Спочатку:
На сторінку книги
Удав дивився на Надію Коваленко. Хотів підійти, сказати, що давно пробачив її. Але ноги ще не слухалися, та й портал на нижні рівні відкрився. Солдати групи «Альфа» витягли начальника наукового відділу у той портал. Удав зустрівся поглядом з коханою жінкою. На мить – щоб зрозуміти, що вона також його кохає.
Отямився кат, сів на підлозі й почав верещати до солдатів:
– Стріляйте, стріляйте, чого ви стоїте! Тікають!
Нервові спецпризначенці хотіли відштовхнути Надію. Вона вправно відбивалася, поклала декількох, поки її не збили з ніг. Інші почали стріляти у бік чорної вирви.
– Єгорчику, привіт, хлопчику. Грошики прийшли? Це добре. Мамі вітання передай. Так, так, ти не вдома, звичайно, у тебе справ багато, — голос генерала Смєхова тремтів, він намагався розмовляти доброзичливо, не видавати хвилювання та страху, які відчував перед своїм далеким родичем Єгором Девіденко. Хлопчиком із незвичайними здібностями. Та слухавка у руці вже намокла від його спітнілої долоні.
У дитинстві Єгор зник, усі думали, що загинув, а він, виявляється, став учнем чарівника, як у сучасних казках.
Єгор попереджав, що номер телефону екстрений, але Смєхов вирішив, що і випадок – екстрений.
– Миколо Семеновичу, у вас виникли проблеми з товаром? – запитав маг Єгор, учень дракона Енкі. Голос у слухавці дзвінкий, нервовий.
– Та, якось так. Але вони поки на території. Солдафон щось там посилив на сітці Юрченка, тримає їх на нижніх рівнях, але ми не знаємо, на що очікувати. Я подумав попросити тебе допомогти, Єгорчику, – голос генерала Смєхова став зовсім уже плаксивим.
– Старі блокатори хіба можуть їх тримати? – здивувався Єгор. – Не вірю, – посміхнувся.
– Нагору вони не змогли вибратися, отже, тримає. Але що в них такого особливого? – Смєхов і сам сумнівався у тих старих технологіях від того, кого шанобливо називав Сандал, а поза очі Солдафоном.
– Відпустіть їх, на їхніх умовах, – сказав Єгор. І додав: – Не змогли втримати – не намагайтесь.
– Але як же зобов'язання, обіцянки, домовленості? – зовсім розгубився генерал.
– Ви поспішили пообіцяти, – прорік Єгор Девіденко.
– Ти ось, мій хлопчику, грошики отримав, але товар виявився ні до чого, – генерал Смєхов почав тиснути на родича докорами. – Допоможи. Ти ж певне знаєш, що робити. Хоч порадою. Вони здаються безпечними. Хлопчик та дівчинка, але зі здібностями, як у тебе.
– Я можу вам ваші грошики повернути, дядю Колю, якщо вам вони завтра ще знадобляться, – сердито відповів ображений Єгор і пояснив: – Нічим я не допоможу, і торкатися того більше не хочу. Те, що допомогло мені товар запакувати, одноразове і неповторне. Це не простенькі хлопчик і дівчинка, ви хоча б історією поцікавились? Міфами? У Вікіпедію загляньте, наберіть там Енума Еліш, чи що.
– Так коли мені у твої Вікіпедії заглядати, хлопчику мій, я навіть і не знаю, що це таке, скажу нашим головунам, нехай подивляться. А вчитель твій? – генерал Смєхов відчував гнів: нахабне щеня розлютило його, ніяких тобі родинних зобов'язань, ніякого відчуття сім'ї чи батьківщини, розмовляє тільки по ділу і навіть не хоче спробувати допомогти дядечкові, а гроші великі зажадав.
– Дядю Колю, якщо мій учитель дізнається, що я його друга вам у пакунку надіслав, він мене самого запакує так, що ви мене не знайдете, і ніхто не знайде. Ми домовлялися з вами, що я один раз укладаю товар, і все, більше до цієї справи не повертаюся, я попереджав, що справа не вигорить, що ви не впораєтеся, що вам ці звірі не по зубах...
Маг Єгор затамував подих, висловлюючи тираду гніву та обурення, тепер знову видихнув і порадив:
– Відпустіть їх, і навіть не намагайтеся затримати, я не можу вам допомогти, – Єгор відключився раптово, не слухаючи більше дядю Колю.
– Гівнюк! – вигукнув генерал Смєхов, звертаючись до згаслого екрана телефону.
Смєхов – чоловік міцний, коли був молодим, займався важкою атлетикою. Його тіло на все життя залишилося кремезним, масивним; завжди згорблений, немов готовий підняти штангу. Велика голова, похилий лоб, із залисинами, ніс картоплею, важке підборіддя, розділене борозенкою надвоє. Генерал стверджував, що краса для чоловіка не головне, головне – характер. Характер у нього запальний.
Коли генерал повернувся до зали спостережень за базою, де одна стіна – суцільний екран, перед яким у три ряди стоять столи з різноманітними комп'ютерами, то застав там генерала Губенка, той веселився.
– І чому ти регочеш? Губа, чому ти регочеш на всю базу? – голос у Смєхова дзеленчав від роздратування, він шукав жертву, щоб зігнати злість.
Губа – курсантська кличка генерала Губенка, яка так і прилипла до нього.
– Ну і який це перевертень? Єдрен батон, – Губенко витирав сльози, викликані сміхом, – взяв та й дав М’ясорубці по писку, щелепу вивихнув, сволота, ось так, без слів, просто в морду, хороший хлопчик. Завалив нашого спеціаліста одним ударом, – Губенко знову розсміявся.
– І що смішного? – крізь зуби процідив Смєхов.
– Те, що ти за звичайного патлатого солдата і малолітню відьмочку заплатив, як за отару цивільних баранів, – Губенко посерйознішав. – А ось те, що вони екстрасенси недороблені, це не для полювання, це у відділ Юрченка. Зловимо – йому віддамо. Особливо цю синьооку Гаррі Поттерку, нехай розбирається. Піду з Надійкою проговорю. Зрозуміти хочу, що з цієї дурепою сталося, загіпнозували її, чи сама з дуба, єдрен батон, гепнулася?
– Товариші генерали, – почули командири голос полковника – чергового оператора, який стежив за тим, що відбувається на базі. – Вони цивільних забрали з кімнати два нулі.
– Що?! – Смєхов поспіхом дістався до монітора, на якому видно було спорожнілу бетонну кімнату, застелену старими брудними матрацами. – Чому ви раніше не доповіли?!
– На екрані був шум, пане генерале, – полковник побілів від хвилювання, – ми думали, знову камера зламалася через конденсат.
– Шум, – передражнив Смєхов, – я тобі влаштую шум і конденсат! Чорт би забрав це все! Це відьма, патлатий і ці чортові американці, це їх рук справа. Це через сержанта Клімова і його дядька професора. Дізнайтеся про Клімова, може, з'ясується, коли це він ще й з базою п'ятдесят один почав співпрацювати, як це у них все вийшло? Чому вони сюди прийшли? Дайте запит Розуелу, нехай заберуть свою групу.
– А як же Бен Сміт? – запитав Губенко. Смєхов злякано глянув на товариша, вдарив кулаком в стіл:
– Чорт! Забув. Де цей довбаний міністр!!!
– Патлатий його кудись викинув, –Губенко знову розсміявся.
– Ось чому ти знову регочеш, Губа? – сердився Смєхов. – Ось чому ти регочеш?
– Я накажу нашим групам спуститися на нижні яруси, – посерйознішав Губенко, – поганяють трохи американців, не думаю, що ті тут офіційно. Гості, які не боягузи, можуть приєднатися. Їм таке полювання більше сподобається, хоч і під прикриттям спецзагону, але нерви розбурхує більше. Ось тільки дівку ту нехай пристрелять, невідомо, на що вона здатна, та й пацана її патлатого теж.
– Вони безсмертні, – почули генерали голос професора Ловрашова.
– Як то? – перепитав генерал Смєхов, – Вбити важко? Куди стріляти потрібно? У голову, або зовсім голову відрубати? Ви ж учений, що ви тут вигадуєте нісенітниці?
– Темна ви людина, генерале, – Ловрашов зітхнув.
– Що таке Елюш, якщо у якусь Віке-тебія-педія дивитися, не запам'ятав назви? І що такого у цьому вашому Апсу? – запитав Смєхов у Ловрашова.
Генерал Губенко вже почав полювання. У залі спостереження чулися його гучні команди. Група один, група два, група три, напрямки, місце розташування втікачів.
Губенко дізнався, що втекла лише третина тих, кого на нижніх ярусах бази називали вівцями. Дві третини намагалися вийти наверх, звернулися за допомогою до працівників бази, їх повернули у кімнату очікувань, або, як ця кімната на нижніх ярусах бази Яматау називалася – кімната два нулі.
– Вікіпедія, – виправив Ловрашов. – Енума Еліш це вавілонський космогонічний міф про створення світу. Тіамат – шумерська богиня, дракон. Згідно з легендою, її чоловіка вбили, і вона жорстоко помстилася богам, яких сама і створила. Війну програла, і з її тіла створили Землю. Її чоловіка звали Апсу, він теж дракон. Певне, не помер. Дракон-пірокінетик на нижніх ярусах бази неподалік від лавової подушки.
– І що ж в цьому небезпечного? – здивувався Смєхов.
– Підірвуть вони нашу базу, ось побачите, підірвуть, – запевнив Ловрашов.
– Це ми ще подивимося, – самовпевнено відповів генерал Смєхов, – ми тут теж не ликом шиті. Казочки – то вам не реальність.
До зали спостережень увійшов професор Юрченко.
– Пане генерале, солдати готові до бою, – звернувся він до Смєхова. Губенко з подивом глянув на професора Юрченка, потім на Смєхова, закотив демонстративно очі, прорік з почуттям: – Єдре-ен батон.
– Сашо! – здивовано скрикнув Ловрашов, звертаючись до Юрченка. – Ці істоти не готові до битв, вони ще діти! Прискорений ріст і сила не роблять із них солдатів!!! Куди ти їх кидаєш?!
– Аркадію Івановичу, – професор Юрченко, молодий повненький голомозий чоловік в окулярах з товстим склом, які збільшували блакитні очі, з обуренням подивився на нейробіолога, – це прекрасна можливість випробувати їх.
– Ти їх кидаєш на смерть, – Ловрашов сплеснув руками, – що ж ви виробляєте? Чому мене ніхто не слухає?
– Аркадію Івановичу, заспокойтеся, – занепокоївся Юрченко, – у вас серце хворе, вам хвилюватися не можна.
– Ви невігласи! – крикнув Ловрашов. – Дограєтеся.
Генерал Смєхов, не слухаючи розмови між професорами, підійшов до Губенка, обидва командири почали розробляти операцію з атакою штучних, спеціально розроблених і запрограмованих напівлюдей-напівзвірів, вирощених на базі у прискореному режимі. Атакувати вони повинні були лише прибульців і американських солдатів, не чіпати цивільних. Обидва генерали прийшли до єдиного висновку – випускати за межі бази чужинців не можна. Й знову забули про міністра, який вже мав розповісти столітнім про замах на Бена Сміта.
– А відволікти якось? – запитав Смєхов. – Щоб очікували удару з іншого боку.
– Оголосимо нижніми рівнями, мовляв, якщо самі повернуться у кімнату очікувань, буде їм «гарячий чай, сухий одяг і наша гостинність», гучну музику включимо, це дезорієнтує їх. Маячок справно працює. Цивільні – то їм не військові. Почнуть розбігатися наче справжні вівці. Як казав Жирік: «Це Росія!» А ми її філіал, вони з нашим бардаком не впораються, – реготав Губенко.
