Раді Вас бачити!

— Спина рівно, — сказав граф Ерманд, не відриваючи погляду від паперів на столі. — Шляхетна людина сидить так, ніби трон під нею, навіть якщо це звичайний стілець на кухні.

Натаніелю було сім, і він сидів так рівно, що спина вже боліла, а обід перед ним — тонко нарізане м'ясо із запеченими яблуками — стигнув, поки хлопчик чекав дозволу почати їсти.

— А якщо в мене болить спина? — обережно запитав він.

— Тоді ти навчишся не показувати цього, — відповів батько, нарешті піднявши погляд, важкий, оцінюючий. — Біль, якого не видно, не існує для тих, хто на тебе дивиться. А значення має лише те, що бачать інші, Натаніелю. Запам'ятай це раніше, ніж запам'ятаєш будь-що з книжок твоїх учителів.

Того вечора кухарка Морін, побачивши, що хлопчик ледь торкнувся вечері, тихо посунула йому тарілку зі свіжими пряниками, які пекла спеціально для нього, попри те, що батько суворо забороняв солодощі поза встановленим розкладом.

— Їж швидко, — прошепотіла вона, озираючись на двері. — І не кажи йому. Дисципліна дисципліною, а дитина має їсти те, що любить, бодай іноді.

Натаніель їв, ховаючи усмішку долонею, і в ці короткі хвилини крадькома з'їденого пряника він почувався щасливішим, ніж за весь інший тиждень суворого батьківського виховання разом узятий.

Роки минали так само — розклад, розписаний до хвилини, уроки фехтування, мов, етикету, жодного зайвого слова за столом. Натаніель ненавидів це щодня, ще не знаючи, що саме ці правила дадуть йому колись терпіння, здатне втримувати цілі часові лінії.

У сімнадцять він знайшов книгу в батьківському сховищі — тонку, в оправі кольору вицвілої крові, із замком у формі ока. Ніхто не знав, звідки вона взялася в роду; казали, прабабця привезла її з якоїсь далекої експедиції й заборонила будь-кому чіпати.

— Батьку, що це за книга в підвалі, за третім замком? — запитав він якось за вечерею, намагаючись говорити якомога буденніше.

Граф Ерманд поклав виделку так різко, що срібло дзенькнуло об порцеляну.

— Та, якої ти торкатися не мав права, — сказав він холодно. — Якщо ти був там без дозволу — це перше й останнє попередження. Деякі двері зачинені не для покарання дітей, Натаніелю. Вони зачинені, бо за ними ховається щось, чого наш рід так і не навчився розуміти до кінця. А те, чого не розумієш, найкраще лишати замкненим.

Натаніель кивнув, пообіцяв послухатися батька — і того ж вечора повернувся до книги знову.

Місяцями він чіпав символи, які не піддавалися жодній відомій мові, але щоночі йому снилися уривки чужих доль, ніби книга сама вирішила почати вчити його, не питаючи дозволу нікого, навіть його самого.

Ніч, коли все скінчилося, почалася з дивного крику внизу — надто гучного для звичайної суперечки слуг. Натаніель вибіг у коридор саме тоді, коли перші язики полум'я лизнули завісу біля сходів.

— Тікай нагору, до бібліотеки, замкни двері! — крикнув хтось із варти, штовхаючи його в спину так сильно, що він мало не впав.

Він побіг — не вниз, до безпеки, а нагору, до книги, немов ноги самі вирішили за нього. Крізь дим він бачив темні постаті в масках, що переступали через тіла слуг так само байдуже, як переступають через розлиту воду. Побачив матір, що затуляла собою двері материнських покоїв. Почув голос сестер, що кликали допомогу — раз, потім тихіше, потім зовсім тихо. Він схопив книгу з полиці й побіг далі, і саме тоді підлога другого поверху провалилася під ним — стара деревина, підпалена знизу. Він упав прямо на гостру балку, яка пробила його груди наскрізь. Він лежав, дивлячись на власну кров, що змішувалася з попелом дому, і думав: “як дивно турбуватися про книгу, притиснуту до грудей, а не про голоси, що щойно замовкли поверхом нижче, хоча він ще живий рівно настільки, щоб про щось думати”.

— Ти помираєш даремно, — сказав голос, що не належав нікому конкретному й водночас лунав звідусіль.

— Хто… — прохрипів Натаніель, не в змозі навіть повернути голову.

— Той, хто пропонує вибір, — відповів Хроніс. — Твоє життя майже скінчилося. Я не буду — повертати те, що вже сталося з тобою, особисто. Але я можу зробити так, щоб те, що сталося з рештою твого дому, не сталося взагалі. В обмін на службу.

— Яку… яку службу?

— Ти станеш моїми очима в потоках часу, — сказав Хроніс. — Спостерігатимеш, поки твоя родина, твої сестри, твоя мати, навіть Морін із її пряниками — усі вони житимуть далі, у тій версії цієї ночі, де ти не встиг добігти до бібліотеки, а натомість витяг їх усіх надвір.

Натаніель не пам'ятав, чи відповів словами, чи просто заплакав, і сльози стали достатньою згодою. Пам'ятав лише, як біль зник, а разом із ним — і саме тіло, і сама балка, і сам дім.

Він закрив книгу. Дим над сторінками згас і Натаніель сидів у тиші альтанки саду, того самого маєтку, відбудованого заново його власною пам'яттю й чужою милістю, дивлячись на закрите оком-замком минуле, що й досі, здавалося, кудись дивилося.

Він почув кроки на садовій стежці й підняв погляд саме тоді, коли Дахака з'явився з-за живоплоту.

— Ти привів мене сюди хвалитися нерухомістю, — сказав Дахака, і в голосі його не було звичної гостроти, — чи все ж пояснити щось важливіше?

— І те, і те, — відповів Натаніель. — Це мій дім. Точніше — був.

— То вони живі? — запитав Дахака тихо, кивнувши на книгу. — Твоя родина?

— Живі, — відповів Натаніель. — У тій версії подій, яку Хроніс для них зберіг. Я можу відвідати їх, якщо захочу. Побачити, як мати сивіє, як сестри виходять заміж, як батько, зрештою, навчився усміхатися частіше, ніж усміхався за мого дитинства. Я лише не можу бути частиною цього. Я спостерігаю через шибку, яку сам ніколи не відчиняю.

Дахака мовчав довго і в цьому мовчанні не було жодної готової репліки, жодного жарту напоготові — тільки щире, важке розуміння людини, яка сама носить схожий тягар в іншій формі.

— Ось чому ти не хочеш втручатися, — сказав він нарешті, дуже тихо. — Не через страх перед Хроніс. Через страх, що якщо ти дозволиш собі змінити щось одне, тобі доведеться зізнатися самому собі, що можна було змінити й те, головне, — власну участь у житті тих, кого врятував.

Натаніель подивився на нього довго.

— Можливо, ти це так бачиш — сказав він. — Я просто знаю ціну втручання краще за тебе. Ти зламав кодекс раз і хід історії змінився назавжди. Скільки ще таких порушень ти можеш собі дозволити, чи скільки дозволено Хроніс?

— Я не шкодую, — тихо сказав Дахака. — Може, це і є різниця між нами. Ти вважаєш ціну достатньою причиною не діяти. Я вважаю бездіяльність лише затягування часу, - він дивився на Натаніеля, - в друге… В Друге я зламав правила часу, перший був невдалий.

Натаніель хотів відповісти, але слова застрягли — обидва відчули це одночасно, як холодний протяг крізь зачинене вікно: тремтіння в самій тканині часу, десь далеко, ледь помітне, але безпомильне.

— Ти відчув? — запитав Натаніель, підводячись різко, книга ковзнула з його колін.

— Відчув, — Дахака вже стояв, дивлячись кудись повз сад, повз місто, туди, де не було нічого видимого, але щось однозначно було. — Хтось витягнув стерті спогади з тканини реальності, щось просочилось.

— Раоко, — сказав Натаніель, і в цьому імені прозвучало більше тривоги, ніж звинувачення.

Дахака нічого не відповів. Лише відкрив розлом.

На кам'яному уступі десь у горах того самого світу, що існував завжди, до Еліанту, разом з ним і після, лише тепер трохи інакшого в одній зі своїх частин, — стояв Раоко.

Іола знайшла його там, з'явившись із тіні короткого розлому, і Раоко навіть не обернувся, коли відчув її присутність.

— Прийшла помилуватися краєвидом, — сказав він, — чи маєш щось конкретніше на думці?

— Ти пішов, не сказавши нікому куди, — відповіла вона. — Я хотіла зрозуміти чому.

— Тому що правда, яку я побачив на власні очі, не давала мені лишатися й далі вдавати, що я досі вірю в Раду, — Раоко нарешті обернувся. У світлі призахідного сонця його обличчя під маскою здавалося старішим, ніж будь-коли. — Смертні заслуговують на свободу, яку вони собі оберуть, а не на ту, яку ми оберемо для них. Порядок Ради — це лише інші ланцюги, красивіше сковані.

— Ланцюги, — повторила Іола тихо, майже сама до себе, і в цьому слові прозвучало щось схоже на полегшення — так, ніби вона нарешті почула думку, яку сама носила, не наважуючись сформулювати. — Так. Я теж це відчувала. Порядок, який нам показують як благо, а насправді це просто зручніша форма клітки.

— Бачиш, — Раоко ледь помітно всміхнувся, — ти розумієш це краще за багатьох у Колі.

— Хоча, — Іола раптом замовкла, і на її обличчі промайнула тінь, ніби хтось усередині смикнув за невидиму нитку, — хоча правила існують не просто так. Хтось же має слідувати їм. Хроніс встановив їх не з примхи, а тому що бачив, до чого веде хаос без жодних меж.

Раоко примружився, вловивши цю зміну — не тон, а саму суть слів, що прямо суперечили тому, що вона сказала лише мить тому.

— Хвилину тому ти говорила про клітку, — тихо промовив він. — А зараз захищаєш правила так, ніби сама їх писала.

— Я не захищаю, — заперечила Іола різко, і в голосі її забриніло щось схоже на образу, ніби він щойно звинуватив її в чомусь несправедливому. — Я просто кажу, що без правил лишається тільки сваволя, а сваволя завжди обирає найсильнішого, а не найправильнішого.

— А хвилину тому ти казала, що правила — це клітка, зручна для тих, хто в ній сидить достатньо довго, щоб полюбити ґрати, — зауважив Раоко.

— Хіба одне заперечує інше? — Іола стиснула кулаки, і в цьому русі було більше плутанини, ніж злості. — Клітка може бути потрібною. Клітка може бути злочином. Обидві правди можуть бути правдою водночас, хіба ні?

— Можуть, — обережно погодився Раоко, — але зазвичай не в одному й тому самому реченні, вимовленому однією й тією самою людиною за десять секунд.

— Я не… — почала Іола, і голос її раптом зламався на середині фрази, немов хтось усередині перехопив право говорити просто на півслові. — Свобода варта того, щоб її вирвати. Ніхто не подарує її задарма, ти сам щойно це казав, і я з тобою згодна. — Пауза, коротка й важка. — Хоча… можливо, дещо варто заслужити, а не просто взяти.

— Заслужити в кого? — тихо запитав Раоко. — У тих самих, хто вирішив, що свободу треба заслуговувати?

Іола не відповіла одразу. Вона дивилася на власні руки так, ніби бачила в них двох різних людей, що по черзі стискали ці самі пальці в кулак.

— Я не знаю, — прошепотіла вона нарешті, і в цьому зізнанні було більше правди, ніж у всьому сказаному досі. — Я не знаю, яка з цих двох думок — справжня.

— Хто ти? — запитав Раоко, і питання прозвучало не риторично, а буквально, з тією уважністю, яку він завжди приберігав для речей, що не складалися в очевидну картину. — Не дев'ята чи п'ята Хранителька». Хто ти насправді, Іоло?

Вона не відповіла. А коли спробувала — слова знову змінилися, немов хтось всередині неї боровся за право говорити першим.

— Гаразд, — сказав Раоко тихо, немов підбиваючи підсумок довшій розмові, ніж та, що щойно відбулася вголос. Він підняв руки до обличчя й зняв маску, повільно, майже урочисто, — а тоді впустив її на камінь під ногами, розбив її на частини, без жодної цінності. — Ось так прощаються з тим, ким більше не хочуть бути.

— Що ти робиш? — запитала Іола, дивлячись то на землю, то на його оголене обличчя, яке здавалося пугаючим без звичного прикриття.

— Те, чого не наважувався зробити роками, — відповів він. — Але щось у тобі неправильне, Іоло, і поки я не зрозумію, що саме, я не можу дозволити цій неправильності лишатися в руках Ради.

Його рука торкнулася шкіряного шнурка на її шиї, і ключ, старий, як сам час, зісковзнув у його долоню раніше, ніж Іола, чиї риси в цю мить здавалися особливо вразливими, встигла відреагувати.

Розлом розкрився позаду нього беззвучно, як видих. Але щойно Раоко ступив у нього, Іола, не встигнувши навіть подумати, простягнула руку — і на частку секунди щось у ньому смикнулося, застигло, сповільнилося, немов сама мить його відходу розтягнулася довше, ніж мала б.

— Ти щойно вкрала мій час, — сказав він повільно, більше собі, ніж їй.

Іола дивилася на власну долоню так, ніби вона належала комусь чужому.

— Я не хотіла, — прошепотіла вона. Голос прозвучав чужим навіть для неї самої.

— Саме тому це й цікаво, — Раоко на мить завмер, ніби щось важив у думках.

Портал зімкнувся, лишивши Іолу саму на уступі — порожньою, без ключа, без чіткого розуміння, ким із двох вона щойно була, і з дивним, неприємним відчуттям, що щось у ній щойно діяло без її дозволу.

За кілька годин Раоко вже стояв у портовому місті Альсіан, пахло сіллю, смолою корабельних щогл і рибою, яку торговці розкладали на ятках ще вдосвіта. Серед вузьких вуличок, подалі від порту, стояв невеликий дім із облупленою фарбою на віконницях — саме там, серед розкиданих алхімічних приладів і напівзотлілих сувоїв, оселився залишок культу Земекіса.

Орнел, алхімік з нахилом до мутагенів, зустрів Раоко з тією обережною напругою, яку має людина, що звикла очікувати зради з будь-якого боку.

— Ти прийшов забрати останнє, що в нас лишилося? — запитав він, не встаючи з-за столу, захаращеного пробірками з рідинами кольорів, яких не мало існувати в природі.

— Я прийшов повернути те, що у вас забрали, — відповів Раоко.

Поруч, у затінку, стояла провидиця Улу — чиє обличчя Раоко побачив немов вперше, хоча щось у ньому, у самій формі очей, здалося йому дивно знайомим.

— Дежавю, — сказала вона тихо, ще до того, як він устиг заговорити. — Ти теж це відчуваєш? Останнім часом усе частіше.

— Світ переписали, — сказав Раоко. — Хранитель розірвав петлю Земекіса й переписав реальність по своєму баченню. Але вуаль часу розшарувалась, як стара тканина, що більше не тримає єдиного візерунка.

Він торкнувся скроні Орнела, потім — Улу, і повернув їм пам'ять. Він дав їм стимул, віру й ту правду, яку вони втратили. Вони згадали місця та сховки культу, до яких відправились шукати такі самі елементи, що просочились крізь завісу часу.

Іола йшла лісом кілька днів, не рахуючи їх, — так само, як колись не рахувала днів у межисвітті, та, чиє ім'я вона тепер носила частково, а частково — ні. Голоси всередині неї не змовкали: один наполягав на порядку, на присязі, на обов'язку перед Хроніс; другий шепотів про вкрадені миті, про кров на клинку, про свободу, яку треба брати, бо ніхто не подарує її задарма. А десь між ними — страх… Те, що сталося на уступі, коли її рука сама, без дозволу, вкрала чужий час.

Вона зупинилася на березі озера, дивлячись у воду так, ніби сподівалася побачити там відповідь, коли відчула, що вона тут не сама.

— Улу, — прошепотіла вона, обернувшись.

Ула дивилася на неї довго, і в цьому погляді читалися сумніви, яких Іола не очікувала побачити на обличчі жінки з власних снів.

— Ти не та, кого я пам’ятаю, — сказала Улу нарешті, повільно, ніби кожне слово коштувало їй зусиль. — І водночас — та сама з моїх ведінь. Я бачу дві долі, зшиті в одному тілі, дві лінії життя, що йдуть паралельно, аж поки не сходяться прямо в тобі..

— Я крала чужий час, — прошепотіла Іола. — Я в цьому впевнена так само, як упевнена, що ніколи в житті не крала нічого. Обидва спогади живуть у мені одночасно, Улу, і жоден не поступається іншому. Руки, що пам'ятають крадіжку. Руки, що пам'ятають лише чесну працю. Одні й ті самі руки.

— Це не дивно, дитино, — сказала Улу, підходячи ближче й сідаючи поруч на вологий пісок берега, зовсім не по-царськи, як сидять люди, що втомилися бути важливими. — Коли дві душі живуть в одному тілі, кожна з них лишає свої звички, навіть коли інша не дивиться. Твої руки пам'ятають те, чого не пам'ятає твій розум.

— Я більше не знаю, яка з них — я, — сказала Іола, і в голосі її вперше за довгий час прозвучало щире благання, без жодної маски впевненості. — Хранителька, що вірить у порядок. Чи та, що вкрала своє життя ціною чужого. Вони обидві кричать усередині і я вже не можу розрізнити, чий голос лунає зараз.

— Тоді дозволь мені хоч трохи стишити цей крик, — Улу зняла з власного зап'ястя тонкий браслет, вигаптуваний символами, що ворушилися, немов живі, — артефакт оракулів, старий, з далеких часів, старший, певно, за саму Улу. Вона потримала його в долонях довше, ніж потрібно було, ніби прощалася з чимось, що носила все своє життя.

— Це твоє, — сказала Іола, дивлячись на браслет, а не наважуючись простягнути руку.

— Був моїм, — Улу простягнула браслет уперед, на розкритій долоні, чекаючи, поки Іола сама зробить останній крок. — Тепер — твій. Не тому, що я більше не потребую його. Тому, що зараз тобі він потрібніший, ніж мені будь-коли.

Іола взяла браслет обережно, і щойно холодний метал торкнувся її шкіри, защіпнувшись на зап'ясті сам собою, вона відчула, як щось усередині — той самий безперервний гул двох голосів — раптом затихло, розділилося, немов хтось акуратно розклав переплутані нитки по різних скриньках, кожну у власну, з чіткою межею між ними.

— Дякую, — прошепотіла Іола, відчуваючи, як вперше за багато днів може дихати без болю.

— Не дякуй, — тихо відповіла Улу. — Це лише знеболювальне, а не ліки. Цей час дасть тобі спокій розуму, щоб не збожеволіти від двох життів одразу, але рішення, я знайти за тебе не можу. Це маєш зробити ти сама..

— А якщо голоси не приймуть моє рішення?

— Тоді, — Улу підвелася, обтрушуючи пісок із колін, — доведеться змусити. Але не сьогодні. Ходімо, тобі треба відпочити.

Десь у тіні дерев на протилежному березі озера, невидимий для обох, стояв Хрон і спостерігав. Він не наблизився, не заговорив — лише дивився, як провидиця веде дівчину геть і думав про те, що кожна постать у цій історії має своє місце, навіть коли вважає, що заблукала. Насправді всі вони просто йдуть до тієї миті, де кожному судилося стояти, коли завіса нарешті впаде. Він не знав, якою буде ця мить. Але знав, що заважати їм дійти до неї було б найгіршим, що він міг би зробити. Тому він розвернувся і пішов у інший бік, насвистуючи щось невиразне під ніс, немов щойно не бачив нічого важливого.

Раоко прийшов до того самого дому, знову. Орнел зустрів його вже інакше — з тим переможним, майже гарячковим блиском в очах, який мають дослідники, що нарешті знайшли відповідь, яку шукали довше, ніж наважувалися зізнатися.

— Ми знайшли більше, ніж просто шлях, — сказав він, розкладаючи на столі стос старих сувоїв і одну невелику книгу в шкіряній палітурці. — Спершу здавалося, що це просто уривки — обгорілі краї, стерті чорнила. Але Ула зуміла прочитати те, що лишилося приховане під шаром часу, який намагався це стерти.

— Кажи конкретніше, — сказав Раоко.

— Записи вказують на надрив в часі. невеликий й непомітний, — Орнел провів пальцем по одному з сувоїв, де вицвілими лініями був позначений якийсь складний, багатошаровий візерунок. — Земекіс, встиг лишити позначки — не для втечі, а для тих, хто прийде по нього ззовні. Ніби він знав, що програє і залишив запрошення.

— А книга? — запитав Раоко, беручи в руки шкіряний том.

— Особисті нотатки, — сказав Орнел. — Не всі, і не найважливіші — ті, судячи з усього, знищилися разом із рештою бібліотеки Еліанту. Але достатньо, щоб зрозуміти дещо важливе, а саме що Хранителі не боги, Раоко. Вони не ідеальні. Після перепису реальності, деякі спогади минулої гілки просочуються в нову, як вода крізь тріщину в глечику, яку неможливо заклеїти повністю. Земекіс передбачав це задовго до битви. Він писав про це, ще коли тільки починав свої перші експерименти.

Раоко гортав сторінки мовчки, і щось у його облич, здавалося застиглим довше, ніж просто зосередженість.

— Ти зробив більше, ніж я очікував, — сказав він нарешті, і на його долоні спалахнула тонка нитка світла — частка сили часу, яку він простягнув Орнелу без жодних пояснень щодо того, що саме це означає. — Візьми це. Вважай платою.

Орнел прийняв дар обережно, майже благоговійно.

— А тепер?

— Тепер я піду туди, куди вказують ці позначки, — сказав Раоко, ховаючи книгу під плащем. — Сам. Поки не знатиму напевно, що там чекає.

Він відкрив розлом та зник в ньому.

Через кілька годин, до будинку в Альсіані Улу привела Іолу, коли Орнел саме розкладав по полицях те, що лишилося.

— Ще один шматок пазла, — сказав Орнел тихо, коли двері відчинилися, дивлячись на мовчазну, бліду постать поруч із провидицею з тим самим обережним подивом, з яким дивився на будь-що незрозуміле.

Тим часом десь на далекому троні — у місці, якого офіційно не існувало в жодній із карт мультивсесвіту, у порожнечі поза часом, куди Хроніс власноруч заслав і місто, і алхіміка, — сидів чоловік, чиє обличчя досі зберігало ту саму втомлену, майже батьківську усмішку, з якою він колись говорив про різницю між собою і Хранителем, що його зупинив.

— Усе йде туди, куди я хотів. Просто не так швидко, — промовив він тихо, ні до кого конкретно, дивлячись на порожні зали навколо себе, що вже не палали, а лише чекали. — Поспіх завжди був вадою смертних, а не моєю.

Він усміхнувся ширше і тиша навколо нього, здавалося, усміхнулася разом із ним.