Раді Вас бачити!

Знаєте, як найшвидше зрозуміти, що ти став ворогом держави? Спостерігати за дрібницями. Родерік оголосив усім трьом сотням вояків, що Обрану викрали темні сили за сприяння зрадника в обозі, і що повернути її світлу долю може тільки щира молитва та залізна дисципліна. А потім підійшов до табірного кота (сірого, з нашого обозу) і лагідно погладив його. Я бачив це з висоти. Це була перша людська річ, яку Родерік зробив за весь похід, і саме тому мені стало неспокійно: люди, які раптом починають гладити котів, щось замислили.

А планувати йому було що. За ніч табір перемінився. Жниварі отримали платню наперед (це відразу помітно: наймане військо, якому заплатили наперед — це вже не просто найманці, це вогонь, у який подвійну порцію олії налили). Лицарі замкнулися в наметі для нарад. А з боку столиці на горизонті з'явилися два гострі піки: це везли облогову вежу на величезних колесах. Облогову вежу на похід проти демонів, які живуть у каньйоні! Цю вежу військо тягло зі столиці три тижні, і я раніше вважав це звичайною пихою королівства. А виявилося, що це не пиха: це план. Королівство має намір не просто виграти війну. Воно має намір утримати в покорі все, що залишиться. Утримати людей. Утримати нелюдів. Утримати всю правду.

І ось що я зрозумів тієї ночі, коли ми з Асею та Довмонтом сиділи в обозі над картою, яку той дістав з-під мішка з борошном:

Королівство готувалося не до війни з демонами. Королівство готувалося до війни з правдою.

— Дивись, — сказав Довмонт, тицяючи пальцем у карту. — Ось тут, біля Кайріту, вониставлять вежі. Не проти стін — стін у Кайріту немає. Проти людей! Проти кожного, хто захоче втекти. Королівство воює не з демонами. Королівство воює з правдою, а проти правди найкраща зброя — це облогова вежа. Бо від неї не сховається ніхто, включно з власними вояками.

— А ми? — запитала Ася. — Що вони зроблять з нами, коли знайдуть?

Довмонт довго дивився на неї. Потім промовив те, що я сам думав, але не наважувався вимовити вголос:

— Тебе ніхто не вбиватиме, дівчино. Тебе привезуть назад, у столицю, на той самий білий вівтар. І там оголосять, що Обрана пройшла через важку спокусу темряви й повернулася до Світла. Натовп ридатиме від розчулення. Баладу перепишуть: там з'явиться куплет про "велике випробування". І потім, тихо, без зайвих очей, орден внутрішнього нагляду відведе тебе в підвали собору. І там, — він подивився на мене, — там, носильнику, у підвалах, де готують прикликання, є кімната, яку в ордені називають «кімнатою спокою». Я бачив, як від туди везли одного чоловіка п'ятнадцять років тому. Він повернувся іншою людиною. Точніше, зовсім не людиною. А якщо чесно — взагалі не повернувся.

— А зі мною, Славко?

— Зі мною, — мовив я, — буде простіше. Дракона не можна страчувати прилюдно. Дракона можна стратити тільки таємно, і для цього ордену знадобиться щось особливе. Наприклад — Друга Героїня. Здається, я щойно зрозумів, навіщо їм Друга.

Ася поблідла. Вона тоді вперше зрозуміла: Друга Героїня — це не запасне колесо для війни. Друга Героїня — це кат для першої. Її прикличуть, навчать ненавидіти першу, і перша, щойно подивившись на неї, побачить саму себе рік тому: молодшу, наївнішу, з мечем та сліпою вірою. І ця мить — мить, коли гине остання надія, — і є та сама «кімната спокою».

— Отже, тікаємо, — мовила Ася. — Сьогодні.

— Сьогодні, — погодився я. — Тільки не тікаємо драконом у небі над армією — це все одно що прилетіти на свято з дарунком у вигляді паніки. Ідемо пішки, вночі, через північний хребет. І забираємо двох людей.

— Кого?

— Довмонта й Квеста.

Ася подивилася на мене як на божевільного:

— Квеста?! Він же... він їхній писар! Він першим напише протокол про нашу страту!

— Він їхній писар, — відповів я. — Але він пише протокол, який у нього не сходиться. Він бачив лист ордену. Він знає про Другу. І, головне, він знає одне: коли протокол не сходиться, писар не може писати далі. Людина, яка воює за порядок, піде туди, де порядок справжній. Питання тільки в тому, чи встигнемо ми забрати його до того, як це зробить орден.

— А Довмонт?

— Довмонт, — усміхнувся я, — просто найнебезпечніша людина в цій армії. Бо він усе знає й удає, ніби нічого не робить. Такі в кінці піднімають прапори повстання, коли всі інші вже лежать. Краще, щоб він піднімав наш прапор.

Уночі все пішло не за планом. Втеча виглядала так.

О пів на дванадцяту я підійшов до намету Квеста. Квест не спав. Квест писав. Він писав уже третю годину поспіль при свічці, і я, стоячи за наметом, прочитав заголовок: «Протокол №1: Про розбіжності між наказами ордену та діями сіра Родеріка. Для збереження...» — далі чорнило розмазалося, бо рука його тремтіла.

Я зайшов. Квест навіть не злякався. Він підняв голову, подивився на мене й мовив:

— Я знав, що ви прийдете. Я як раз складав ваш протокол. Про те, що дії Обраної відповідали листу ордену, а дії сіра Родеріка — ні... — Він звів на мене очі. — Але в мене проблема. Протокол існує в одному примірнику. Один примірник — це не документ. Один примірник буде не доказом, а підставою для моєї страти. Мені потрібен другий примірник, у безпечному місці. Хіба не за цим ви прийшли?

— За цим, — сказав я.

— Тоді ведіть. Але я беру свої папери. І ще, — він зібрав перо, чорнильницю та пісочницю так, як воїни беруть зброю, — я залишаю за собою право писати все, що бачитиму. І право опублікувати це, коли ми виграємо. Це моя платня. Не золото. Архів!

— Домовилися, — сказав я. — І ще одне. Ти записав у протоколі моє перетворення на дракона?

— Записав, — поважно мовив Квест. — «Свідок №1: носильник Славко, надалі суб'єкт "Д", перетворився за п'ять секунд, розмах крил приблизно...» — він глянув на мене. — Приблизно не піддається опису. Перепишу, коли побачу ще раз.

Я не стримався і засміявся. Уперше за дев'ять днів.

Довмонта будили довше. Не тому, що він спав, а тому, що пакував речі.

Він збиравався ще від заходу сонця. Зібрав тих з обозу, хто не хотів далі йти з цією армією: сімох найстарших обозних, які пішли в дев'ятий похід, бо не мали куди подітися, а тепер отримали причину піти. Він завантажив два вози: борошно, сіль, інструменти і (це я запам'ятав назавжди) сім пар міцних черевиків.

— Черевики, — сказав він, помітивши моє здивування, — це головна валюта на сході. Королівство воює прапорами. Схід воює черевиками. Хто приходить без черевиків — той приходить дурнем.

А вранці, коли наш маленький загін із двома возами, сімома обозними, борошном, сіллю, черевиками та одним протоколом висунувся з табору, за нашими спинами заревів ріг. Родерік прокинувся рано.

І ось тут сталося те, чого я не передбачив. Родерік не послав за нами погоню вшир.

Ні. Він зробив гірше. Він підняв усе військо, вивів його шикуватися і сам вийшов уперед на коні — у повному сяючому обладунку. І голосом, який чули всі, вигукнув:

— Воїни! З наших лав викрали Обрану! Вона піддалася чарам темряви, і потвора веде її в пастку! Хто поверне її Світлу — той увійде в легенду! Хто поверне її мертвою — той увійде в легенду теж, але інакше!

І триста людей рушили за нами. Не заради короля й не заради віри. Вони пішли, бо хтось мав повернути Обрану, а легенда — це та ж сама платня, тільки без срібла. А біднякам платять саме легендами.

Уся рота: триста чоловік, коні, жниварі, вежа. А проти них — ми: два вози, сім пар черевиків, один дракон у подобі чоловіка, одна Обрана без меча, один писар із протоколом і Довмонт.

Я подивився на Асю. Ася подивилася на мене. І ми зробили те, що роблять люди в таких історіях: ми пішли вперед.

Перший день погоні я використав знання місцевості. Я знав схід, бо літав над ним тижнями. Вів загін не дорогою, а хребтами, де вози проходили тільки там, де я вказував. А де не проходили — я на мить ставав драконом і переносив їх (Квест діставав перо й занотовував: «Суб'єкт "Д" переносить віз вагою сорок пудів. Розмах крил: не піддається опису. Пропоную до протоколу додати нову графу: "не піддається опису" як постійну»).

На другий день ми дісталися гоблінської долини. І тут трапилося те, чого я не очікував: село зустріло нас. Вони не ховалися. Вишикувалися всі чотири десятки гоблінів, і старійшина підійшов до Довмонта, глянув на вози з борошном і запитав гоблінською (а Квест перекладав):

— Ви з війська світла. Чому ви з нами?

— Бо світло, — сказав Довмонт, — перетворилося на те, від чого люди вмирають. А борошно — це борошно. Хто хоче хліба, той іде до тих, у кого є жорна.

Старійшина подивився на вози. Подивився на Асю, на мене, на протокол Квеста і мовив:

— Млин у нас один. Жорна старі. Але вони крутяться. Заходьте. Хліб — для всіх, хто працює. Хто не працює — той їсть завтра. Гоблінська мудрість.

І ось що я зрозумів, коли наш обоз увійшов у гоблінське село: справжні зміни починаються не з прапорів. Зміни починаються з млина! Млин крутиться, хліб печеться, діти гоблінів і діти людських обозних граються на площі, і жоден дорослий не спробував відтягнути дитину від дитини іншого народу. Бо діти не читали проповідей. Вони просто гралися.

А на третій день погоня наздогнала нас у долині.

Не всі — першими підійшли жниварі. Передовий загін, сорок чоловік, хмільні від азарту й передчуття грошей. Вони вийшли на край долини на світанку, і я бачив, як їхній ватажок дивиться на гоблінське село з млином, на наш обоз, на мене, на Обрану без меча — і рахує. Рахує швидко: сорок жниварів проти сорока гоблінів зі списами, сімох обозних та одного дракона. Математика була не на їхню користь. Але ж платня наперед!

І тоді сталося те, чого не було в жодній книжці. Вишикувалися орки.

Пів тисячі орків із долини зі списами, із суворими лицями й очима, які дивилися на жниварів без ненависті — вони дивилися пам'яттю. Хрумт вийшов уперед, поблискуючи залізною рукою, і сказав голосом, що прогримів на всю долину:

— У цій долині орки рахують до десяти. Я починаю. Один...

І жниварі зупинилися. Не тому, що злякалися списів. Жниварі теж уміли рахувати, і їхня математика капітально зламалася: сорок чоловік проти п'ятисот орків, села гоблінів та дракона. Вони отримали гроші наперед, але мертвим гроші не потрібні. Ватажок жниварів подивився на Хрумта, на дракона в людській подобі, на Обрану, яка стояла попереду всіх без меча, знизив списа і розвернувся.

Вони пішли.

Хрумт провів їх поглядом і мовив до Довмонта:

— Вони повернуться. З усім військом. Тому у вас є час до вечора. Я дам вам оркські списи, хліб і сорок овець. І одну пораду: не йдіть у Кайріт дорогою. Дорогою йдуть ті, кого видно. А вас помітять одразу.

— А як іти? — запитав я.

— Як іде вода, — сказав Хрумт. — Вода не шукає доріг. Вода шукає низину. Низина, драконе, — це річка, яка витікає з сірих скель. Вона впадає в каньйон знизу. І там, біля самої води, є стежка, якої немає на жодній карті королівства. Її знають три народи, і жоден не видав її четвертому. Тепер знаєш і ти.

Перед відходом Марла дала Асі теплу шаль. Просто так.

— Бо в тебе очі людини, яка змерзла, — сказала вона. — А в сірих скелях холодно навіть демонам. А демони вміють мерзнути краще за всіх, бо вчилися цього двісті років.

Далі був день шляху вниз, до річки, і ніч на стежці, якої немає на картах.

Стежка йшла над самою водою, під нависаючими скелями, і була такою вузькою, що вози довелося розібрати й переносити на руках. Довмонт не скаржився. Він лише приказував: «Дев'ятий похід, а я вперше несу власний віз на плечах! Значить, ще живу!» Квест писав у протоколі: «День третій. Суб'єкт "Д" переніс віз вагою сорок пудів по вертикальній стіні. Розмах крил: не піддається опису. Додаю графу "не піддається опису" як постійну».

А на четвертий день ми вийшли до каньйону.

Кайріт відкрився знизу, від річки, і я побачив те, чого не помічав із висоти: місто було не просто сукупністю веж і терас. Місто було домом. У стінах каньйону горіли теплі вікна. З терас звисали мотузки з білизною. З глибини долинав сміх дітей. І над усім цим, на найвищому майданчику, стояла Вейл. Вона бачила нас ще відсвітанку.

Коли наш загін із розібраними возами, сімома парами черевиків, одним протоколом і Обраною без меча вийшов на нижню терасу Кайріту, Вейл спустилася назустріч. Вона подивилася на Асю. Довго дивилася. Потім мовила до мене:

— Драконе... Ти привів Обрану без меча, писаря з протоколом, обозного старшого з черевиками і сімох втомлених людей, які кинули світло заради борошна. Знаєш, що кажуть у Кайріті, коли приходить гість, який сам не знає, чого просити?

— Що кажуть?

— Кажуть: сідай. Вечеря о восьмій. А правда, — вона вперше за день усміхнулася, — правда буде після вечері. Бо правда на голодний шлунок — це жорстокість. А наш народ бачив стільки жорстокості за двісті років, що ми нею більше не пригощаємо.

Ася дивилася на місто знизу вгору. На вежі, на вікна, на дітей, які визирали з-за матерів і дивилися на Обрану без остраху. Один хлопчик-демон (той самий, який колись показував на мене пальцем) тепер показав на неї й вигукнув на весь каньйон:

— А це та, яку послали нас убити?!

У каньйоні западала тиша. Сотні людей на терасах замовкли. Ася подивилася на хлопчика й відповіла:

— Так. Я прийшла, щоб вас убити. Бо я не знала правди. Тепер знаю. Тому я тут.

Хлопчик подряпав рога і запитав:

— А що ти їла на сніданок?

— Хліб, — сказала Ася. — Якщо це важливо.

— Важливо, — поважно мовив хлопчик. — Бо бабуся каже: дізнайся, що людина їла на сніданок — і зрозумієш, чи варто її боятися.

І каньйон вибухнув сміхом! Уперше за двісті років у Кайріті сміялися разом із Героїнею. А я стояв поруч — дракон у подобі носильника, з мідяком у кишені, виплавленим із власної луски, — і думав: можливо, війну за правду виграють не мечі й не дракони. Можливо, її виграють сніданки, теплі шалі від Марли та хлопчик із запитанням про хліб.

А над каньйоном, далеко на заході, за стінами королівства, орден уже готував Другу. У білому вівтарі вже наливалося світло, яке мало вирвати ще одну дівчину з її світу, з її життя, з її вечері.

Але це вже зовсім інша глава.