Раді Вас бачити!

Лабіринт глибоко під землею створений ще до потопу. Діаметр коридорів – п'ять метрів. Кам'яні стіни та підлога випромінюють тепло. На нижніх рівнях течуть лавові річки.

У коридорі стародавнього лабіринту, на п'ять рівнів нижче від лабораторії бази Яматау, у товщі гори Яматау, виникла темна пляма. З цієї хмари випали люди.

Ведмідь блював. Удав знепритомнів. Сержант осів на кам'яну підлогу, важко дихаючи. Лисиця встояла, її нудило. Кіт впав на гранітну підлогу, поруч з ним звалився Лось. Кларк ліг, повторюючи, що похмілля у порівнянні з жахом порталу навіть приємне. Кабан притулився до теплої стіни, його мучив кашель. Сержант Клімов звалився на коліна, і розпластався на підлозі обличчям униз. Вовк сів біля стіни, заплющив очі.

Апсу перевірив Клімова, Мілен – Удава, обидва були живі та швидко регенерували. Бен практично відновився. Стародавні знали, що людям потрібен час, щоб отямитись після проходження магічного порталу. Апсу підібрав цигарки, які випали із сумки сержанта, запалив від вогника на долоні, затягнувся, передав цигарку сестрі. Мілен сіла біля Апсу. Прибульці чекали, передавали цигарку один одному, допалили, перетворили недопалок у пил. І запалили другу. Люди не могли підвестися на ноги, не зовсім розуміли, де вони та що відбувається навколо.

– Центрифуга на ракеті під час зльоту, ось що це таке було. Чому такі перевантаження у цьому вашому тунелі? – тримаючись за голову, запитував Ведмідь. Він усе ще стояв на колінах, хитаючись з боку в бік, як його тезка – звір.

– Тому що він просторовий, – знизав плечима Апсу, і додав: – Ти в іншому, так би мовити, вимірі побував, на мить став частиною Всесвіту. Білковим завжди погано.

Удав сів, озирнувся, посміхнувся. І тихо, без емоцій, сказав:

– Добре покаталися. Там вітер. Морем пахло.

– Це вітер зіркових доріг, – пояснила Мілен, і запитала голосніше, щоб почули усі, хто був у коридорі: – Хто що бачив?

– Я побачила зірки, – відповіла Лисиця, – але такі світлячки перед очима стрибають, якщо по голові отримати, – посміхнулася, додала, – кувалдою.

– А я побачив море, воно було синім, вода світилася, небо чорне, всіяне яскравими зірками. А ще у небі над морем летів корабель під блискучими срібними вітрилами, – розповів Кларк.

Апсу посміхнувся.

– Срібними? – перепитав Кіт.

– Плив чи летів? – уточнив Лось.

– Летів, – впевнено відповів Кларк, хоча видіння було схоже на короткий яскравий сон, – усе-таки летів. Хоча тепер спогад став туманним… Апсу, вітрильники можуть літати?

– Можуть, – відповів Апсу, – гравітаційні поплавці вбудовуються у будь-який матеріальний об'єкт.

– А те, що бачив я? – чіплявся за казку психолог.

– Могло бути реальністю зіркових доріг. Адже ми пройшли недалеко від перехрестя.

– Тоді корабель під срібними вітрилами летів, – ствердив психолог.

– А якби ми на тому перехресті застрягли? – запитав Лось.

– Портал проводили ми з братом, тому ми не могли застрягнути, – хитро посміхнулася Мілен.

– А ви не помиляєтеся? Ніколи? Ніколи? – уїдливо чіплявся Кіт.

– Всі помиляються, – знизав плечима Апсу.

– Як же без помилок? Без помилок не буває пригод, – додала Мілен.

– Якби ми там залишилися? – запитав Вовк.

– Без підготовки вам там важко вижити, – відповіла Мілен, і запитала: – А що, хочеш туди?

– Це схоже на смерть? – усміхнувся Вовк.

– Схоже, але це не смерть, та й смерть – то не кінець, – відповіла Мілен.

– Усе заплутано, – хмикнув Вовк, – а взагалі – так, я хочу туди.

– Я подумаю про це, – мовив Апсу.

Клімов насилу підвівся, у голові паморочилось, він сперся у гладку кам'яну стіну. Повернув усіх мрійників до реальності:

– І що? Ми будемо мого дядька рятувати, чи ще поговоримо про зірки та летючі кораблі на срібних вітрилах?

Ведмідь хотів було пожартувати про черствість російської душі, але стримався. Поспіх Кліма зрозумілий, хлопець тільки от дуже «душевно» розмовляв із катом, а тепер хвилювався за родича. Добре знав, якими жорстокими можуть бути так звані спеціалісти цієї бази.

– Врятуймо твого дядька, Кліме, – рішуче прогудів Ведмідь.

Клім – скорочення від Клімов, але також climber – альпініст. Сержант Клімов захоплювався альпінізмом. Навіть коротку бороду носив, і коли нервував, смикав за неї, вириваючи волоски, додаючи загадкове для його іноземних друзів «трах ді бі дох». Сіпав за бороду і зараз.

Клімов побоювався, що альфи й прибульці відмовляться рятувати його родича, адже вони того не обіцяли. Обіцяв тільки Ведмідь, могутній і сміливий, але один. На подив Клімова, солдати, службовці Розуелу і навіть прибульці, які були невідомо звідки та невідомо що, погодилися рятувати професора Клімова.

Клім припинив сіпати свою альпіністську бороду і приєднався до обговорення плану дій.

Апсу підняв руку, плавно провів по повітрю, і в колі між людьми виник об'ємний план рівня старої бази. Ця сітка тунелів і печер, як і всі інші тунелі й великі печери, було частиною острова – Землі 36. Нинішнє покоління освоювало наземну частину гори, розчищаючи старі коридори.

Каземат для полонених знаходився рівнем вище. Сержант здивувався, наскільки точний створений портал, але попередив, що ніхто його не змусить більше у ту чортову туманність залізти, хіба що п'яного вкинуть.

Прибульці, спостерігаючи за тим, у якому стані земляни вийшли із зоряного коридору, зрозуміли, що для людей такий вид пересування смертельно небезпечний.

Недалеко від місця, де перебували солдати, знаходилися сходи, стерті ногами багатьох поколінь у минулому.

Група піднялася на верхній рівень, у довгий, прямий, широкий коридор з високою стелею, з безліччю вузьких бічних коридорів. Стара база – заплутаний лабіринт. Якби не прибульці, які володіли просторовим баченням, люди ходили б у цьому лабіринті довго і безнадійно-смертельно. З провідниками дійшли до каземату хвилин за двадцять.

Тим часом усі військові бази Яматау шукали американських солдатів і втікачів. Але база надто велика. Інформація про те, що професор Клімов не поїхав додому, а опинився у загоні разом із викраденими для полювання людьми, була засекречена.

У гранітній стіні вбудовано важкі залізні двері, схожі на двері банківського сейфа. На стіні навпроти дверей лише одна камера спостереження. Охорону зняли для пошуків чужих. Мілен подивилася на камеру, махнула у її бік рукою. Та згасла.

Лось захоплено прокоментував:

– Я теж так хочу техніку відмикати. А навчитися цього можна?

– Повернемося на базу, спробую навчити, – пообіцяла Мілен.

Лось спробував повторити жест прибулиці.

Лисиця розсміялася.

– А ну, ще раз, – дражнилася вона. – Тільки двома руками й скажи «кар».

– Кря, – сказав Лось, і сам засміявся.

– Тихо ви! – прошепотів сержант, – крякають вони.

Ніяких зовнішніх замків на важких металевих дверях не було. Відчинялися, як звичайний герметичний люк на підводних човнах – колесом. І досить легко, безшумно. Частенько їх відчиняли.

Викрадених людей на базі Яматау утримували у жахливих умовах, наче правдивих овець. У приміщенні стояли затхле повітря, спека, задуха і нестерпний сморід: запах брудних тіл та продуктів життєдіяльності. Відхоже місце – дірка у підлозі. Хтось, певне, намагався втекти через цю дірку, тому на стіні, над загидженим отвором, було написано «виходу немає». Води для миття людям не давали, лише для пиття. Під стіною стояло відро, з якого стирчала брудна, поцвіла, одна на всіх пластикова ручка ополоника. Друге відро, порожнє, з плямами цвілі та грудочками застиглої органіки, лежало біля дверей.

Освітлення у кімнаті не вимикали, дві камери спостереження і прослуховування постійно спостерігали за бранцями. Мілен створила тимчасові перешкоди у пристроях.

Люди лежали й сиділи на брудних матрацах, постелених на гранітній підлозі. Знесилені від голоду, сонні через нестачу повітря, вони дуже мляво відреагували на появу озброєних людей у камуфляжі.

Клім боявся, що помилився, що рідна йому людина померла в цих жахливих умовах. Але почув своє ім'я:

– Михасю, невже це ти? Мій хлопчику.

– Дядечку Владе, – Клім озирнувся і побачив дядька. Той насилу підвівся з матраца. Посміхався, наче зустрічав племінника на вокзалі.

Клім кинувся до дядька, обняв старого, навіть підняв. Владислав Петрович був невисоким і худорлявим. Клім видихнув:

– Ох, я боявся, що тебе тут убили.

– Я живучий, як бачиш, – запевнив племінника старий учений, – ось тільки зрозуміти не можу, навіщо нас усіх тут зачинили. Я один тут працював на базі, а база не любить відпускати на волю тих, хто багато знає. Але інші летіли у літаку. Під час польоту заснули, прокинулися тут. Усі, крім того здорованя у військовій формі – Дмитра, він зміг проникнути на базу, хотів довідатися про її секрети.

Люди підводилися, придивлялися до чужинців у дивній формі без розпізнавальних знаків.

Величезний чорношкірий чолов'яга їх лякав. Голомозий кремезний дядько з автоматом викликав недовіру. Як і білявий сутулий високий хлопець з червоним, засмаглим обличчям.

Лось сунувся було за Ведмедем і Сержантом, але відразу вийшов, сказав, що важко дихати. Кларк зовсім не заходив: «занадто багато думок і страху». Вовк навіть не потикався з його звіриним нюхом. Охороняв периметр.

Чоловік на ім'я Олександр, ведучий телевізійного ток-шоу, накинувся на Клімова-молодшого з запитаннями:

– Чому нас тут замкнули? Це що, шоу таке? Але для шоу умови занадто жахливі. Це може шокувати глядачів. Непрофесійний підхід. Чи можна якось з'ясувати, що відбувається? Хто ці люди? Нас продали в Африку?

Посипалися запитання і від інших. Кімната наповнилася словесним гулом. Ведмідь, який розумів російську, кашлянув у величезний кулак – він не розумів, до чого тут Африка. Поквапив друга:

– Клім, забирай дядька і пішли. Потрібно вибиратися звідси, поки нас не виявили. Ці люди дуже голосно кричать.

Але Клімов неочікувано підняв руки, закликаючи увагу людей до себе. Спробував перекричати натовп:

– Усі, хто хоче жити, ідіть за нами! Ми усе пояснимо вам у відносно безпечному місці! Тут залишатися небезпечно!

В'язні почали кричати ще голосніше. Ведмідь здивовано вирячився:

– Клім! Куди? Ти чудово знаєш, як важко вести цивільних. Нас і так багато.

Клімов подивився на американців і прибульців, очікуючи підтримки.

Апсу розумів, чим зазвичай закінчується така доброта.

Не побачивши підтримки, Клім розлютився:

– Але ми не можемо їх тут залишити! Їх уб'ють!

Люди сперечалися. Телеведучий Олександр закликав шукати допомоги на самій базі. Адже, якщо це гора Яматау, як казав професор Клімов, то вони на рідній землі, і земляки їх урятують.

– Провокатор, – стиха мовив Удав, прислухаючись до промов телеведучого.

Професор Клімов і кремезний чоловік Дмитро стверджували, що безпечніше йти з групою Клімова-молодшого.

Телеведучий Олександр назвав блогера Дмитра провокатором, а Ведмедя американцем, і додав артистичним криком, що усі чужинці – американці. Наче будь-який американець – ворог без заперечень.

Сержант погано розумів російську, але дуже добре знався у психології. Для нього нічого дивного не відбувалося. Лось стикався з полоненими цивільними вдруге, він не міг зрозуміти, чому ці люди сперечаються і лаються замість того, щоб бігти трохи далі від небезпечного місця.

– Я француз, – образився Ведмідь і додав по-англійськи, звертаючись до сержанта: – Зараз половина піде наверх.

І справді, телеведучий Олександр переможно повів за собою майже всіх колишніх пасажирів літака. Шукати допомоги серед своїх.

У казематі залишилися п'ятеро: три колишніх пасажира, Клімов-старший і блогер Дмитро.

Клімов-молодший і Ведмідь перезирнулися, знизали плечима. Серж усміхнувся – «Я ж казав». Лось здивовано запитав:

– Вони що, не розуміють, що скоро їх повернуть назад?

Лисиця та Кіт зазирнули в каземат, дівчина запитала:

– Ми йдемо чи почекаємо солдатиків тут?

– Нас уже знайшли, – повідомив Кларк, який уважно слухав простір.

– Біжать нас ловити, – погодилася Мілен. Удав запитав у Апсу:

– Ти, напевно, теж уже з таким стикався?

Апсу кивнув, відповів Лисиці:

– Бажано йти й вже?

– Апсу, можу я попросити тебе і Мілен про послугу? – запитав Удав.

– Хочеш врятувати ту жінку? – запитав Апсу.

– Так, – відповів Бен Сміт.

П'ятеро в'язнів, які не пішли за телеведучим Олександром, розгублено з недовірою дивилися на солдатів у одностроях без розпізнавальних знаків. Вояки поводилися обнадійливо спокійно, як і їхні товариші у цивільному одязі. Готувалися до походу, наче до бою, перераховували кулі, перевіряли зброю і чи легко вислизають ножі з чохлів.

Апсу завмер, уважно дивився на солдатів. Удав хотів його поквапити, та Мілен застережливо приклала пальця до губ, похитала головою.

Ведмідь і Сержант обговорювали подальші дії. Несподівано велет – французький легіонер відчув, що у його думках з'являється нова інформація про гору Яматау. Апсу став перед вояком.

– Що хочеш, Великий коте? – запитав Ведмідь.

– Дай мені руку, – наказав Апсу.

Мілен підійшла нечутно і стала за спиною солдата.

– Ви мене лякаєте, наче вовки оточили, – Ведмідь простягнув Апсу долоню, схожу на ведмежу лапу, – Ти ж не хочеш мені її відгризти?

Апсу посміхнувся, відповів, що людей не їсть, і торкнувся руки легіонера. Той похитнувся коли відчув потужну енергію прадавньої істоти, і ледь не впав. Нові знання вливалися в його мозок, наче вода. Мілен простягнула перед собою свою руку, утримуючи солдата на ногах силовою сіткою.

– Ого! – тільки й сказав Ведмідь. – І навіщо ти записав мені у голову план гори?

– Чим ви тут займаєтеся? – запитав Сержант. – Йдемо, я нервуюся.

Кларк потягнув Сержанта за рукав:

– Не заважай, вони йому план гори у голову записали.

– О! – Сержант буркнув: – А на комп'ютер записати? Чи на папірці намалювати? Все б над бідними нами експерименти ставити! – і запитав у Кларка вже пошепки: – А навіщо вони це роблять?

– Щоб ми не заблукали, – так само пошепки відповів Кларк.

– Отже, вони з нами не йдуть, – Сержант відчув роздратування. – А куди вони йдуть?

– Рятувати ту леді, яка нас рятувала від куль у катівні, – відповів Кларк, який завжди все знав.

Сержант сердито подивився на Удава і пробубонів, порушуючи всі правила субординації:

– Рятуєш їх, рятуєш... і знову рятуєш, бо вони ніяк не рятуються.

Бен здивовано глянув на старого солдата. Той навіть зніяковів. Емоція на обличчі начальника відділу артефактів спантеличила Сержанта групи Альфа. Він вибачився:

– Небезпечно це.

Бен посміхнувся і поплескав Сержа по плечу:

– Я не можу зараз інакше.

– Ось, візьміть мій автомат, він простий і перевірений. Як користуватися, думаю, знаєте, – Сержант простягнув Удаву свій старенький трофейний М16.

Ведмідь уточнив:

– А наше завдання – дійти до того місця, яке ти позначив червоною крапкою? Кумедно, у моїй голові пунктик, позначений червоним.

– Так, туди. І намагайтеся уникнути зіткнень, – відповів Апсу, – у цьому лабіринті є можливість ховатися вічність.

– А чому йому карту, чому не мені карту? – запитав Сержант у прибульця.

– Його мозок підійшов для запису, – знизав плечима Апсу.

– Порожній, – розсміявся Сержант. Ведмідь у відповідь легко штовхнув старого друга в груди, ледь позначаючи удар.

Кабан підскочив до командира:

– Серж, ти знаєш російську, скажи тим цивільним, що ми йдемо.

– А мене з собою не берете? – ображено запитав Кларк в Апсу.

– Потрібно буде порталом скористатися, – усміхнулася Мілен.

– Я не піду, і не просіть, – психолог навіть на крок назад відступив. – Групі потрібен телепат, ніхто з них не почує переслідувачів, поки чоботи не загримлять. А ви й без мене впораєтеся.

Апсу, Мілен і Удав зникли у тунелі, що вів до сходів.

Ведмідь озирнувся, прошепотів коротку молитву, попросив для них удачі. Він не був релігійним, але вірив у якусь вищу силу, яка завжди допомагає, якщо її щиро попросити.

– Куди вони? – запитав Кабан у Сержанта. Його гримаса подиву завжди смішила друзів: очі збільшувалися, а густі брови підійматися до середини лоба.

– Рятувати жінку. У нашого незворушного Удава є почуття до полковниці. Ніколи б і не подумав! – посміхнувся Сержант, заспівав тихенько: – Любов.

– Амур, – пробасив Ведмідь.

Дуже худенька, згорблена, зіщулена жінка чекала на смерть. Шкіра нагадувала пергамент, довге сіре волосся, брудне і заплутане, недбало зав’язане у вузол на потилиці. Ця жінка довгий час жила в Індії й тепер повернулася додому: одягнена вона була у широку, довгу спідницю – такі носять в Індії туристи – і коротку помаранчеву футболку із зображенням Будди й написом «The min disevery thing. What you think you become». Від холоду рятувала довга вовняна кофта, дуже брудна через перебування у в'язниці. Ця жінка пішла б з телеведучим Олександром, але заціпеніла від страху і не могла рухатися. Стояла і хиталася.

Дівчина років двадцяти-двадцяти п'яти намагалася заспокоїти старшу подругу, гладила її по плечі, вмовляла йти. Дуже яскрава, рудоволоса, одягнена у вузькі джинси, яскраві кеди та картату сорочку, комір якої визирав з-під чорної толстовки з каптуром. На толстовці зображення Тоторо.

Лисиця підійшла до двох жінок і повідомила їм:

– We're leaving.

Молодий високий хлопець умовляв руду дівчину.

– Сашо, пішли, вони йдуть, – він кивнув у бік солдатів. – Нам потрібно з ними, вони нас врятують.

– Але Катю паралізувало, – розгублено відповіла дівчина.

Лисиця покликала сержанта Клімова, який опікувався дядьком. Хоча професор був ще досить міцним старим, але його племінник ніяк не міг у це повірити.

Кліму Лисиця подобалась. Коли вона дивилася на нього, він червонів до коренів своєї альпіністської бороди, а коли заговорила до нього, серце шалено билося.

– Поясни їм ситуацію, – Лисиця вказала на двох жінок і хлопця.

Клімов заговорив російською:

– Ми йдемо! Хто з нами – на вихід!

Почувши гучний голос, жінка присіла, обхопила коліна руками й заплакала, наче дитина. Клімов-старший сердито подивився на племінника:

– Океан тактовності та море людяності. Горе ти моє, гучномовне! – він присів біля наляканої жінки й заговорив з нею тихо, ласкаво: – Ми зараз разом підведемося і підемо. Вийдемо на поверхню, там тепло, осінь, сонце світить. Я хочу побачити сонце і жовте листя. А ви хочете побачити сонце і жовте листя? «Листя жовте над містом кружляє», – тихо заспівав Владислав Петрович Клімов.

Вона подивилася на професора, кивнула, прошепотіла:

– Я Катя, Катерина Авінска. Я дуже хочу побачити Сонце, але ноги мене не слухаються.

Втрутився Ведмідь. Підійшов безшумно, його бас пролунав, наче грім:

– Давайте я понесу цю леді. Леді, ви погодитеся, щоб вас ніс на руках французький легіонер? – запитав з чудовим французьким акцентом, простягнув Катерині Авінскій величезну свою руку. Вона несподівано вхопилася за цю лапу. Хотіла знову побачити Сонце. Ведмідь віддав свій рюкзак Вовкові й узяв майже невагому жінку на руки.

– Ще одне гучне чудовисько, але чарівне, – посміхнувся Владислав Петрович.

– А я хіба не чарівний? – образився Клім.

Великий голомозий чоловік у дуже дорогому костюмі буркотів:

– Чому її несуть на руках? Теж мені цяця, влаштувала істерику і відразу отримала пільги у вигляді величезного носія. Я тут не аби хто, я той, заради кого ви сюди прийшли.

Клім, пильно подивившись на товстуна, запитав:

– За вами? Хто за вами сюди прийшов, пане? Ви хто?

– Вашу групу прислали, щоб мене врятувати. У вас наказ не акцентувати на мені увагу, – впевнено відповідав Едуард Тарський, депутат Держдуми.

– Хто б ви не були та що б там собі не придумали, ми про це не знаємо, – відповів Клім. – Але смію вас запевнити, що я особисто прийшов сюди рятувати дядька, а ці браві солдати прийшли рятувати своїх людей.

Клімов озирнувся в пошуках містера Сміта і прибульців, але не знайшов їх. Несподівано йому відповів Дмитро. Чоловік середнього зросту, середнього віку, не примітної зовнішності, спортивної статури:

– Ті дивні молоді люди й джентльмен у білій сорочці пішли.

– Куди? – здивувався Клим.

– Я не знаю, – хмикнув чоловік, – звідки мені таке знати?

Клім підскочив до Ведмедя:

– Куди пішли монстри й Удав?

– Рятувати кохану жінку Удава, – відповів Ведмідь.

– Як пішли? – здивувалася Лисиця.

– Так, пішли, – відповів Серж. – Як пішли, так і прийдуть.

Кабан хмикнув:

– Їм здалося мало того, що пережили – додати адреналіну вирішили.

– Кабане, ти знаєш, що таке адреналін? – здивувався Лось.

– Це моє паливо, – відповів Кабан і ляснув себе кулаком у груди. Бронежилет заскрипів куленепробивним пластиком.

– А я думав, пиво твоє паливо, – сказав Вовк, проходячи повз.

– Чому тільки пиво? – здивувався Кабан.

Група йшла слідом за Ведмедем коридором до сходів. Треба було спуститися ще на шість ярусів униз, туди, де текла лава.

Руда дівчина забрала свою гітару. Юнак хотів їй порадити залишити інструмент, але промовчав. Знав, що з гітарою їй складно розлучитися.

Депутат Держдуми вийшов із каземату останнім. Спеціально йшов повільно, але його ніхто не чекав і не підганяв. Довелося наздоганяти групу, щоб не залишитися в лабіринті одному.