Раді Вас бачити!

За сім днів до прикликання Другої Кайріт жив так, як живе місто перед війною, про яку все знає заздалегідь: спокійніше, ніж треба. Це, до речі, характерна риса демонів, яку я збагнув саме тоді. Люди перед війною метаються, закуповуються, панікують. Демони робили інвентаризацію. Будь-чого: хліба, солі, стріл і (що мені спочатку здалося дивним) книжок. Вони виносили фоліанти з кварталу біля річки й складали їх у глибокі печери каньйону, обгортаючи воском. Я запитав у Вейл, навіщо. Вона відповіла:

— Бо кам'яницю можна відбудувати. А книгу, яка згоріла, доведеться переписувати з пам'яті. А пам'ять, драконе, — це брехун, який щиро вірить у те, що переказує.

— А скільки в Кайріті книжок?

— Вісімнадцять тисяч, — мовила вона. — Ми збираємо їх двісті років. Кожна вигнана родина приносила те, що встигла схопити. У нас є бібліотека людства, якої в самих людей вже немає. Там є літописи, які у вашій столиці оголосили б єрессю просто за зміст. А в нас вони лежать просто за алфавітом.

За ці сім днів я встиг зробити три речі.

По-перше, щовечора літав у розвідку на захід: армія під командуванням Другої збиралася у три табори за Чернітським лісом, і це було удвічі більше військо, ніж те, що пішло в перший похід.

По-друге, Квест найняв у Вейл двох демонів-гінців (демони бігали каньйонами швидше за будь-якого коня, бо тінь їх тримала, але це вже деталі) і розіслав у три людські міста листи до трьох скарбників старих родів. Листи були без докорів і без погроз — тільки цифри: «Ви винні нам 240 тисяч марок із відсотками за 40 років під час дії воєнного стану. Війна триває. Стан не змінюється. Питання, яке ми ставимо: чи вигідно вам, щоб вона нарешті закінчилася?» Я читав ці листи й думав: найстрашніше, що можна зробити з цим світом — це надати йому точний розрахунок.

По-третє, я вчився плавати у формі дракона-риби. Ні, серйозно! Ася запитала мене одного вечора, що я взагалі вмію, я почав перелічувати й на середині списку зрозумів, що ще не випробував і половини своїх можливостей. Дракон у формі риби — це, скажу я вам, досвід, який не опише жоден протокол Квеста (він, між іншим, спробував описати, і в документі з'явилася нова графа, четверта: «Не піддається опису. Усього граф: чотири. Графу "Піддається опису" вилучено за непотрібністю»).

А на сьомий день уночі з заходу прийшов гоблін-торговець із жовтою ниткою другої зміни: світло налито. Прикликання відбудеться завтра.

І тоді я зробив те, що робить кожен, хто не може нічого змінити, але й не здатний з цим змиритися: полетів подивитися.

Столиця під час святого прикликання Другої виглядала точно так само, як і під час прикликання Першої. Те саме сліпуче біле світло над вівтарем. Той самий натовп — тільки цього разу людей зібралося ще більше: усі чули історію про Обрану, яку «викрали темні потвори», і прийшли подивитися на ту, яка поверне Світлу його велич. Я завис високо над хмарами — нерухомий дракон — і драконячий зір показував мені кожну дрібницю: стрічки, свічки, дітей на плечах батьків, продавців води, які негайно підняли ціни вдвічі (натовп, який молиться, завжди хоче пити — це незмінна константа всіх світів).

Але щось тут було не так.

Я помітив це ще до початку церемонії. На вівтарі, довкола кола світла, стояли зовсім не ті люди, що минулого разу. Тоді там були священик у золоті та капітан з еполетами. Тепер же вишикувалися сім постатей у сірих плащах. Орден внутрішнього нагляду прибув у повному складі. І серед них, у самому центрі, стояв чоловік, якого я раніше не бачив, але відразу зрозумів, хто це — інші трималися на пів кроку позаду нього. Старий, дуже старий, із обличчям, яке давно відвикло виражати бодай якісь емоції. Він не дивився на натовп. Він дивився на коло світла. І чекав, як чекає м'ясник: не свята — товару.

А потім світло вибухнуло, натовп упав на коліна, і в центрі кола з'явилася вона.

Друга Героїня.

І тут я, дракон у небі над столицею, трохи не випав із хмар від подиву.

Вона не була молодою. Мені спершу здалося, що це помилка церемонії. На білому камені стояла жінка років п'ятдесяти. Сива. У домашньому халаті, у якому в нашому світі п'ють ранкову каву. У руці вона тримала не телефон. Окуляри. Вона їх щойно зняла. Її з колишнього життя вирвало, здається, прямо з-за робочого столу — на кишені халата ще виблискувала забудькова кулькова ручка.

І вона зробила те, чого не робила жодна Обрана за останні чотириста років.

Вона спокійно оглянула вівтар, сім сірих плащів, старого з мертвим обличчям, натовп на колінах, священика з мечем у тремтячих руках і мовила голосом, яким тридцять років угамовувала галасливі класи:

— Так. Зупинилися всі. У когось із вас є нормальні документи на це дійство? Я не їду на гастролі, я — жінка передпенсійного віку. Якщо це якийсь дурнуватий розіграш, то зроблений він без смаку. А якщо це не розіграш, то я хочу говорити з тим, хто тут головний. І не з тим, у кого меч, а з тим, у кого папери!

Натовп занімів. Священик заціпенів. А старий з ордену... старий раптом усміхнувся. Уперше за багато десятиліть, бо усмішка в нього була іржавою, як петлі дверей, які не відкривали зі століття.

— Папери у мене, — промовив він.

— Тоді, — сказала жінка, поправляючі окуляри, — почнемо з найпростішого. Ви щойно вирвали мене з мого життя. Я хоча б хочу знати: воно там ще триває? Якщо ні — я розумію обставини. Якщо так — я хочу повернутися. І попереджаю: я тридцять років вирішувала конфлікти між підлітками, тому з вами, панове, мені буде значно простіше.

Знаєте, про що я думав у ту мить, висячи над столицею в нічному небі? Я думав: орден жорстоко прорахувався! Вони шукали не особистість — вони шукали інструмент: молодий, наляканий, без коріння, з якого легко зліпити фанатика. Але магія прикликання не вибирає за замовленням! Магія висмикує того, хто в цей момент перебуває на відповідній лінії долі. І цього разу на іншому кінці опинилася вчителька.

Учителька! Тридцять років педагогічного стажу, залізна витримка, наскрізне бачення брехні й абсолютний нуль наївності! Я тоді ще не знав, що саме вона зробить далі. Я дізнався про це через три дні, і це змінило геть усе.

Розповім, як усе сталося за вістями від Квеста (який мав у столиці власні канали) та від гоблінських торговців, які цього разу принесли не нитку, а цілу історію.

Перші два дні орден пробував працювати з нею так само, як із попередніми: солодкі проповіді, святий меч, прапор, розписування балад. Вона уважно слухала. Погоджувалася з усім. Просила лише одного — документації.

«Я вчителька, — казала вона. — Я не вийду до класу, не прочитавши навчальної програми. Дайте мені програму цієї війни: цілі, методи, кошторис, підсумкові звіти. Тоді я скажу людям, за що саме вони мають помирати».

І орден дав їй те, що давав усім: прапор і казку. А документів не надав — бо їх не існувало в природі.

На третій день вона зникла.

Не втекла — просто зникла. Пішла вранці зі своїх покоїв у місті (їй надали відносну свободу, а охорона йшла на віддалі, бо стежити за Обраною дуже непросто) і... не повернулася до обіду. Орден перевернув усе місто. Перевірив усі застави. І знайшов її увечері там, де найменше сподівався шукати: у затишному шинку біля скарбниці. Вона сиділа за столом із трьома поважними чоловіками, серед яких був (це я з'ясував пізніше) один із тих трьох скарбників, яким Квест надіслав свій лист із цифрами!

Про що саме вона з ними говорила — не знає ніхто. Але я знаю наслідки, бо їх було видно навіть із неба. Наступного ранку в місті не з'явилося нової балади. На площі не оголосили про початок походу. А орден скликав позачергову таємну нараду, і наній старий із мертвим обличчям сказав іншим сірим плащам фразу, яку я тепер пам'ятаю напам'ять:

«Ця — не воюватиме. Ця — рахує».

І тут я мушу зупинитися й сказати вам те, що збагнув саме тоді.

Орден боїться не драконів. Орден боїться не демонів. Орден двісті років процвітає за рахунок того, що натовп не вміє рахувати! Натовп уміє плакати, співати, вірити й кидати каміння за вказівкою. Але натовп ніколи не рахує. І тому вічна війна, вічні податки й вічна слава належать тим, хто рахує за нього. А тепер у столиці з'явилася Обрана, яка вміє рахувати сама, і вона ходить до людей, які керують грошима, і ставить їм запитання з тим самим спокоєм, з яким ставила їх тридцять років дітям біля дошки.

«Кого ми вбиваємо і скільки це коштує?» — це не проповідь. Це урок. І люди, які послухали цей урок біля скарбниці, розійшлися по домівках, і в тиші власних кухонь уперше за покоління спробували порахувати самі. Порахувати, скільки з їхнього хліба йде на «утримання східних територій». Порахувати, скільки років триває ця «остання війна». Порахувати, скільки Обраних прикликали на їхньому віку і скільки з них повернулося додому.

А в тиші кухонь, де чоловік і дружина рахують разом, народжується те, чого орден не здатний зупинити ні світлом, ні мечем. Народжується запитання. Вдома. За столом. Без жодних прапорів.

На третій день я знайшов її сам. Вона сиділа на високій дзвіниці над дахами міста (вибрала дзвіницю, бо звідти було видно скарбницю, а не вівтар — це говорило про все). Я обережно опустився поруч у людській подобі на край карниза, і вона подивилася на мене без жодного подиву. Як я згодом зрозумів, вона взагалі не дивувалася — вона лише фіксувала факти.

— Отже, — мовила вона, — дракон. Я думала, ти прилетиш ще другого дня. Казали, дракони чують, коли роблять прикликання. Ти, мабуть, чекав, щоб переконатися, чи варта я уваги?

— Щось на кшталт того, — відповів я. — А ти звідки знаєш про драконів?

— Я тридцять років учила дітей, — відповіла вона. — Діти знають про драконів усе. Отже, й я знала. — Вона подивилася на мене крізь окуляри. — Ти той, про кого вони шепочуться на задніх партах. Це, між іншим, найкраща з твоїх версій. У підручниках тебе вималювали значно гіршим.

Я засміявся. Удруге за все своє нове життя.

— Я шукала першу Обрану, — раптом мовила вона. — Ту, яку нібито «викрали темні потвори». Я поговорила з міськими підлітками (вони значно кмітливіші за ваш орден): діти кажуть, що вона пішла сама. Що вона кинула меч. Що вона стала на бік дракона. — Вона глянула мені в очі. — На твій бік, як я розумію.

— Так, — підтвердив я.

— Тоді розкажи мені, драконе, одну річ, і після цього я скажу тобі, що ми робитимемо далі. Розкажи, що насправді відбувається на сході. Тільки без казок. Мені тридцять років на педрадах казали: «Усе добре, програма виконується». Я навчилася відрізняти звіт від реальності.

І я розповів. Усе. Від чіпсини до чашки молока, від чашки до слова «усунути», від «усунути» до Кайріту. Я розповідав довго, і вона не перебила мене жодного разу. А в кінці вона хвилину мовчала й мовила:

— Тобто я маю вибір: або бути іконою, яку орден поставить на вівтар, і мовчати, поки мене тихо не приберуть. Або бути вчителькою. Ходити, запитувати, рахувати, дратувати тих, хто пише фінансові звіти, і, скоріш за все, заплатити за це життям. — Вона подивилася на захід. — Знаєш, драконе, я свій вибір зробила ще тридцять років тому, коли пішла в школу. Є робота для протоколу, а є робота для людей. У протоколі я — ікона. У житті я — вчителька.

— Тебе вб'ють, — сказав я просто. — Я це вже казав першій Героїні. Повторюю, бо це правда.

— А мене вже вбивали, — відповіла вона. — Мене вбило серце. У класі. Між уроками. Двадцять шість дітей у кабінеті й одна жінка, яка схопилася за груди. Знаєш, про що я тоді думала? Лише про те, щоб не злякати їх. Щоб дотягнути до дзвінка! І встигла. Пролунав дзвоник, я відпустила дітей на перерву, сіла за стіл — і все. Отже, драконе, коли твої вороги лякають мене небезпекою, я лише посміхаюся. Я вже померла. І померла, встигнувши дати дзвінок. Тепер я хочу встигнути зробити щось більше.

Я сидів на карнизі дзвіниці поруч із Другою Героїнею й думав: орден простяг руки в інший світ, але цей світ володіє дивовижним почуттям гумору. Вони хотіли сліпу зброю. Вони витягли вчительку.

— Тоді, — мовив я нарешті, — слухай план. Ася — перша Обрана — хоче виступити на вівтарі. Це відчайдушна ідея, і я боюся за неї. Але в неї є те, чого немає в ордену: обличчя, яке знає весь натовп. А в тебе є те, чого немає навіть у неї: свобода дій і доступ до тих, хто рахує гроші. Ти не йди на вівтар. Ти роби те, що робиш найкраще — стау запитання! За запитання ордену, скарбникам, людям біля колодязів. Поки орден шукає викрадену Обрану на сході, у столиці ходить вчителька й ставить запитання, на які неможливо відповісти, не сказавши правди.

— А я, — усміхнулася вона живильною, трохи суворою посмішкою, — саме це й планувала. Але з одним доповненням, драконе. Я не витрачатиму час на орден. Ордену я сказала: «Дайте програму!», а орден підсунув прапор. Отже, орден — це глухий кут. А от діти... Діти завжди запитують те, що дорослим заборонено. І дорослі дітям завжди відповідають правду, бо думають, що ті нічого не зрозуміють. У місті тисячі дітей. У місті тисячі кухонь. І тут, драконе, я — найнебезпечніша жінка цієї столиці.

Тієї ж ночі я полетів назад на схід. Летів над хмарами й думав про те, що в мене тепер є дві Героїні. Вони ще не знають одна про одну, і їхня зустріч стане миттю, якої орден боїться найбільше у світі.

Бо Вейл казала: Другу можна буде лише шкодувати. Вейл була права щодо тієї Другої, яку вони планували — молодої, наляканої дівчини з мечем.

Але ця — зовсім інша. Ця не потребує жалю. Вона потребує лише одного: аби їй не заважали вести урок.

І я знав напевно: війну, яку неможливо виграти й неможливо програти, можна закінчити тільки одним способом — переставши грати за її правилами. А війна закінчується тоді, коли люди відмовляються платити за неї своїми життями та податками.

А орден вже зрозумів, що Друга вийшла з-під контролю. Старий із мертвим обличчям наказав готувати Третю.

Але Третю вони вже не прикличуть. Це буду я тим, хто перепише їхній останній сценарій.