні роки.

Вона чула своє власне переривчасте дихання, чула вологі звуки, які заповнювали кімнату, і відчувала, як напруга наростає, скручуючись у тугий вузол внизу живота.

— Будь ласка... — шепотіла вона в маренні, забувши, хто вона і де вона. — Марго, будь ласка...

Марго почула її. Вона прискорила темп, її рухи стали нещадними, доводячи Рубі до межі.

Світло ламп перед очима Рубі перетворилося на феєрверк. Вона стиснула стегнами голову Марго, і хвиля насолоди — такої сильної, що вона межувала з болем — накрила її з головою. Вона закричала у свою долоню, її тіло здригалося в конвульсіях, віддаючись цьому вибуху.

Вона обм'якла на столі, важко дихаючи, відчуваючи, як піт стікає по спині під корсетом.

У гримерці запала тиша, яку порушувало лише їхнє дихання.

Марго повільно підвела голову. Її обличчя розчервонілося, волосся прилипло до чола. Вона тильною стороною долоні витерла мокрі губи, не зводячи з Рубі темного, важкого погляду, і повільно підвелася з колін. Тепер вона знову дивилася на Рубі зверху вниз, поки та намагалася зібрати себе докупи на столі.

У цьому погляді більше не було люті. Тільки втома і якась дивна, болісна ніжність.

— Я хотіла зробити це п'ять років, — сказала Марго хрипким, зірваним голосом, і ці слова зависли в повітрі важче за будь-яке зізнання.

Вона відступила на крок, даючи Рубі простір.

— А тепер, Роуз... тепер я готова тебе вислухати.