Раді Вас бачити!

Прикликання відбулося через тридцять чотири дні. Я знаю точну кількість, бо рахував. Не тому, що був настільки зацікавлений. Тому, що Вейл рахувала, а я мав звичку повертатися до неї: раз на декаду літав до Кайріту, пив чай із трав сірого каменю й слухав, що нового готують у священних підвалах за стіною королівства.

За ці тридцять чотири дні я встиг чимало. Довчив кладку в Гріта (у гоблінському реєстрі мій запис змінився на: «Дракон, який вчиться; прогрес: помітний»). Допоміг оркам відбити в гірських вовків трьох овець (вовків не вбивав — просто показався ввесь свій зріст, бо розмір — це аргумент, до якого природа сама додала красномовства). Один раз виліз на ніч у людській подобі до Кривого Мосту, дістався шинку й дізнався, що дівчинка з романтичними уявленнями про драконів тепер упевнена: дракон живе в горах і він, здається, не такий уже й поганий. Бо її мати клялася, що бачила, як хтось уночі розгріб завал на стежці до пасіки, а людських сил на це точно не вистачило б.

І ще я підслуховував. Драконячий слух сягає на кілометри. І те, що я чув від проїжджих купців, від гінців, від селян біля колодязів, складалося в одну картину:

Королівство готувалося. Собор Світла оголосив святе прикликання. Віряни постилися. Купці підняли ціни на зброю. Зі станиць до столиці стягували сяючих лицарів — найкращих, з тих самих, у чиїх очах селяни бачили щось бездоганне й святе, а орки бачили відображення своїх спалених стаєнь.

Мене це все підводило до думки, яку було важко проковтнути: навіть зараз, коли я знав правду про цей світ, я, чого доброго, міг би захопитися цією величчю. Музика, прапори, натовп, що співає... Це дуже сильний засіб. Він працює навіть на того, хто знає виворіт. А тепер уявіть собі дівчину, яка бачить цей світ уперше.

Того дня я стояв на горі над столицею. Не в небі — на краю лісу, в людській подобі, звідки видно золоті дахи та головну площу, де звели білий вівтар. Люди стікалися туди зранку, і до полудня їх зібралося, підозрюю, тисяч тридцять. Я бачив натовп драконячим зором: стрічки, свічки, дітей на плечах батьків, старих, які витирали сльози. І це не були фальшиві сльози. Люди вірили. Запам'ятайте це, бо це найважливіше в цій главі: ніхто в натовпі не брехав. Брехала тільки сцена.

Вівтар засяяв.

Я бачив прикликання вперше. Навіть драконам воно видається рідкісним видовищем. Світло засліплювало так, що мені довелося прикрити очі. Гуркіт пішов не повітрям, а громом під землею: натовп упав на коліна — звук мільйона одночасних видихів. І в центрі кола світла з'явилася вона.

Вона стояла на білому камені в простій сукні, у якій ходять по вулицях нашого світу: джинси, светр, кросівки. У руці був телефон, який вона ще стискала, мабуть, під час переходу. Волосся світле, зібране в хвіст. Років двадцять, максимум двадцять два. Вона озирнулася на натовп, на вівтар, на людей у сяючих обладунках, і її обличчя зробило те, що роблять усі обличчя в перші три секунди після перенесення: нічого. Мозок ще завантажувався.

А потім священик у золотому вбранні підняв руки й проголосив на всю площу:

— Обрана! Ти прийшла з-за меж світу, аби визволити нас від темряви!

І тридцять тисяч людей закричали так, що я почув це на своїй горі без жодного драконячого слуху. Просто фізично.

Вона злякалася. Скажу це прямо, бо потім, у всіх наступних главах, її боятимуться, шануватимуть і проклинатимуть. А от у перші п'ять хвилин у цьому світі вона просто злякалася. Вона зробила крок назад, оступилася об щабель вівтаря, і сяючий лицар (я розгледів еполет: капітан) підскочив і підтримав її під лікоть. Дуже ввічливо. Дуже правильно. І вже за це йому, як я дізнаюся пізніше, заплатили особливо добре, бо перші руки, які торкаються Обраної, люди запам'ятовують на все життя.

Далі все було відрепетировано. Їй вручили меч (меч справді красивий, із блакитним сяйвом уздовж леза, і це не фальш — сяйво було справжнім, з чого я пізніше зробив неприємні висновки). Їй вручили прапор. Священик сказав промову, у якій слово «демон» вживалося шість разів, а слово «податок» — жодного. Її провели до карети. Натовп співав.

А я стояв на горі й думав про те, що побачив на її обличчі за ті три секунди, поки завантажувався мозок. Я бачив тугу. Вона прийшла звідкись, де в неї було життя. Хтось чекав її на вечерю. У неї в руці був телефон, і дзвінок, можливо, ще тривав. І весь цей світ — тридцять тисяч людей, карета, меч із сяйвом, святе прикликання — сплівся за три секунди й вирвав її з усього того, навіть не запитавши.

Тоді я ще не знав, що вона теж померла.

Я дізнався про це наступного дня, коли армія Героїні вийшла зі столиці на схід, а я в подобі «носильника Славка» найнявся до обозу.

У обоз я влаштувався просто. Прийшов до начальника обозу — чоловіка років п'ятдесяти на ім'я Довмонт із обличчям, яке в нашому світі я назвав би «пенсійним розміром ностальгії», — і сказав те, що відпрацював ще в Кривому Мосту:

— Шукаю роботу. Сильний. Вмію носити.

Довмонт подивився на мої руки (драконяча подоба робить плечі й руки такими, що в нашому світі з руками відірвали б у вантажники), на мої жовті очі й мовив:

— Очі дивні. Звідки?

— З півночі. У нас у всіх такі.

— Північ — це де?

— Далеко.

Він похитав головою і взяв мене. За два мідяки на день і вечерю. Я став носильником в обозі, який ішов за Героїнею. І скажу вам: це найкраща позиція для спостереження, яку тільки можна вигадати. Дракони ж не можуть підслуховувати, стоячи відкрито серед людей, а носильника ніхто не підозрює. Носильника взагалі не помічають. Носильник — це меблі.

Обоз ішов на схід три дні до першої тривалої зупинки. Я за ці три дні вивчив армію так, як не вивчив би з жодної проповіді. Армія складалася з трьох частин. Перша: сяючі лицарі, двісті відібраних бійців, які мали бездоганний вигляд. Друга: наймане військо, чотири сотні брутальних мужиків зі шрамами й татуйованими сонцями на зап'ястях. Це були ті самі руки, які, як я здогадувався, уже приклалися до оркських стаєнь. Третя: обоз. Люди нашталт мене. Візники, ковалі, кухарі, а ще десь тридцять добровольців із селищ — хлопці, які пішли «за Героїнею», бо вдома не мали нічого, крім проповідей та надії, що війна — це ремесло.

Про Героїню в обозі говорили постійно. Говорили так, як говорять про погоду: вона у нас, у кареті, її бачили, вона молилася... Я слухав і складав її портрет. І мушу сказати: портрет не збігався. З неї ліпили ікону, а ікона завжди підходить під усе й водночас не схожа ні на кого.

Я побачив її сам на четвертий день, біля річки. Вона вийшла з-за карети одна, з чимось на кшталт гребінця в руці, і сіла на камінь над водою. Армія займалася своїм: лицарі тренувалися, найманці грали в кості, добровольці з селищ тягали дрова. Ніхто не бачив, як Обрана сидить над річкою й намагається розчесати волосся гребінцем, якого в цьому світі більше не існувало.

І тоді я почув, як вона говорить. Не зі мною. Тихо, бубоніла під ніс із надією, що ніхто не чує:

— Гаразд. Гаразд. Це сон. Це дуже детальний сон. Мені треба просто прокинутися. Я рахую до трьох. Раз. Два...

Вона рахувала до трьох декілька разів. Потім перестала. Подивилася на воду, а вода віддзеркалювала цей світ: річку, скелі, далекий прапор сонця з мечем на вежі. І нічого з її колишнього життя.

Я не мав наміру підходити. Чесне слово. Я мав намір стояти коло бочки й носити. Але вона подивилася на мене (я саме ставив бочку на камінь) і сказала так, як кажуть люди, які три дні не мали з ким мовити жодного слова, не пов'язаного з війною:

— Вибачте. Ви можете мені сказати дещо? Тільки, будь ласка, чесно. У цьому... — вона обвела рукою річку, скелі, прапор, — у цьому світі... все це справжнє?

Я поставив бочку. Замислився. Між мною і нею лежало кілька варіантів відповіді. Було: «Так, Обрана», було: «Не знаю, я простий носильник», був мовчазний кивок.

І ще був один варіант. Найдешевший і найдорожчий водночас: правда без деталей.

— Так, — сказав я. — Справжнє. Настрої, обов'язки, війна. Усе. І ні, — я подивився їй у очі, — ви не спите. Я теж, коли сюди потрапив, перевіряв. Більше не перевіряйте — це тільки марнування часу.

Вона подивилася на мене довго. Довше, ніж треба, щоб оцінити носильника. Вона дивилася не на робітника. Вона дивилася на першу людину, яка не назвала її «Обраною».

— Ви теж... прийшли? — мовила вона. — З іншого...

— Так.

— Як вас звати?

— Славко.

— Я... — Вона зупинилася. Я побачив, як її пальці стиснули гребінець. Вона збиралася назвати своє справжнє ім'я. І в останню мить щось у ній — добре вивчене за три дні проповідями та церемоніями — підказало: це небезпечно, ти Обрана, імена Обраних належать світу. Вона проковтнула своє ім'я. — Героїня, — мовила вона. — Мене звуть Героїня.

І це була найгіркіша фраза, яку я чув у цьому світі від самого прибуття. Людина, яка віддала своє ім'я за три дні. Я тоді ще не знав, що воно повернеться до неї ціною, яку вона навіть не уявляла. А вона не знала, що дракон у подобі носильника щойно запам'ятав цю мить як першу точку, з якої почалося все, що станеться далі.

— Добре, Героїне, — мовив я. — А тепер вам краще повернутися до карети. Бо за вами зараз піде капітан, і якщо він побачить вас біля бочки з носильником, то бочці не перелізити.

Вона тьмяно всміхнулася. Уперше. І пішла.

А я залишився стояти біля річки, і в моїй драконячій голові з довгою пам'яттю склалася думка, яку я ніс із собою в наступні глави, як важкий камінь:

Її вбили в її світі. Я відчував це так, як дракон відчуває смерть здалеку: дрібна, свіжа, ще не зарубцьована. Вона прийшла в цей світ не з повноцінного життя. Вона прийшла з кінця. І те, що замість млинців і мами, як у мене, їй дали меч і тридцять тисяч голосів, які кричали «Обрана!» — це не було порятунком. Це був обмін. Одну смерть обміняли на іншу, тільки другу планують довше, і називається вона подвигом.

Я підняв бочку й поніс її до куховарні. Носильник носить бочку. Це все, що я міг зробити того дня.

Просто, як я вже казав: у потрібний час дракон з'являється поруч. І потрібний час невпинно наближався.