Спочатку:
На сторінку книги
Слова Ули — «на чиєму ти боці» — лишилися висіти в повітрі довше, ніж будь-хто наважився порушити мовчання. Іола відчувала на собі погляди обох: Орнела, що чекав відповіді з надією віри і Улу, що дивилася так, ніби справді не знала, чого очікувати. Іола сама не знала відповіді напевно — але щось усередині, той голос, що вцілів під захистом браслета, раптом заговорив голосніше за інший, і вона зрозуміла, мовчати довше означало б відповісти за неї комусь третьому, кого тут не було.
— Це не свобода, — сказала вона нарешті, дивлячись на Орнела так само прямо, як він щойно дивився на неї. — Це просто інший соус на тій самій страві. Земекіс обіцяв світ без вибору, який веде до страждання, — але вибір і є те, що робить нас тими, ким ми є. Забери його, і лишиться тільки система, яка вирішила за всіх, що страждання більше не трапляється, бо нікому вже нема чим страждати по-справжньому.
— Ти говориш так, ніби вже все вирішила, — тихо сказав Орнел, і в голосі його забриніла образа.
— Я говорю так, бо сама була доказом протилежного, — відповіла Іола. — Я вкрала своє життя ціною чужого, вважаючи, що це і є свобода. А тепер ношу в собі два голоси, жоден з яких не може заспокоїтися, бо жоден не був вільний — обидва просто платили чужу ціну, вважаючи її власним вибором.
Ула, що стояла в кутку кімнати, підняла руку, обриваючи розмову.
— Пізніше, — сказала вона напружено. — Вони вже тут.
Двері дому в Альсіані відчинилися без стуку. Дахака й Натаніель зупинилися на порозі, і перший погляд Натаніеля впав просто на Іолу — прямий, важкий, без жодного вагання.
— Ось вона, — сказав він, і в голосі його прозвучало те, чого Дахака ще не чув від нього ніколи. — Дев'ята Хранителька, яка зникла разом із Раоко в день його зради. Тепер ми знаємо, з ким саме він змовлявся.
— Я не змовлялася з ним, — сказала Іола. — Він украв у мене ключ і зник. Я тут не з власної волі, а тому, що більше нікуди було йти.
— Зручна історія, — відрізав Натаніель.
— Досить, — Дахака ступив між ними, і в його голосі, хоч і тихому, забриніла така вага, що навіть Натаніель на мить замовк. — Ми не знаємо всієї картини. Я не дозволю виносити вирок до того, як почуємо її цілком.
— Ти захищаєш її, бо в тобі говорить не логіка, а пам'ять про іншу жінку з тим самим обличчям, — сказав Натаніель, і слова ці влучили точніше, ніж, певно, він сам планував.
Орнел, спостерігаючи за цим протистоянням, раптом рушив — не до дверей, а до шафи, де серед розкиданого приладдя лежав вигнутий клинок, зачарований проти самої тканини часу.
— Ви не заберете нікого з цього дому, — сказав він і голос його тремтів радше від відчаю, ніж від люті. — Ми вже втратили все заради цієї справи. Я не дозволю забрати все знову.
— Орнеле, ні! — крикнула Улу, кидаючись до нього.
Клинок метнувся вперед. Орнел, охоплений панікою й відчаєм, ударив просто перед собою, не цілячись, лише намагаючись розчистити собі шлях до втечі. Улу опинилася на цьому шляху, затуляючи собою двері, крізь які могли б вибігти Іола чи хтось інший, — не жертва випадковості, а свідомий вибір людини, що бачила в потоках часу забагато можливих кінців, аби не знати, який із них щойно обирає власним тілом.
Клинок увійшов їй у бік. Вона захитнулася, але не впала одразу — стояла, тримаючись за одвірок, дивлячись на Орнела з тим самим виразом, з яким дивилася на все своє життя. Без гніву, лише зі втомленим, гірким розумінням.
— Дурню, — прошепотіла вона. — Я ж казала тобі. Я бачила, до чого приведуть твої труди. Просто сподівалася, що бачення можна змінити.
Іола кинулася до неї, хапаючи за плечі, намагаючись утримати вертикально, а розум її, паралізований жахом, зробив те єдине, що вмів робити найкраще, — потягнувся до часу навколо, намагаючись повернути назад ту єдину мить, коли клинок ще не досяг мети.
Але розум крадійки узяв гору над наміром. Замість того щоб повернути час для неї, руки Іоли — ті самі руки, потягнули залишок часу Ули на себе, миттєво й без питання, як звикли робити завжди.
Улу охнула, і в очах її на мить промайнув подив, змішаний із чимось схожим на полегшення.
— Ось воно, — прошепотіла вона тихо, дивлячись на Іолу знизу вгору. — Ось відповідь на питання, яке я сама собі так довго боялася поставити.
Вона осіла на підлогу і життя залишило її швидше, ніж мало б, — украдене, а не забране, різниця, яку Натаніель, що бачив усе це з порога, читав у потоках часу так само ясно, як читав власну книгу.
— Вона вкрала час, — сказав він тихо, з жахом людини, що щойно побачила підтвердження власних найгірших підозр. — Просто зараз. У жінки, яка намагалася вижити.
— Я не хотіла, — прошепотіла Іола, дивлячись на власні руки так, ніби вони належали комусь чужому, тримаючи в них тепло, яке щойно забрала й не могла повернути. — Я хотіла віддати їй час, а не забрати.
— Хотіла чи ні — не має значення для тієї, хто щойно померла, — сказав Натаніель, і в голосі його забриніла крижана остаточність. — Візьміть її під варту. Негайно.
З’явилися привиди часу по зову Натаніеля та забрали Ілолу за межі реальності. Дахака не заперечив цього разу. Він дивився на Іолу, на її тремтячі руки, на тіло Улу біля її ніг, і щось у ньому — те саме, що мовчало відколи він востаннє вбивав, — знову прокинулося, важке й холодне.
Орнел тим часом вже тікав. вистрибнувши у вікно, тікав провулками Альсіана з тією панічною швидкістю, яку дає лише усвідомлення непоправного. Дахака рушив за ним не бігом — кроком, розміреним і невблаганним, тим самим кроком, яким крокує сама неминучість.
Він наздогнав Орнела на порожній набережній, де рибальські човни погойдувалися на хвилях, не підозрюючи, що зараз станеться на березі поруч.
— Стій, — сказав Дахака, і слово це прозвучало не проханням і не наказом — просто фактом, який світ навколо прийняв беззаперечно. Орнел застиг на місці, не в змозі зробити жодного кроку далі, немов сама земля під ним вирішила, що рух тут більше не можливий.
Це був не бій. Дахака не підняв посоха, не покликав вогню чи води. Він просто стояв і сарказм, що завжди був його щитом проти власного болю, цього разу мовчав — витіснений чимось значно холоднішим, значно давнішим, тим самим, що прокинулося в ньому вперше над тілом Давіуса й тепер, зрештою, знайшло свою остаточну форму.
— Ти вбив ту, що намагалася вас урятувати, — сказав Дахака, його голос звучав так, ніби належав не одній людині, а всьому Колу одразу, усій вазі кодексу, який Орнел щойно порушив без права на пробачення. — Ти хотів порушити рівновагу заради страху, а не заради переконання. Ти тримав силу, яка ламає тканину часу. Це не карається так само, як вірність.
— Я не хотів, — почав Орнел, але голос застряг у горлі, задушений тим самим нерухомим часом, що тримав його на місці, – він дав мені цю силу…
Дахака клацнув пальцями, не дослухавши. Це було просто — простіше, ніж будь-яка петля, будь-яка сутичка, будь-яке зусилля, яке коли-небудь коштувало йому років блукань межисвіттям. Орнел зник — не помер, не розчинився в крику чи вибуху, а просто перестав бути, немов рядок, викреслений із книги, яку більше ніхто не читатиме. Набережна лишилася порожньою, тихою, байдужою до того, що щойно тут відбулося.
Дахака стояв довго, дивлячись на місце, де щойно був живий, наляканий, помилковий Орнел і відчував не полегшення, не гнів, а тільки втому — стару, знайому, ту саму, що завжди приходила після того, як він ставав тим, ким не хотів бути, але мусив.
Зал Часу зустрів їх тишею. Іолу привели під вартою, мовчазну, з очима, у яких застигло щось середнє між шоком і покорою. Натаніель стояв перед нею, склавши руки, і питання його падали одне за одним, гострі й безжальні.
— Що побудило тебе приєднатися до культу?
Іола мовчала.
— Скільки часу ти знала про плани Раоко?
Мовчання.
— Це ти допомогла йому знайти шлях до Еліанту?
Вона не відповідала жодного разу, і кожна секунда цього мовчання, здавалося, тільки поглиблювала переконання Натаніеля у власній правоті.
— Досить, — сказав Дахака, входячи до зали. — Я поговорю з нею сам.
— Ти вже показав, наскільки об'єктивним можеш бути в цьому питанні, — відповів Натаніель холодно.
— Саме тому дай мені спробувати те, що не вдалося тобі, — Дахака витримав його погляд, не відступаючи. — Погрози й допити нічого з неї не витягли. Спробуй хоч раз повірити, що є інший спосіб.
Натаніель вийшов, не сказавши більше нічого і в залі лишилися тільки вони двоє — Дахака й жінка, чиє обличчя належало сестрі, яку він утратив багато життів тому.
— Я не проситиму тебе виправдовуватися, — сказав Дахака тихо, сідаючи навпроти неї. — Я просто хочу знати правду. Не для Ради. Для себе.
Іола підняла на нього погляд — вперше за весь час повернення з булкань.
— Я не знаю, яку правду тобі дати, — прошепотіла вона. — У мені досі живуть двоє. Одна вірила в порядок, в обов'язок, забувши тебе, залишивши посмертно. Інша вкрала своє існування, пожертвувала собою, щоб врятувати тебе, та чудом вижила. Навіть коли намагалася врятувати Улу, я забрала остане в що вона вірила.
— А чого хочеш ти? — запитав Дахака. — Не Хранителька. Не крадійка. Ти, тут і зараз.
Іола мовчала довго, і в цій тиші Дахака побачив те, чого не бачив за весь час, відколи вона з'явилася в Залі Часу, — не маску, не роль, а справжнє, оголене обличчя людини, що втомилася носити чужі рішення.
— Я хочу перестати платити чужу ціну, — сказала вона нарешті. — Хочу зрозуміти, хто я, без Ради, без Раоко, без голосів, що сперечаються всередині. І я не знаю, як це зробити тут, серед усіх вас, хто вже вирішив, ким я маю бути.
Дахака простягнув руку, торкаючись її долоні — обережно, немов боявся, що вона розсиплеться від дотику.
— Я теж не знаю відповіді, — сказав він. — Але хочу знайти її з тобою, а не замість тебе.
Вона подивилася на нього довго, і щось у її очах — золоті іскри, що лишилися незмінними попри все — здригнулося, впізнаючи те, що колись, багато життів тому, на пагорбі над річкою Сільда, вже впізнавало один раз. Вона нахилилася першою. Поцілунок був коротким, обережним, наче обоє боялися, що ця мить розсиплеться так само легко, як розсипався Орнел під клацанням пальців Дахаки, — але в ньому було більше правди, ніж у будь-якому допиті, який щойно влаштував їй Натаніель.
— Дякую, — прошепотіла вона, відсторонюючись. — За те, що спробував.
— Це ще не кінець розмови, — сказав Дахака.
— Ні, — погодилась Іола. — Але це кінець того, ким я була тут.
Вона підняла руку, на якій усе ще виблискував браслет Улу і Дахака побачив у її очах рішення раніше, ніж вона встигла його озвучити.
— Не роби цього, — сказав він, підводячись різко. — Ти не знаеш до чого це призведе, це може бути пастка. Вони ніколи нічого не роблять без розрахунку.
— Може і пастка, — відповіла Іола, в її голосі вперше за весь цей час прозвучала справжня, не вкрадена рішучість. — Але це єдиний шанс, щоб дізнатися правду не з чужих слів, а на власні очі. Я більше не хочу, щоб хтось інший вирішував за мене, навіть якщо цей хтось — ти.
Браслет спалахнув і розлом розкрився в повітрі перед нею — тонка тріщина, що вела туди, звідки, як усі вважали, не було вороття.
— Іоло, — сказав Дахака, в цьому імені було стільки благання, скільки він не дозволяв собі за все своє життя Хранителя.
Вона озирнулася на нього востаннє, і в цьому погляді була не байдужість, а щось значно важче — прощання, яке ще не хотіло бути прощанням.
— Я повернуся, — сказала вона. — Або не повернуся. Це буде мій вибір, уперше за все моє життя.
Вона ступила в розлом. Тканина повітря зімкнулася за нею беззвучно, як видих, лишивши Дахаку самого посеред порожньої зали, дивлячись на місце, де щойно стояла жінка, яку він тільки повернув, але встиг втратити, знову.
