Раді Вас бачити!

Зал Часу рідко бачив одразу вісьмох Хранителів під власним склепінням — зазвичай вистачало двох-трьох, бо межисвіття не любило юрби так само, як не любило поспіху. Але цього ранку зібралися всі, навіть ті, хто був лише агентами, що були підвищені до Хранителів. Дахака, Натаніель, Раоко, Хрон і четверо новачків, чиї обличчя ще не встигли стати звичними серед високих колон, зіткане зі застиглого світла давно минулих епох.

— Мультивсесвіт, — коротко кинула Кейра, дивлячись на карту, що висіла над столом мерехтливим полотном ліній. — Пояснюйте швидко. Я не до кінця розумію куди ви мене вплутали.

— Уяви річку, що ділиться на тисячі рукавів, — почав Хрон, і Дахака, до цього мовчазний, раптом упіймав себе на тому, що усміхається — уперше за весь важкий ранок.

— О, моя улюблена лекція за годину до кінця світу, — сказав він, звертаючись уже якось узагалі в простір. — Раджу послухати уважно.

— Не відволікай, — хмикнув Хрон.

— Коротше, є річка, є точки від яких відходять рукави, та ці точки є виборами, які формують мультивсесвіт. — Дахака трохи перебив Хрона.

— Якщо просто то так.

Кейра кинула на Дахаку погляд, який чітко давав зрозуміти, що жарти вона приймає рідше, ніж клятви, але промовчала й слухала Хрона мовчки, ніби запам'ятовувала кожне слово назавжди. Тормунд, навпаки, реготав уже на другому реченні, а Сейлін дивилася кудись повз карту, туди, де бачила лише їй доступні наслідки цієї битви, ще до того, як вона почалася. Джерайя, наймолодший, слухав так уважно, що забув моргати, і саме цю деталь Дахака чомусь запам'ятає надовго — тремтливу зосередженість людини, яка ще вірить, що знання здатне вберегти від смерті. Новачкам було складно усвідомити, як це так, один вибір будь який, може створити альтернативну гілку реальності, та паралельно її час буде йти з їхньою. Але часу було мало, щоб розжовувати все, тому вони перейшли до плану.

— Земекіс закріпився в центральному соборі, біля хроноядра, під самим палацом Ради Еліанту, — продовжив Натаніель, коли пояснення скінчилося. — Захищений не мурами, а самим часом навколо себе. Тож наступаємо не єдиним ударом, а кількома шляхами водночас.

— Чудово, — прокоментував Дахака. — Тобто нам потрібно з'явитися ідеально вчасно, ні секундою раніше чи пізніше, перед лицем супротивника, що керує самим поняттям «вчасно». Просто спробуй перемогти вогонь, будучи трохи вогким.

— Мене більше турбує інше, — тихо сказав Раоко, і його голос розколов легкий сміх, що встиг було зав'язатися в кімнаті. — Не як ми переможемо. А що ми зробимо з перемогою, коли отримаємо її.

— Ми врятуємо цілісність світу, вірний плив часу, — відповів Натаніель.

— Ми знову вирішимо за інших, — Раоко похитав головою. — Так само, як вирішуємо за кожен рукав, який вважаємо вартим збереження. Я не кажу, що Земекіс правий. Я кажу, що ми надто легко забуваємо запитати себе, чим відрізняємося від нього насправді.

Ніхто не відповів одразу. Хрон поклав руку йому на плече — жест, у якому було більше втоми, ніж заперечення.

— Отримаєш відповіді пізніше, після битви, — сказав він тихо. — Зараз місто горітиме незалежно від наших сумнівів та виборів.

Сурми пролунали над рівниною зранку — не одні, а десятки, кожна раса своєю, зливаючись у какофонію, яка чомусь не звучала таковою. Дахака стояв на пагорбі перед Еліантом і дивився на військо, якого світ не бачив зібраним воєдино жодного разу. Серед всіх люди під гербами різніх королівств, сільфи та дроу які раніше готові були вбити одне одного, симхати пустельних кланів із очима хижого звіра, атлани, що піднялися просто з води в перламутрових латах, дворфи з важкими големами війни, орки, чиї бойові барабани відлунювали аж до горизонту, і різні морфи — від неко до фоганів.

Але на мурах Еліанту стояло дзеркальне відображення цього самого війська.

Народи проти народів, брати проти братів — ті, хто повірив, що Земекіс здатний покласти край столітнім війнам усіх народів, стояли проти тих, хто прийшов за правдою, боротися за свій світ, який вони на хочуть втратити. Розколоті клани на тих, хто вважав втручання Хранителів черговою формою чужої тиранії, і тих, для кого Земекіс був страшнішим тираном, просто в іншому вбранні. Навіть орки, чия культура здавна цінувала єдність роду понад усе, стояли по обидва боки муру, і Дахака бачив, як двоє з них — здоровенні, вкриті бойовим розписом воїни — впізнали один одного посеред хаосу і на мить опустили зброю, не в змозі вирішити, чи варта ця битва того, щоб забути про кровну спорідненість.

— В бій, за долю вашого світу! — крикнув Хрон, і його голос, підсилений магією, прокотився над полем, наче грім над рівниною. — Сьогодні ми б’ємося не за право володіти, а за право обирати!

Відповіддю йому був рев тисяч глоток, від якого здригнулася сама земля. Катапульти вдарили разом, і небо потемніло від каміння. Важкі брили врізалися в зубці веж, шматуючи кладку, і разом із уламками донизу летіли тіла захисників. Але місто не мовчало. З парапетів хлинув дощ стріл, чорний і щільний, як рій шершнів, а слідом за ним пішли киплячий оливний жар і палаюча смола. Підніжжя стін за мить стало пеклом, де крики живих тонули в шипінні паленої плоті. Та штурмова армія не зупинилася. Задні лави йшли по трупах передніх, прикриваючись щитами, що тріщали під градом стріл, і спирали на мур довгі драбини, з яких захисники скидали їх разом зі штурмовиками. Вогняні тарани, обшиті мокрими шкурами, гупали у ворота, і кожен удар віддавався гулом у кістках усіх, хто стояв поруч.

Неко злітали на стіни по уламках каміння, по линвах і по плечах одне одного. Вже за мить на парапетах вирувала рубка, де не було ні лінії фронту, ні порядку, лише сталь, пазурі та ненависть, що не знала меж. Найманці, які ще вчора торгувалися за ціну, тепер билися за власні шкури, і їхній лютий розпач був страшніший за будь-яку дисципліну. Вони рубали, кусали, душили, падали зі стін разом із ворогами й підводилися, щоб рубати знову. З моря військо атланів змивали кораблі культу, пробиваючі захист порту, навіть не наближаючись до нього.

Кейрі пробивалася крізь найгустіше місиво біля східної брами, де змішалися всі. Там були наймані клинки, міська варта, фанатики Земекіса в чорних шатах. Кожен її удар ніс у собі присуд, невідворотний, як порушена клятва, і ті, хто міг вагатися, чи правильно він обрав сторону, дивилися на неї й змінювали своє рішеня, зривая прапори культу. Тормунд тим часом дістався центральних баліст. Він реготав, врізаючись в оборону, і приймав на себе удари, що звалили б будь-кого іншого. Його молот гримів по чужих щитах, наче бойовий барабан, доки стрій ворогів не розколовся надвоє, а в проломі не з'явилися свої. Сейлін рухалася там, де за мить мала статися катастрофа. Вона швидко підхоплювала тих, хто падав, пробивала проломі серед барикад, відводила чужі клинки від беззахисних спин. Вона рятувала не всіх, бо її сил не вистачило би, але достатньо, щоб цей тягар читався в кожному її русі. А Джерайя, якому Хрон доручив прикривати відступ поранених, стояв на своїй лінії з тремтячими руками, що вже не тремтіли від страху. Тепер вони тремтіли від напруги втримати щит достатньо довго, поки за його спиною виносили тих, хто ще міг жити. Кожен удар по щиту віддавався болем у плечі, але він не відступив ні на крок.

Коли таран нарешті проламав ворота, а перші загони хлинули в місто, над полем бою раптом тріснула реальність. Повітря стало важким і холодним, дим пожеж завмер у небі, а над стінами, прямо з тремтячого простору, почали проступати безликі силуети. Привиди часу. Вони не торкалися ні солдатів, ні найманців, ні кого. Їхній погляд ковзав повз усіх, відшукуючи лише тих, хто ховався серед захисників Земекіса. Найнебезпечніших із його послідовників, кого він встиг навчити керувати силами часу. Один за одним ці обрані падали, і кожен із тихим, майже полегшеним видихом, ніби сам час нарешті забирав своє назад. Магія, якою вони тримали оборону, гасла разом із ними, і місто залишалося відкритим перед тими, хто так довго стояв під його стінами.

Дахака й Раоко пробивалися крізь усе це разом, пліч-о-пліч, мовчки, бо слова тут були б розкішшю, яку жоден із них не міг собі дозволити. Дахака відкидав ворогів вибухами вогню, розсікав захист кримезних воїнів та щити лезами води, зведеної з дощу, що падав на місто, попри ясне небо. Раоко бився поруч, майстерно, холодно, ефективно — і водночас якось відсторонено, рубаючи закляклих слуг Земекіса зі спокоєм ельфа, що виконує роботу, у правильність якої вже не вірить до кінця.

Вони дісталися собору, а під ним й серця хроноядра, коли бій за мурами ще палав позаду них. Раоко затримався позаду, відбити наступ тих, хто заважав їм. Дахака увійшов у великі двері до залу де не час керував, а керували часом. Земекіс чекав на них у кімнаті, та час не тік, він чекав як й він, застиглий у вічному, самовдоволеному спокої тієї версії реальності, яку алхімік вважав ідеальною.

— Ти прийшов не сам цього разу, — сказав Земекіс, дивлячись повз Дахаку на Раоко, що був за дверима, у затінку колони, звідки міг чути, лишаючись непоміченим. — Добре. Це заощадить нам обом час на пояснення того, що я збирався сказати.

— Кажи швидко, — відповів Дахака. — Я тут не для розмов.

— Ти тут саме для розмов, — Земекіс усміхнувся, і в цій усмішці не було глузування, тільки втома людини, що вже надто довго чекала на цю зустріч. — Бо ти хочеш зрозуміти мене так само сильно, як хочеш зупинити. Ти завжди так робив. Спитай Раду Лівертрону — вони виключили тебе не за силу, а за те, що ти шукав те, на що вони не мали відповідей.

— Ми не однакові, — сказав Дахака.

— Ні? — Земекіс зробив крок ближче, не боячись посоха в руках Дахаки. — Ти порушив кодекс невтручання заради людей, яких любив. Я порушую баланс мультивсесвіту заради людей, яких хочу врятувати, всіх одразу — просто в масштабі, якого твоє серце ще не навчилося вміщувати. Ти вбив рідну кров бо правда про смерть рідних ранить. Я готовий стерти цілі рукави заради світу без такої правди взагалі. Різниця між нами не в природі вчинку, Дахако. Різниця лише в масштабі болю, який ми готові визнати виправданим.

— Різниця в тому, що я не прошу нікого платити за мій біль, крім себе самого, — відповів Дахака тихо. — А за твоєю математикою вже стоять Давіус, Маліта, майстер, чиє серце не витримало смерті онука, і невідомо ще скільки людей за цими стінами просто зараз помирає за твою утопію.

— Справді? А за тобою? — Аріус лише посміхнувся, так, як людина що знає все на світі. — Привид, що супроводжував твою біль, до самого мультивсесвіту?

— Звідки ти знаєш? — Дахака здивувався. — То був ти?

— Ні, але ти добре знаєш ту тінь…

Дахака не міг зрозуміти слів Аріуса, а він на мить замовк, та в цій паузі промайнуло щось схоже на щирий жаль — не за смертних, а за тим, що ця розмова, попри всю її глибину, нічого не змінить.

— Тоді, гадаю, нам лишається тільки бій, — сказав він.

У затінку колони Раоко стояв нерухомо довше, ніж помічав хтось із них, і слова Земекіса — «різниця лише в масштабі болю, який ми готові визнати виправданим» — залягли десь глибоко в ньому, поруч із усіма сумнівами, які він носив відтоді, як уперше запитав, чому вони мають право вирішувати за рукави.

Решта Кола прибула тієї ж миті, коли двері хроноядра розчинилися остаточно, — Натаніель, Хрон, Кейра, Тормунд, Сейлін і Джерайя, забризкані кров'ю чужих і своїх, але живі, та Раоко вийдя з тіні. Усі восьмеро разом уперше за весь бій.

— Восьмеро проти одного, — сказав Земекіс, оглядаючи їх без страху, радше з тим самим сумним інтересом дослідника, з яким він, певно, оглядав кожну лінію часу, яку коли-небудь намагався переписати. — Непогані шанси. Для вас.

Він рухався швидше, ніж будь-хто з них очікував, не тілом, а самим часом навколо себе, зникаючи з однієї миті й з'являючись в іншій, за спинами, у флангах, там, де його найменше чекали. Бив по найслабших, по тих, хто ще не розкрив потенціалу часу.

— Не дайте йому обійти нас! — крикнув Хрон, і повітря між ними здригнулося, коли він смикнув потік миті на себе, намагаючись вхопити Земекіса за межу його власних стрибків. — Тримайтеся парами! Кейро, ліворуч від мене!

Натаніель уже був у русі. Його клинок розітнув порожнечу там, де Земекіс стояв за удар серця до цього, і ще раз, і ще, наздоганяючи ворога, який не стояв на місці ані секунди. Кожен його випад ніс у собі холодний розрахунок аристократа, що бачив надто багато битв, аби покладатися на гнів, але навіть він не встигав. Земекіс з'являвся то праворуч, то позаду, і щоразу на крок ближче до тих, хто стояв найменш захищеним.

Раоко рушив разом з іншими, підніс руку, вигукнув щось про прикриття флангів і став так, ніби затуляє чиюсь спину. Його погляд при цьому не відривався від Земекіса. Він бився окремо і ніхто не помітив, що жоден його удар не торкнувся ворога.

Кейра підняла клинок, щоб стримати удар по собі, та на частку секунди її обличчя застигло в тому самому виразі непохитної клятви, з яким вона билася весь ранок. Вона бачила Земекіса, бачила, куди він ступить, і кинулася назустріч, бо відступити не було сенсу, він би наздогнав. Хрон устиг гукнути її ім'я. Натаніель рубонув крізь повітря за її плечем, та було запізно. Земекіс провів рукою так, що клинок обернувся проти неї самої, ще до того, як вона встигла зрозуміти, що трапилось. Вона впала мовчки, без крику, ніби навіть смерть вирішила пошанувати її звичку не витрачати слів дарма. Її сила була слабша, її навичок не вистачило би проти нього, хто все своє життя вивчав час.

— Ні… — видихнув Хрон, і щось у його голосі тріснуло, наче лід під надто важкою ногою. Але він не зупинився. Він змусив себе розвернутися, зірвати з власного поясу ножі й жбурнути їх у Земекіса, змушуючи того відступити бодай на крок. — Не зупиняйтеся! Якщо зупинимося, він вб’є нас усіх!

Натаніель мовчки зімкнув щелепи й перехопив клинок міцніше. Він ударив ще швидше, ще точніше, і Земекіс вперше за весь бій мусив відхилитися, а не просто з'явитися де захоче. Та коли Земекіс обернувся, його погляд ковзнув повз них обох і зупинився на велетні, що ревів, пориваючись у бій.

Тормунд заревів і кинувся вперед, приймаючи удар, що мав би звалити менш загартоване тіло. Він упав би під ним, але не впав. Хрон устиг загнати між велетнем і ворогом хвилю магії, а Тормунд на мить рухався так, наче весь світ навколо нього став повільним. Він розсік повітря ударом, і Земекіс відступив на крок від чужого удару. Тормунд зареготав, гучно, радісно, як сміявся перед кожною небезпекою останні п'ятдесят битв.

— Іще! — гримнув він. — Давай іще, чарівнику!

Натаніель кинувся до нього, щоб прикрити фланг, стати спиною до спини, як вони стояли в сотні боїв до цього. Але Земекіс не бив грубою силою. Він просто забрав у Тормунда час його життя, у якомк той ще міг стояти, і велетень упав так раптово, беззвучно, ще посміхаючись тим самим похмурим сміхом. Натаніель підхопив його падіння, хоч і розумів, що ловить уже порожнечу. Його пальці зімкнулися на плечі друга, і тільки тоді він зрозумів, що тримає мертвого.

— Хроне, — сказав він тихо, майже пошепки, і в цьому слові було більше, ніж у будь-якому крику.

Дахака стояв, наче вкопаний, посеред цього, і слова доходили до нього, надто довго, як для того, хто керує часом. Він майже не чув крики, дзвін сталі, голос Хрона, що ламався на кожному слові. Він бачив усе, але не міг зрушити, ніби власні ноги стали чужими. Те, що колись у ньому прокинулося, коли він тримав у руках мертвого Давіуса, мовчало, затиснуте в грудях важким каменем, і Дахака не міг зрозуміти, чому слова Аріуса так діють на нього. Він не міг прийти до тями, розбираючі слова про знайомі тіні.

Раоко ступив уперед, підняв руку, вигукнув: «Позаду мене!», і хтось з групи метнувся під його захист. Він затулив його плечем, відбив випадковий удар, і ніхто не помітив, що очі його весь цей час шукали не ворога, не Земекіса.

Сейлін бачила все це за мить наперед, бачила власну смерть так само ясно, як бачила чужі. Вона не здригнулася. Вона лише глянула на Хрона, і в цьому погляді було прощання, яке не потребувало слів, а тоді повернула голову до Джерайї. Замість того щоб ухилитися, вона зробила крок назустріч Земекісу, затуляючи собою наймолодшого, бо в тому видінні, яке відкрилося їй за секунду до кінця, порятунок Джерайї важив більше за її власне життя.

— Сейлін! — крикнув Хрон, кидаючись до неї, та між ними вже стояла стіна розірваного простору, яку Земекіс звів легким рухом пальців.

Він не завагався й вирвав їй серце. Сейлін упала тихо, з тією самою спокійною впевненістю, з якою рухалася весь цей бій, ніби не програвала, а завершувала дорогу, яку давно бачила до кінця. Хрон кинувся вперед, пробиваючись крізь уламки простору, скинувши з себе весь захист, що мав, і вдарив у Земекіса так, що повітря розійшлося хвилею. Земекіса відкинуло, лише на мить, але цього вистачило, аби Хрон встиг дотягнутися до тіла Сейлін, схопити за руку, відтягнути за себе, наче це могло щось змінити.

Джерайя лишився останнім із малих, наляканий, тремтячий, зі щитом, піднятим надто пізно. Він дивився на тіла тих, хто стояв поруч ще хвилину тому, і губи його ворушилися, ніби він шепотів чиїсь імена. Коли Земекіс наблизився до нього, у його очах не було жодного докору, тільки те саме дитяче здивування, з яким він увійшов до Залу Часу кілька днів тому: «Я не певен, що готовий до такого масштабу». Він і не був готовий. Ніхто з них не був.

— Джерайє, до мене! — Натаніель рвонувся до нього, він хотів встигнути там, де втратив надію цілий світ. Та Земекіс уже стояв на їхньому шляху.

— Вибачте, — Джерая заплакав, — я не зміг.

Земекіс розрубив його навпіл не вагаючись. Він прибрав сміття, яке лише створювало шум. В очах Аріуса вони були лише пішаками в грі бога, проти людини. Залишилися четверо. Для нього Раоко не був проблемою, а Дахаку, як він думав, вже зламав.

— Залишилось лише двое, можливо треба було ще пограти з малими.

— Дахако, — кричав Натаніель дивлячись в пусті очі напарника.

— Він вже зрозумів, а ви ні. — Аріус Земекіс подивився на Хрона та Натаніеля тим поглядом, яким дивляться на врятованих звірів, які все одно намагаються тебе вбити, в дяку за порятунок.

Дахака бачив усе це з відстані кількох ударів серця, завмерши від слів про тінь, про привида. Він був надто далеко, щоб встигнути, надто близько, щоб не бачити кожної деталі, — і щось у ньому, те саме, що замовкло після вбивства Давіуса, цього разу закричало так голосно, що заглушило навіть гуркіт битви за стінами. Поки Раоко чекав, а Натаніель з Хронм стримували Аріуса. Дахака подивився на ядро, на бій та вирішив.

Він не покликав Хроніс. Не попросив дозволу. Не сказав жодного слова навіть тим, хто стояв поруч. Він просто розірвав тканину цього моменту голими руками — вихором, зведеним у клин, спрямований не в тіло Земекіса, а в саму серцевину хроноядра, у той код реальності, який тримав цю частину світу пов'язаною з рештою потоку. Кодекс збереження реальностей, невтручання в світ, непорушний століттями, тріснув мовчки, без жодного пафосного «пробач» — бо цього разу пробачення не було кому просити, і Дахака вперше за все своє життя Хранителя не відчував потреби виправдовуватися навіть перед самим собою.

Земекіс закричав — не від болю, а від усвідомлення, що його ідеальна картина щойно розсипалася на друзки перед відповіддю значно недосконалішою, значно люднішою, але живою. Еліант затремтів, і разом із ним затремтів увесь простір навколо хроноядра, немов сама реальність нарешті зрозуміла, що більше немає вибору.

Хроніс з'явився в останню мить, коли петля розірвалася остаточно, і взяв на себе те, що лишалося зробити, Еліант разом із Земекісом, замкненим усередині власної розбитої петлі, був вирваний із потоку часу самого світу — став місцем поза часом і простором, тюрмою й пам'ятником водночас.

— Ти зробив це, — сказав Хроніс, і голос лунав тихіше, ніж зазвичай. — Не запитав. Не попередив.

— Я більше не питатиму, — відповів Дахака, дивлячись на місце, де щойно лежали тіла чотирьох, яких він знав лише кілька днів, але тягар за їх смерть труїла його серце. — Не після цього.

Хроніс нічого не відповів на це — можливо, тому, що вперше за все своє безмежне існування не мав готової відповіді. Дахака використав осколки хроноядра та запустив перезапис всесвіту, він зробив те, чого хотів Аріус, але то була не утопія, не гарна картина єдиного світу без війн та випадкових смертей. Не той світ, де вирішував він. То була справжня, не ідеальна, жива Халістія.

Після всього, залишивши Еліант та його останнього жителя по за часом, вони повернулися. Зал Часу зустрів тих, хто вижив, тишею, важчою за будь-який гуркіт битви. Натаніель стояв мовчки, дивлячись на порожні місця там, де мали б стояти четверо. Хрон скинув обладунок наполовину почорнівший від вогню, якому не мало б бути назви в жодній стихії смертних, опустився на коліно перед порожнім простором, ніби перед могилою, якої фізично не існувало.

Саме тоді повітря в залі стиснулося — тихо, майже сором'язливо, як видих. Дахака обернувся не одразу, надто втомлений, надто спустошений після всього, щоб очікувати ще чогось. А коли обернувся — побачив.

Вона стояла на порозі, там, де хвилину тому не було нікого. Коротке зелене волосся — не те каштанове, яке він пам'ятав, а зовсім інше, чуже й водночас якимось незбагненним чином правильне, ніби волосся саме обрало колір, найбільш підхожий для того, ким вона стала. Золоті іскри в очах лишилися ті самі. І на грудях, на тонкому шкіряному шнурку, — ключ, старий, як сам час, що світився тихим, рівним світлом, байдужим до крові й попелу, які приніс із собою кожен, хто стояв у цьому залі.

Вона не підійшла ближче. Не заговорила. Лише подивилася на Дахаку довгим, спокійним поглядом, у якому він не зміг прочитати нічого напевно, а тоді перевела погляд на порожні місця четвірки, немов уже знала — чи то відчувала — що саме сталося.

— Дев'ята, — тихо промовив Натаніель, — хоча ні, п’ята…

Дахака відчув, як щось усередині нього — те саме горе, яке щойно навчилося мовчки ламати кодекс, — тепер знайшло собі новий, значно простіший вихід: лють.

— Ти можеш повернути час, — сказав він, обертаючись до Хроніса, і голос його вже не був спокійним, як під час бою, а тремтів так, як не тремтів навіть у попелі власного дому. — Ти щойно на моїх очах забрав ціле місто з потоку часу, немов зняв нитку з тканини. Але Кейру, Тормунда, Сейлін і Джерайю повернути не можеш? Чи не хочеш?

Хроніс мовчав довше, ніж зазвичай, і в цій мовчанці не було ні провини, ні виправдання — тільки та сама безстороння, майже нелюдська рівновага, з якою він говорив завжди.

— Кожне «чому» має відповідь, — сказав Хрон тихіше, але не менш гостро. — Ти завжди нам відповідав. Навіть коли відповідь була жорстокою. Дай й цю.

— Дехто повертається, — нарешті озвався Хроніс. — Дехто — ні. Різниця не в тому, наскільки сильно за ними тужать ті, хто лишився.

— А в чому тоді? - Дахака викрикнув в пусті відлуння зали.

— У тому, скільки важить їхня відсутність для тканини, яку ми оберігаємо, — Хроніс на мить з’явився та обернувся до нової Хранительки, що досі мовчки стояла на порозі, і в цьому погляді, безстатевому й холодному, промайнуло щось, що можна було б назвати повагою, якби Хроніс узагалі був здатен на щось подібне. — Хрон обрав чотирьох гідних. Я не заперечую їхньої гідності. Але один вузол, повернутий на своє місце вчасно, важить для рівноваги мультивсесвіту більше, ніж чотири нові нитки, якими б міцними вони не були.

— Отже, вона важливіша, — Натаніель вимовив це повільно, немов пробуючи слова на смак і виявляючи, що смак їм не подобається. — Не тому, що вона та сама Іола. Не тому, що вона будь-хто конкретний. А тому, що якийсь вузол потребував саме її.

— Так, — Хроніс не пом'якшив відповіді жодним словом суто заради того, щоб пом'якшити. — Мені шкода, що правда звучить так холодно. Вона не стає від цього менш правдою.

Дахака стояв, стиснувши кулаки так, що кісточки побіліли, дивлячись то на проекцію Хроніс, то на мовчазну постать із коротким зеленим волоссям, яка й далі не зронила жодного слова, немов сама теж не знала, чи варта того обміну, який щойно стався десь у тканині часу.

— Колись, — сказав Дахака нарешті, — я хочу почути справжню відповідь. Не про вузли та правила. А про смертних та їх цінність.

— Того дня, коли зможешь почути її насправді, — відповів Хроніс, — ти вже не будеш тим, хто зараз ставить це питання.

Раоко, що стояв найдалі від усіх, дивлячись на Іолу так само, як дивився на порожнечу після зникнення Еліанту, нарешті заговорив, і в його голосі більше не було сумніву — тільки холодна, остаточна ясність людини, що щойно ухвалила рішення, від якого вже не відступить.

— Ми щойно втратили четверо Хранителів, слухаючи чужу логіку, чужі правила та вказівки, — сказав він, не дивлячись ні на кого конкретно. — А тепер приймаємо п'яту, з'явившись нізвідки, тому що так треба? Так зручніше? Я чув, що казав тобі Земекіс, Дахако. Про масштаб болю, який ми готові визнати виправданим. Він мав рацію принаймні в одному, ми давно перестали питати себе, чим відрізняємося від нього.

— Раоко… — почав Хрон.

— Ні, — Раоко похитав головою. — Досить. Я більше не питатиму дозволу в тих, хто сам ніколи не питає світ, як той хоче жити, світ яким управляють інші. В тих хто сам, робить як Аріус. В того, хто сам перезаписывая реальність…

Він розвернувся й пішов до виходу, і цього разу ніхто навіть не спробував його зупинити — ні словом, ні рухом, — бо в глибині кожного з них, хто вижив цього дня, теж жевріло щось схоже на те саме питання, надто велике, щоб визнати вголос, і надто справедливе, щоб просто дати йому піти.

Дахака дивився вслід Раоко, потім знову на нову Хранительку, яка досі мовчала, займаючи своє місце серед тих, хто лишився, так природно, ніби завжди тут стояла. Він хотів заговорити — хотів запитати, хотів почути її голос бодай раз, — але вона не подивилася в його бік ще раз, і слова застрягли десь у горлі, поруч із усім, що він так і не сказав чотирьом, чиї імена тепер належали тільки пам'яті тих, хто вижив.

На мапі часу тихо світилося порожнє місце там, де щойно стояв Еліант. Потім — розкол, якого жоден із них не хотів, але жоден більше не міг заперечити. Дії Дахаки викликали нестабільність в мультивсесвіті, але Хроніс мовчав, знову мовчав, як кожного разу, коли щось змінювалось в потоці часу, лише направляв як компас серед тисячі світів.